Язловецький замок

Історія Язловецького замку 

Язловець — древній, провінційний і тихий — ховається за деревами над маленькою річечкою Вільховець. Дикими прадавніми лісами вкриті м’які пагорби навколо, а під ногами — багряна, наче полита кров’ю земля. Законсервоване середньовіччя, але з телевізійними антенами й мобілками. На одному з поворотів серпантину серед лісу вигулькує замок — з несподіваністю привида в хорошому фільмі жахів.

Замок цей за характером як місто: воліє залишатися в затінку високих крон. З деревами на схилах гори ціла історія: посадити тут фруктовий сад надумали турки, плануючи затриматися в Язлівці на довше, ніж вийшло (з 1676 до 1684 року). Коли Річ Посполита відвоювала фортецю, її комендант Ян Самуель Хржановський вирішив опікувався садом. Тож у яблук з-під замку родовід довший, аніж у деяких шляхетських родів.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Фортеця старим левом розкинулася на вузькому хребті плоскогір’я, повторюючи обриси місцевості. Вигляд похмурої башти-донжона вражає, але, на жаль, світлини не передають величі пустих бійниць і прекрасних порталів.

Старий замок, як правило, на замку́. Так місцеві вберігають нечастих туристів від імовірних нещасних випадків: у джунглях бур’янів легко не помітити провалля чи полетіти з гори шкереберть.

Замок перебудували за часів гетьмана коронного Юрія Язловецького. Цікавою людиною був цей магнат: під впливом дружини Ельжбети Тарло він настільки загорівся ідеями Реформації, що порвав з католицизмом: позакривав у своїх маєтках усі костели, а з сусіднього Червоногруду вигнав домініканців. Лише коли влада у Язлівці перейшла до сина Юрія, Миколая, католики знову змогли зітхнути з полегшенням. Народна пам’ять, як часто буває, усе переплутала: приписала всі гріхи, ледь не атеїзм, молодшому сину Юрія — останньому з Язловецьких, Ієроніму. Начебто сам єпископ приходив до подільського воєводи з проханням узятися за розум, на що Язловецький наказав слугам відтяли єпископу бороду. Ображений ієрарх прокляв Ієроніма. Прокляття збулося: служниця впустила єдиного сина Язловецького в криницю і з розпачу сама туди стрибнула. Ієронім нібито покаявся і віддав костелу ціле село, яке назвав Жнибороди на честь свого дивного вчинку. Тільки от документи свідчать, що Ієронім був ревним католиком, який багато жертвував на монастирі, а його дружина Елеонора Острозька не народила жодного сина.

За наказом Юрія Язловецького було зведено донжон у південно-західному куті замку. Це кам’яний куб розмірами 20 на 25 метрів, зі стінами товщиною чотири метри. Головне диво донжона — в’їзні ворота, розташовані на висоті третього ярусу й прикрашені різьбленим порталом з гербом Язловецьких. Тут не лише вершник — тут і танк міг би проїхати, якби, звісно, мав крила. Усередині є залишки пічок, де колись грілася охорона замку. Потрапити в браму можна було лише за допомогою високого похилого пандусу й відкидних містків у кілька ярусів. До наших днів вони не дожили. Проте збереглися фрагменти стін південного й західного оборонних кілець: замок був оточений кількома ярусами мурів.

У 1643 році місто перейшло до Гетьмана великого коронного Станіслава Конецпольського. Він разом із сином Олександром учергове зміцнив замок, прибудував північну напівкруглу вежу й оточив фортецю зовнішнім фортифікаційним кільцем — Ніжнім замком. Це перетворило твердиню в Язлівці на один з найукріпленіших форпостів і так надукріпленого Поділля. Козацькі загони в 1648 році даремно намагалися захопити Язловець. Турки, які хазяйнували в місті в 1676–1684 роках, ще більше укріпили замок — крайній західний форпост Порти. Французькі інженери Філіп Дюпон і Ф.П. д’Алейрак, які разом з королем Яном ІІІ Собеським визволяли Язловець від яничарів, залишили спогади про фортецю. Дюпон писав: «Замок цей надзвичайно міцно побудований і складається з восьми могутніх башт, чотирьох наріжних і чотирьох посередині стін». Натомість д’Алейрак порівнював Язловець із Кам’янцем і відзначав: «На узгір’ї підноситься замок з каменю та цегли, збудований міцно, але за нерегулярним планом. Перед замковою брамою тягнеться велика площа для військових тренувань, де можна зручно розмістити до 3000 солдатів. Будова замку, хоч і нерегулярна, не є стародавньою. Башти, окопи, амбразури для гармат, склепіння, крила, вали, підземні льохи дивують чудовим станом і боєздатністю. Натомість сильно вражає похмурість помешкань, яка нагадує паризьку Бастилію. Зараз замок лежить у руїні. Донжон сильно пошкоджено, але невеликими зусиллями його можна повернути до попереднього стану».

На початку XVІІІ століття фортеця втрачає бойове значення. Нижній замок перетворили на палац. Один з його власників, Станіслав Понятовський, найбільше доклався до перебудови воїна на придворного: дуже вже подобалися пану місцеві краєвиди. Розбив парк, розводив коней. Геральдичний картуш на фронтоні замку — на його замовлення. Там під короною помітні два герби: Понятовських і Чарторийських.

Використання замку і сучасний стан

Нове життя принесла сюди Марцеліна Даровська з роду Котовичів. Вона отримала дозвіл Папи Римського заснувати біля замку монастир. Посприяло й те, що начебто 400 років тому язловецьким дітям явилася Божа Матір. На тому місці побожні міщани звели капличку, до якої пізніше й почали прибудовувати монастир. Останній з власників замку, барон Віктор Блажовський, перебрався до сусідньої Новосілки, а в замок приїжджав раз на рік — на «майовки», коли місцева шляхта збиралася на бал. У 1863 році віддав усе під монастир і школу з єдиною умовою: черниці мали щороку безкоштовно виховувати дівчинку, яку відбирала сім’я барона. За кілька років сестри викупили в барона замок. Школа діяла до 1939 року — приймали до неї і католичок, і православних, і юдейок. Дочки маршала Польщі Йозефа Пілсудського навчалися саме тут.

З 1996 року монахині знову заселили старі стіни, розділивши помешкання Нижнього замку з обласною фтизіопульманологічною лікарнею.

Який сенс у замках, якщо їх можна підкорити довгою облогою?

Облоги — це майже завжди про час і силу голоду. Але це ще й про тонкий і точний розрахунок — щодо місця, часу й ресурсів. І навіть щодо сусідів! Замки найчастіше будували в стратегічно важливих точках: біля річкового броду (як у Хотині), з того боку місця, який погано укріпила природа (як у Кам’янці-Подільському), неподалік торговельних шляхів (як у Хусті) чи гірських перевалів (як у Невицькому). Тому ворожі армії оминути їх не могли. Скільки годин потрібно ворогу, щоб дійти сюди від сусідньої твердині? (Підказка: найчастіше один світловий день.) Скільки оборонців потрібно, щоб протриматися добу? А тиждень? А два місяці? Скільки для цього потрібно амуніції та провіанту? А скільки їжі й пороху треба ворогам? Це теж важливе питання! Голод раніше починався саме серед загарбників: їх завжди більше. Звісно, можна грабувати сусідні села — але і їхній ресурс не вічний. Та й підтримувати у війську дисципліну, займаючись мародерством і грабунком, — завдання непросте. Без дисципліни армія розвалюється: смак легкої здобичі деморалізує. Отже, довго тримати вояків у полі — завдання дуже складне. Якщо це професійні солдати, вони ще й коштують дорого. Якщо мобілізовані, вони, напевно, селяни — і, поки нудяться в облозі чужого замку, їхні власні поля стоять необроблені, гине врожай, зменшується прибуток того, хто їх сюди пригнав воювати.

А якщо почнеться мор? (Він часто і починався: у полі руки з милом майже ніколи не мили.) Можна, звісно, закинути тіло загиблого від епідемії требушетом за замкові стіни — хай обложені теж страждають, як не хочуть підкоритися. Але ситуацію в польовому таборі це не виправить.

Наскільки швидко дізнаються про біду, що спіткала замок, у сусідніх твердинях чи при королівському дворі? Скільки часу доведеться чекати на підмогу? А чи не дешевше буде вступити у відкриту битву з ворогом біля стін замку? (Підказка: майже завжди це коштуватиме більшої кількості ресурсів і, найважливіше, людських життів, тож краще дочекатися підмоги.)

Пора року відіграє теж не останню роль: восени довгих облог можна не боятися, бо давні війни — забава літня. Взимку і дороги снігом позамітає, і їсти панам загарбникам нічого — та й холодно. Тому облоги були страшним сном усіх замкових залог: саме страх голодної смерті примушував влаштовувати підземні виходи із замку (але вони йшли не на кілометри, а на кілька десятків метрів). Однак нічого кращого за замки на той час людство вигадати не змогло.

Крім того, історія знає чимало прикладів, коли невеликі замки зупиняли велетенські армії. Так обламав зуби об муровані угорські твердині монгольський хан Батий, що руйнівним цунамі пронісся українськими землями, де були лише малі дерев’яно-земляні укріплення: вони не могли ефективно стримувати таку навалу людей і коней.

Авторка: Ірина Пустиннікова