Різдво і Перша світова війна

Початок Першої світової війни супроводжувався патріотичними маніфестаціями й вірою в те, що війна буде коротка й переможна і що «до Різдва наші війська вернуться додому з перемогою». Воєнні реалії швидко розвіяли цю ілюзію — ця війна була надовго.

Різдвяні перемир’я

Уже восени 1914 року на декількох ділянках Західного фронту почалося стихійне перемир’я. Але піку воно досягло в передріздвяну ніч, коли вдарив мороз і окопне болото перетворилося в трохи стерпнішу замерзлу землю. 

Німецький кайзер наказав вислати на фронт 100 000 ялинок, щоб підняти бойовий дух воїнів. Ялинки на фронті справили протилежний ефект. Вони нагадали німецьким солдатам про тепло сімейного дому на Різдво. У святу ніч німці почали співати різдвяні пісні. Оскільки окопи були розташовані один від одного на відстані 50–100 метрів, а морозне повітря добре розносило звук, їхній спів було чути по другий бік фронту, — і британські солдати почали відповідати власними колядками. 

Свою роль зіграло й те, що деякі колядки, як-от «Stille Nacht» («Holy Night»), «Adeste Fideles», були відомі обома мовами, тож правили за ідеальний інструмент міжнаціонального спілкування. Після співу настали різдвяні привітання з обох боків.

Наступного дня, на саме Різдво, солдати, замість стріляти у ворога, стріляли в повітря; вони зустрічалися на нейтральній землі й обмінювалися їжею та сувенірами; пробували порозумітися — на щастя, як виявилося, чимало німецьких солдатів перед війною працювали у Великій Британії, тож знали англійську на побутовому рівні.

У різдвяному перемир’ї 1914 року взяли участь близько 100 000 солдатів і офіцерів з обох боків. Були спроби примирення поза фронтом. Британські суфражистки вислали різдвяного листа до «Жінок Німеччини й Австрії», а папа Бенедикт ХV звернувся до обох сторін із закликом, щоб по всій лінії фронту «замовкли гармати принаймні в ту ніч, коли співають ангели», — але цю ініціативу офіційно відкинули.

У 1915–1917 роках на Західному фронті були поодинокі випадки різдвяного перемир’я. Вони, однак, ніколи не набули такого масштабу, як у 1914 році.
Різдвяні перемир’я були можливі у старій, християнській Європі, де сторони, які воювали, керувалися закликами церкви уникати кровопролиття під час великих християнських свят. У цьому сенсі перемир’я 1914 року було останнім відблиском давнього лицарського етосу.

Повернення з війни

У період після Першої світової війни ностальгія за втраченим довоєнним світом — тим, яким він був, чи тим, яким його хотіли пам’ятати, — заякорювала в традиційність і плекала пієтет перед минулим, наче воно було прихистком; ніби могло сховати в себе і навіть уберегти перед невідомим значно краще, ніж новоприбуле «тепер». Власне, Різдво як символ було частиною таких культурних течій, зокрема у вперто нерадикальній Великій Британії. Воно стало своєрідним продовженням традиції, спадком консервативної думки у світі, який модернізовували. Із другого боку, ті ж сили, які мобілізували модернізацію, водночас заохочували конформізм щодо культурних ритуалів Різдва.

Матеріалізм, яким устигли обрости традиції, ставав чудовим ґрунтом для споживацтва. А споживацтво, своєю чергою, було необхідною умовою для повоєнного економічного відновлення. Звичні маркери класової належності розмилися, тож кількість спожитого ставала чи не найважливішим ідентифікатором статусу. У міжвоєнний і ранній повоєнний періоди представники робітничих класів перейняли святкову атрибутику, раніше доступну лише класам із вищим статком, — наприклад, живі ялинки в домі та вечері з печеною індичкою.

Водночас ці вкорінені традиції давали вдосталь простору для імпровізації, а їхні відтінки й неповторювані тональності розповідали історії окремих родин і передавалися як майже-таємний код. Кожна нова хвиля іммігрантів до країн, які менше постраждали від війни або ж справляли враження безпечніших, привозила з собою власне забарвлення свята. Скажімо, італійці готували пасту на Різдво, а іспанці обмінювалися подарунками ще на Святвечір, у такий спосіб виявляючи відданість власному корінню. А династійні представники середнього класу вирізнялися тим, що ніколи не починали прикрашати дім надто рано, грали в шаради й не розгортали подарунків допізна.

Однак, попри комерційність, мас-медійність, світськість, адаптовуваність, Різдво ніколи не втрачало своїх глибинних сенсів. І в тих по-дитячому впертих загортаннях дрібних дарунків у траншеях та окопах; у запалюванні свічок на ялинках у будинках, які тільки-но ставали домівками; в оспівуванні Чуда в культурі, яка ще тільки визначала себе й вектор свого розвитку; та й узагалі, у розхристаності й незмінній турбулентності ХХ століття рік у рік наставало Різдво.

І в час, коли світ упродовж століття накривають шторми й пригинає долі одна вибухова хвиля за іншою, так важливо просто вкопатись і вистояти, поставити ноги на міцній скелі — і незмінна радість Різдва щонайкраще для цього пасує.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак