Будинок Полтавського земства

«Дім, як грім!» – так сказав про споруду Сергій Васильківський.

Поєднання традицій і новаторства:

вальмовий дах — звична форма стріхи української хати — уперше в Полтаві виконано з керамічної (ба більше, полив’яної) черепиці;
традиційне різьблене дерево для дверей і вікон — і високий цоколь із рожевого граніту;
глина, скло, деревина сусідять із металоконструкціями, залізобетоном і навіть паровою системою опалення;
класичні цегляні стіни обличковані керамічними плитками: уперше в Україні в зовнішньому декорі використано майоліку (барвисту полив’яну кераміку). Кричевський спеціально виписав із Німеччини в Опішню (головний центр гончарства на Полтавщині) новітні машини для виготовлення майолікової цегли;
рослинні й геометричні орнаменти на фасадах і у внутрішньому просторі стилізовані в етнографічній манері, мотиви «дерево життя» і «вазони» — у традиціях народної «іконографії».

Усе мало бути банально й передбачувано в Полтаві, коли тодішнє місцеве самоврядування замовило проєкт нової урядової будівлі Полтавського губернського земства — практично типовий, у ренесансному стилі. Розпочалися роботи, уже були фундамент і стіни першого поверху до підвіконь.

Аж раптом: запальна публічна дискусія, що розпочалася з обурення художника Сергія Васильківського:

«Що ви робите?.. Хіба ж се ратуша, та ще й українська ратуша?.. Навіщо ж будувати таку річ, подивившись на котру, ніхто не скаже, що воно таке? А де ж ви діли історію України, її художню творчість, яку іменно тут на широкому масштабі і можна було б проявити в повній силі?»

Будову зупинили. Оголосили конкурс. Перемогу несподівано здобув ескізний проєкт молодого, ще бездипломного харківського архітектора Василя Кричевського. Потім була успішна піар-акція для проєкту під час відкриття пам’ятника Івану Котляревському, коли до Полтави з’їхалася вся українська інтелігенція, що гаряче підтримала новий архітектурний стиль.

Автори попереднього проєкту не змогли простити молодому зухвальцю Кричевському його перемоги; урешті-решт під тиском він покинув будівництво і поїхав до Києва. За інтер’єри взялися Сергій Васильківський і Микола Самокиш. Так у Залі засідань з’явилися монументальні панно «Козак Голота і татарин», «Вибори полтавським полковником Мартина Пушкаря» і «Ромоданівський шлях», а ще — численні орнаментальні розписи й розетки.

1943 року будинок вигорів під час нищівної пожежі.

Після Другої світової війни його поступово відновлювали, однак із технічними втратами, бо вже не могли виготовити автентичну дахівку. Розписи Зали засідань відтворили лише наприкінці ХХ століття за старими світлинами й ескізами.

Історія цього будинку — не просто етап в архітектурі. Це історія про відвагу сказати, що ми є, що ми маємо своє обличчя, свій орнамент, своє Дерево життя.

Будівля в цифрах: