21 січня 1978 року український політв’язень і дисидент Олекса Гірник вчинив акт самоспалення на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі, протестуючи проти русифікації та російської культурно-політичної окупації України.
Олекса Гірник, народжений у верховинському селі Богородчани на Івано-Франківщині, із молодих років був прихильником ідеї незалежної України і членом ОУН. Він двічі відсидів у таборах за свої переконання: спочатку за польського панування, а потім — за радянського. Після звільнення мешкав у Калуші, де працював на заводі й зовні нічим не відрізнявся від звичайного радянського робітника.
Утім, його думки й наміри були далекі від звичайних. У 1970-х роках Гірник почав готуватися до самоспалення. Потай від родини він упродовж кількох років від руки писав листівки із закликами боротися проти русифікації, за самостійну українську державу, супроводжуючи їх цитатами з поезій Тараса Шевченка. Загалом таких листівок він виготовив близько тисячі — у восьми різних варіантах тексту.
18 січня 1978 року Гірник зібрав речі і поїхав із дому. На столі залишив записку для дружини: «Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення!» — однак насправді спочатку вирушив до Києва, де відвідав Києво-Печерську лавру, а ввечері 21 січня прибув у Канів. При собі мав сумку з двома каністрами бензину й листівками.
Піднявшись на Тарасову гору, він розкидав прокламації за вітром і поклав на гранітну брилу записку, у якій пояснював свій учинок: «Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!» Далі чоловік облив себе бензином і підпалив. Його обгоріле тіло знайшли лише вранці.
КДБ намагалося усіляко приховати від громадськості правду про самоспалення Гірника, поширюючи чутки про випадкову смерть безхатька-п’яниці, що грівся біля багаття. Міліціонерам, які знайшли тіло та працювали на місці події, було заборонено розповідати про те, що насправді сталося на Чернечій горі. Кадебісти ретельно визбирували прокламації: їх зібрали близько 970, що з ними сталося далі — невідомо.
Однак міліціонеру Олександру Гнучому, чия дружина Віра була працівницею музею Шевченка в Каневі, вдалося сховати в кишеню уніформи шість листівок. Вдома вони з дружиною прочитали їх і зрозуміли, ким насправді був загиблий. «Коли через 20 хвилин я був на місці, то побачив, що вся гора всіяна листівками. Вони просвічувалися через тонкий шар снігу. Косогір видового майданчика весь фіолетовий — листівки були написані під копірку», — розповідав згодом Гнучий.
Родині Олекси Гірника теж не розповідали правди про його смерть. Коли дружина Кароліна приїхала по тіло чоловіка, його віддали в закритій труні, яку суворо заборонили відкривати — втім, удома родина порушила заборону: син Євген уночі відкрив домовину, а отець Михайло Петраш, брат Кароліни і греко-католицький священник-дисидент, відправив панихиду. Згодом співробітники КДБ приїхали до Калуша й ретельно допитали всіх рідних і близьких Гірника щодо його кола знайомих і контактів у Каневі та Києві — хоча й переконували, що він згорів у автокатастрофі за нез’ясованих обставин.
Та чутки про справжні обставини загибелі Гірника швидко поширювалися серед мешканців Канева — зокрема, завдяки працівникам музею Шевченка, які знали правду, і подружжю Гнучих, яке спершу переховувало його листівки вдома, а потім вивезло до Львова, боячись обшуків. Після слідства КДБ зобов’язало до мовчання всіх, хто знав про самоспалення Гірника, включно з його дружиною та синами, а також медиками, які оглядали тіло. Тільки у 1990-х роках про цей учинок стало ширше відомо.
Після розпаду Радянського союзу Олександр Гнучий передав одну з листівок Гірника донецькому музеєві «Смолоскип», а решту віддав синові Євгену. Він став ініціатором перейменування однієї з Канівських вулиць на честь самоспаленого дисидента. Лікар Михайло Іщенко, що оглядав тіло Гірника, 1992 року видав про нього книжку «Спалився за Україну», де описав усі обставини інциденту й подальшого розслідування. Президент України Віктор Ющенко указом від 18 січня 2007 року посмертно присвоїв Олексі Гірнику звання Героя України з удостоєнням державного ордена «за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім’я незалежної України».
«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець», — написав Олекса Гірник у прощальному листі до дружини.
Авторка: Ольга Герасименко
Пов’язані матеріали
Олекса Гірник
