Різдво в тоталітарних державах

Різдво за Гітлера

З приходом Гітлера до влади в 1933 році тепло Різдва Ісуса Христа, Спасителя людського роду, мало бути перетворене на святкування солідарності арійської раси та лояльності до її Фюрера. Для цього різдвяну символіку планували очистити від «юдео-християнських наростів».

Нацистів особливо дратував образ Христа як єврейської дитини та Марії і Йосифа як єврейських батьків. Християнські символи Різдва мали бути замінені дохристиянськими, нордичними. Христа замінили арійським богом Одіном, у німецьких вертепах образ Святої Родини разом із волом та осликом — образом правічного німецького лісу з оленем і зайцями, замість різдвяної зірки ялинки мала прикрашати свастика, «Святу ніч» та інші німецькі колядки переписали так, щоб у них не було християнських образів і символів. 

Питання, наскільки спроби нацистів «націоналізувати» Різдво були успішними, залишається відкритим. З одного боку, існували нацистські організації, особливо серед жінок і молоді (Гітлер’юґенд), які найагресивніше боролися проти християнських ознак Різдва. Із другого боку, за весь час нацистської влади не вмовкали голоси протесту церковної ієрархії — як католицької, так і (меншою мірою) протестантської. Було, втім, чимало католицьких священиків і протестантських пасторів, які вдавали, що не помічають антихристиянського характеру нацистської влади (а особливо нацистських атак на Різдво), і підтримували нацистів, особливо під час війни, і німців, які не могли і не хотіли відмовитися від Різдва як християнського свята і далі святкували його, як колись. 

Ефективність нацистської пропаганди падала мірою того, як із фронту приходили повідомлення про німецькі поразки. Коли 1944 року нацисти вітали своїх громадян із Різдвом й обіцяли різдвяні подарунки, з’явився жарт «Думайте практично, подаруйте нам труни».

Різдво в СРСР

Маркс називав релігію «опіумом для народу», відповідно, більшовики були войовничими атеїстами. Усе, пов’язане з християнством, підлягало забороні та репресіям. Одна з фотографій 1920-х років показує дитячий мітинг за скасування Різдва. У руках у дітлахів — плакат «Батьки, не збивайте нас із пантелику, не влаштовуйте Різдва та ялинки».

Утім, не лише Різдво, а й будь-які свята вилучали з офіційного радянського календаря. Це було зроблено спеціальною постановою Ради Народних Комісарів (радянського уряду) 1930 року, яка скасувала всі святкові дні та ввела шестиденний робочий тиждень.

1935 року Сталін оголосив, що соціалізм у СРСР «в основному» побудовано і що «жити стало краще, жити стало веселіше». Напередодні Нового року, 28 грудня 1935-го, у центральній газеті «Правда» з’явився лист другого секретаря Компартії України (й одного з організаторів українського голоду) Павла Постишева із закликом «зробити дітям гарну ялинку». 1936 року було офіційно відновлено Новий рік. Однак 1 січня залишалося робочим днем — його було оголошено святковим аж після війни, у 1947 році. Радянський Новий рік мав замінити християнське Різдво. Заради цього запровадили Діда Мороза замість дореволюційного Миколая, і до нього приєдналася його помічниця, внучка Снігуронька. Різдвяну восьмикутну зірку було замінено червоною п’ятикутною. Було відроджено колядки, але їхні слова переписали на новий лад, так що на місці Христа був Ленін, замість «нової радості» — «нова Рада» (тобто радянська влада) тощо.

Від 1953 року партійні лідери стали записувати новорічні радіозвернення. У 1970-х з’явилася традиція зустрічати Новий рік біля телевізорів, які до того часу вже стали масовими.

Різдво за Сталіна

Про Різдво в СРСР краще розповідати на прикладі реальних історій. Ось декілька прикладів, узятих зі спогадів 1930–1940-х років. Є в них щось від високої літератури: та сама оповідь про людську природу, про глибину падіння і висоту злету людського духу

Щодо першого, глибини падіння, то її найкраще підсумував в’язень ҐУЛАҐу, польський письменник Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський: «Немає такої речі, якої людина не зробила б із голоду і болю» і «мало таких, у кого витривалість тіла дорівнювала б силі віри». Ламають усіх: старих більшовиків, польських офіцерів, німецьких комуністів тощо.

Високих моментів, натомість, особливо багато, коли заходить мова про Різдво. Навіть «трупарня» — місце, куди в таборі відсилали «доходяг» на повільну смерть, — у Святвечір набувала святкового вигляду,і в’язні вітали одне одного із червоними від сліз очима: «Усього найкращого — наступного року на свободі». Під «свободою» тут розуміється не воля, а смерть: в уяві приречених вона розросталася до розмірів єдиного найвищого блага, коли решта вже давно розчарували. 

На справжній же свободі — хоча «справжня свобода» у сталінській країні була оксюмороном — Різдво бодай на декілька годин звільняло від страху.

Ось приклад. Одного з повоєнних Святвечорів студентська молодь на Західній Україні повертається із сіл приміським поїздом до Львова, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят виганяють із вишів. У вагонах немає світла, і хтось, користуючись цим, затягує «Нова радість стала…». Після першої колядки дехто несміливо починає другу, «Чи чули ви, люди…». До нього долучаються інші: «Закували у кайдани нашу неньку Україну». Із середини вагона лунає чоловічий голос: «Молчать!» Біля лавок хтось нервово креше сірника, але хлопці позаду задмухують його. На першій зупинці чоловік вибіг із вагона й повернувся з ліхтарем та енкаведистом: «Хто почав?» Хлопці стенають плечима: «Не знаємо… Темно було, а людей, бачите самі, багато».

Різдво пробуджує солідарність навіть серед колишніх ворогів. Скажімо, у спогадах львівського професора-латиніста Ришарда Ґансинця, польського націоналіста, зберігся такий сюжет. На католицьке Різдво 1944 року Ґансинець заходить до Львівського університету, який був уже не польським, а радянським, а його студентами тоді були переважно місцеві українці. Ті вітають його, встаючи, а відтак співають по черзі три колядки — латиною, польською та українською. Збігаються студенти зі Сходу, зазирають у двері й намагаються зрозуміти, що відбувається: серед молодих людей, вихованих у СРСР, багато хто вже не знав не те що колядок, а навіть християнських історій, в основі яких лежало Різдво. Потім декан розповідає по секрету, що студенти таємно збиралися після пар на репетиції. Але ніхто не доніс ані в партком, ані в «особливий відділ».

Іван Козловський

Подейкують, що український артист Іван Козловський був улюбленим співаком Сталіна. Він виступав перед членами Політбюро й розважав представників радянської верхівки, здобув чимало державних нагород — і, можливо, завдяки цьому мав сміливість заколядувати з великої сцени на весь Союз.

У спогадах Козловський писав, що виріс на українській пісні і дитиною щороку ходив колядувати. 1920 року, служачи в Червоній армії, він разом із хором — в українських народних строях і з різдвяною зіркою — ходив колядувати по Полтаві. Колядники зайшли до російського письменника Володимира Короленка і заспівали «Добрий вечiр тобi, пане господарю». Той в окулярах сидів на стільці й майстрував черевики, які потім міняв на базарі на борошно. Чим довше Короленко слухав колядників, тим більше його окуляри почали пітніти, а потім на очах з’явилися сльози. «Значить, — підсумовував Козловський, — це душа з Богом говорила».

Коли Козловський давав ювілейний концерт, в московському Большому театрі 18 січня 1970 року на честь свого сімдесятиріччя, догоряла «відлига» — доба лібералізації в СРСР після смерті Сталіна. За рік–два у Радянському Союзі пройдуть нові арешти, які потім назвуть «Великим погромом». Козловський не міг цього знати. Та й, зрештою, йому, двічі лауреату Сталінської премії та людині, яка досягла повноти життя, не було чого боятися. Тому в останній частині концерту Козловський почав колядувати. Спочатку він заспівав «Іде звізда чудна». Потім — «Ірод-цар за Христом ганявся», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала», «По всьому світу стала новина». Закінчився ж концерт співом «Многая літа», і, як згадують, Козловський спустився зі сцени і пройшовся залом, посіваючи всіх слухачів пшеницею зі своєї рідної землі, села Мар’янівка на Київщині.

Записи, зроблені під час концерту, видав радянський завод «Мелодія». Альбом складався з чотирьох платівок, колядки в ньому становили другу сторону останньої платівки. Уперше альбом вийшов одразу після ювілею, 1970 року, вдруге — після 1974 року. Утім, як і кожен добрий товар у СРСР, його продавали «з-під прилавка», «по блату».

Колядки разом із Козловським співали сестри-солістки Карина і Рузанна Лисиціан, бас-октавіст Михайло Злотопольський і Великий хор Всесоюзного радіо і телебачення, а акомпанував оркестр Большого Театру СРСР. Концерт навряд чи відбувався без репетицій, а за такої кількості «змовників» утримати репетиції в таємниці було просто неможливо. Сумніву, однак, не підлягає ось що: поява цієї платівки справді була екстраординарною подією. Це був перший і єдиний раз, коли українські колядки в СРСР виконувалися публічно і без цензури.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак