Кам’янець-Подільський

Із Кам’янцем-Подільським так: або ви там іще не були і хочете побувати, або вже були — і все одно хочете. Кам’яний середньовічний острів посеред цілком сучасного міста плюс розкішна Стара фортеця на десерт — є де розгулятися як історикам, так і туристам.

Міська атмосфера

Кам’янець-Подільський — місто в масштабах України багато чим унікальне. Воно посідає третє місце (після Києва та Львова) за кількістю збережених пам’яток архітектури. Для тих, хто приїздить сюди побачити замок, часом несподіваним бонусом стають іще й 120 гектарів Старого міста — із плутаними вуличками вірменських кварталів, численними храмами, палацами й ратушами. Так, ратуші у множині: у середньовічному Кам’янці кожна з великих етнічних громад мала власний магістрат і суд: і русинська (українська), і вірменська, і польська.

Уся ця середньовічна радість лежить на диво-острові серед високого каньйону. Смотрицький каньйон — найстаріша з місцевих цікавинок і, ймовірно, перша, яка вас вразить у місті. Вулиця Князів Коріатовичів веде від автовокзалу до Новопланівського мосту (1874), там ви поглянете ліворуч — і потрапите в пастку щирого захвату. Де можна знайти промовистіший кордон між старою і новою частинами міста? Це ще не фортеця, це лише Гончарська башта (1583), одна з багатьох, встановлених по периметру міста-острова і закріплених за міськими цехами. Є ще Різницька, Кравецька, велетенська семиповерхова Кушнірська (вона ж Стефана Баторія), На Броді, гідротехнічні комплекси Руської і Польської брам — усі з XVI століття, усі в поруйновано-автентичному стані, усі дивляться пустими бійницями на високий протилежний берег, де здіймаються 30-метрові скелі. 

Наша частина Європи справжніми каньйонами не дуже багата, Смотрицький — один із винятків. Глибока вузька долина річки з прямовисними скелями у 30–40 метрів заввишки та дзюркотливими водоспадами — диво природи. У межах Кам’янця-Подільського довжина каньйону сягає 9 кілометрів і має площу 49 гектарів. Каньйон утворився близько 140 мільйонів років тому: річка пробивалася крізь товщу коралових рифів Сарматського моря. Зараз ці рифи піднімаються на північ від міста гірською грядою. Народ називає їх Товтрами або Медоборами. Подільський розріз палеозою в каньйоні — один із найкращих у світі. На схилах росте чимало рослин-ендеміків, занесених до Червоної книги України. 

Не дивно, що Кам’янець — штаб-квартира найбільшого національного природного парку України «Подільські Товтри», частина якого ввійшла до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. М’які пагорби, котрі здаються молодшими братами Карпат, але насправді є закам’янілим кораловим рифом Сарматського моря, тягнуться від Золочева аж до Молдови. 

Завдяки Товтрам, які щитом захищають місто від холодних північних вітрів, у місті власний мікроклімат: тут набагато тепліше, раніше починається весна, а літній сезон триває на десять днів довше, аніж у сусідньому Хмельницькому. Недарма цю частину краю колись називали Теплим Поділлям. 

З етимологією назви міста легко розібратися людині, яка знає хоч якусь слов’янську мову: «Кам’янець» — від слова «камінь»:  це ось ті силурійські вапняки каньйону. «Подільський» вказує на місце розташування — на Поділлі. Це слово додали в часи окупації території Російською імперією, щоб відрізнити столицю Поділля від іншого Кам’янця — Литовського (зараз розташований на території Білорусі). Стародавня назва міста — просто Кам’янець, без географічного уточнення; так свою малу батьківщину кам’янчани називають і зараз.

Пізнє середньовіччя

Кам’янець — місто давнє. Наскільки? Ніхто точно не знає. Існують принаймні три гіпотези про час виникнення поселення. Деякі вчені вважають, що місто з’явилося за часів Римської імперії, коли неподалік мешкали племена даків (ІІ–ІІІ століття). Наступна гіпотеза — про появу міста в давньоруські часи (ХІІ століття). Третя версія відсилає до часів правління литовських князів Коріатовичів — у 1360-ті роки. Більшість істориків найбільш достовірною вважає другу версію. 

Столицею Поділля Кам’янець став не відразу: довгий час центром краю була Бакота на Дністрі. Поступово вона перетворилася на село, а зараз затоплена водами Дністровського водосховища. Кам’янець же отримав пальму першості в XIV столітті, коли дістався чотирьом братам Коріатовичам. Ці литвини багато зробили для міста: відновили фортифікації, домоглися магдебурзького права.

Легенди мають свій таймлайн. Найпоширеніша байка про заснування міста пов’язана якраз із братами-князями та золоторогим оленем. Відома вона в кількох версіях, канва ж усюди однакова: брати-князі (часом їх два, часом три, часом, неначе за підручником історії, усі чотири) вирушають на полювання. Старший відстає — потрібно напоїти коня. Із лісу виходить золоторогий олень. Князь намагається вполювати прекрасного звіра, та того не беруть стріли. Олень виводить мисливця до кам’яного острова з руїнами давнього міста. Оцінивши переваги життя на острові, захищеному з усіх боків стрімкими скелями, брати відроджують древнє місто і починають тут княжити. Іноді олень розмовляє людським голосом, іноді брати місто не знаходять, а засновують — це вже варіанти. Лише одна важлива деталь зникла з часом з легенди. За найдавнішим переказом, брати вирушили на полювання, забувши взяти з дому навіть шматок хліба. І їхня мати напророчила, що буде те місто вічно голодним, бо не взяли юнаки з собою їжі. «А материне слово справдилось — був той город голодний, через те і до цього часу так дорого у тому Кам’янці», — так закінчувався найдавніший з відомих варіант переказу. Згадайте його, коли будете обідати в одному з ресторанів чи кафе Старого міста. 

1420 року Кам’янець захопили війська Корони Польської, а в 1434 році перемогою Польщі закінчилася війна між польськими та литовськими феодалами за подільські землі. Так Кам’янець став польським містом, а з 1463 року — центром Подільського воєводства. Пізніше поселення отримало статус королівського міста. Але головною славою Кам’янця були його неприступні укріплення. Зодчим допомогла природа: дивовижне географічне розташування було солідним плюсом в скарбничку міських фортифікацій. Річка Смотрич — притока Дністра — біля Кам’янця робить круту петлю; саме ця петля, яка утворює практично острів, зіграла вирішальну роль в історії міста і зробила його неприступним. 

Хоча укріплення мало все місто, головним форпостом була фортеця. Скеля — а над нею дванадцять башт і могутні стіни. Скільки віків відображається ця картина в каламутних водах Смотрича? Навіть якщо гіпотеза архітекторки Євгенії Пламеницької про появу укріплень тут ще за часів римського імператора Траяна та дако-римських війн 101–107 років не підтвердиться, неможливо заперечувати, що вже в епоху Київської Русі тут з’явилася земляна твердиня, яка з часом набула знайомих рис. І недарма перше, що спадає на думку при слові «Кам’янець» — це саме Стара фортеця. 

Козацька доба

Кажуть, турецький хан Осман, побачивши у 1621 році укріплення Кам’янця, спитав: «Хто збудував таке могутнє місто?» «Сам бог», — була відповідь. «Нехай бог і здобуває його!» — вирішив хан і повернув військо від могутніх стін. 

Дві поразки фортеці за всю її історію мали поважні причини: 1393 року литовський князь Вітовт захопив твердиню через незгоду всередині гарнізону, а 1672-го турки запанували над оплотом Поділля завдяки кількісній — більш як у 60 разів! — перевазі. Події того часу стали історичною канвою останнього роману з трилогії нобеліата 1908 року Генріка Сенкевича — «Пан Володиєвський». 

У XVІІ сторіччі, за проєктом французьких інженерів, навколо старих мурів виросла земляна Нова фортеця (в народі її ще називають Валами). До війни тут проводили рицарські турніри, звідси злітали у небо повітряні кулі. 

Середньовічний Кам’янець був великим ремісничо-торговим центром, що не поступався Львову й Києву. Розвиток міста історія поставила на паузу в 1672–1699 роках, коли Кам’янець і Поділля потрапили під владу турецької Порти. Поляки повернули собі ці землі в 1699 році, але спроб відбити Кам’янець не полишали всі ті роки. 

Про турецькі часи наочно свідчить римо-католицький кафедральний костел апостолів Петра і Павла, унікальний ренесансний храм зі статуєю Мадонни, що дивиться на захід із вершечка турецького мінарету. Парадоксальне поєднання! Турки перетворили майже всі християнські святині Кам’янця на мечеті. Навколо кафедрального храму мало вирости чотири мінарети, та встигли побудувати один — і почати другий. Розумно вирішивши, що нищити — не будувати, польська влада зберегла цей витвір східного мистецтва (легенда каже, його збереження було умовою мирного виходу з міста яничарів восени 1699 року). На верхівці мінарету у 1756-му встановили бронзову статую Божої Матері, яку привезли з Данцига (зараз це місто Гданськ). За проєктом військового інженера Христиана Дальке, Мадонна закріплена на вершечку 36-метрової колони за принципом дитячої іграшки-киванця: навіть найсильніший подмух вітру не зможе перекинути Діву Марію, що балансує на земній кулі.

Православні ж церкви варто шукати в руських кварталах Старого міста. Найфотогенічніша — дерев’яна Хрестовоздвиженська церква на Карвасарах, що притулилася до стрімких скель каньйону біля фортеці. Найоригінальніша — триконхова Петропавлівська з XVІ століття. Такі храми будували лише тут, на Поділлі. Ще одну триконхову споруду — Троїцький храм — відновили при в’їзді до Старого міста з Нового плану. Найстарша церква — оборонна Миколаївська — стоїть біля руїн вірменського храму. Товщина стін скромної зовні церквиці — півтора метра. За вірменським звичаєм, у стіну вмурований камінь-хачкар, датований 1544 роком. 

Довге ХІХ століття

Усередині костелу Петра і Павла, у каплиці Радників, міститься найцінніший мистецький скарб Кам’янця: надгробок 21-річної Лаури Пшездецької з Чорного Острова. Два роки — від 1874 до 1876-го — його різьбив із брили каррарського мармуру скульптор Віктор Бродський, що працював, зокрема, у Ватикані. Реалістичність образу перевершила всі сподівання невтішних батьків. Скорботний ангел загасив факел життя, книжка навічно розгорнута на двадцять першій сторінці.

У 1793 році, після другого поділу Польщі, Кам’янець разом з усією Правобережною Україною відійшов до Російської імперії. Його центральний статус зберігався: спочатку місто було центром Подільського намісництва, а в 1797–1917 роках — Подільської губернії.

Губернському центру ХІХ століття було занадто тісно на 120 гектарах острова, затягнутого смотрицькою петлею. Із відкриттям в 1874 року Новопланівського мосту почалося розвиток Нового плану. Сюди переїхали головні державні та муніципальні установи, навчальні заклади. Наприкінці XIX століття в Кам’янці проживало 36 тисяч мешканців: майже половина була юдеями, решта — українцями, поляками, росіянами, німцями, молдаванами.

Світові війни

На початку ХХ століття Кам’янець — 40-тисячне місто з розвиненою промисловістю. Прогрес гальмувався через брак залізниці, але в березні 1914 року з’явилася й вона. 

4 серпня 1914 року австро-угорські війська захопили місто — лише на два дні. 6 серпня їх вибила російська армія генерала Брусилова. У роки війни в місті розміщувалися штаб Південно-Західного фронту, тилові установи, госпіталі. 

У 1918 році в місті відкрився університет, який сьогодні носить ім’я свого першого ректора, філолога й теолога Івана Огієнка. 

В 1919–1920 роках Кам’янець став столицею Української Народної Республіки. Боротьба за свободу в 1917–1920 роках була загалом щедрою на столичні статуси: влада змінювалася блискавично, а столиці — слідом за нею. 14 грудня 1918 влада в Україні перейшла до Директорії УНР. Їй судилося протриматися до 10 листопада 1920 року — і проїхатися чи не половиною країни. Київ був під більшовиками; територія незалежної України, куди певний час входила навіть Кубань, зменшувалася шагреневої шкірою. Уряд встиг попрацювати в Житомирі, Вінниці, Сарнах, Проскурові, Рівному. В’їдлива приказка «У вагоні Директорія, під вагоном територія» трагедію того часу відображає непогано. Найдовше столицею УНР за Симона Петлюри пробув саме Кам’янець. 

До Другої світової війни Кам’янець був центром однойменної області УРСР. У 1928 році Стару фортецю оголосили державним історико-культурним заповідником.

На початку липня 1941 року Кам’янець-Подільський окупували нацисти. Бомбардування міста під час війни і запеклі бої в березні 1944 року перетворили багато пам’ятників у руїни.

Невдовзі після війни місто вперше за багато століть позбавили статусу центру якщо не краю, то бодай області. Розгадку такої несправедливості варто пошукати на місцевому вокзалі: до нас і зараз приїздить дуже мало потягів. Обласним центром зробили Проскурів — тепер він відомий як Хмельницький.

Сучасність

У повоєнний час у Кам’янці-Подільському почали діяти нові заводи: цементний, кабельний, приладобудівний, «Електроприлад» та інші. Деякі з них працюють до цих пір, деякі не пережили розпаду СРСР. 

Сьогодні місто — значний культурний, освітній і туристичний центр. Кажуть, за кількістю студентів на тисячу мешканців Кам’янець посідає третє місце у світі — після Оксфорда і Кембриджа. Шкода, що місцеві виші не такі престижні.

Кам’янець столицею не лише був, а і є — українського повітроплавання. Саме з валів Нової фортеці у травні 1784 року відбувся перший політ теплового аеростата на теренах України. До українсько-російської війни Кам’янець був одним з украй небагатьох українських міст, яке можна було побачити з кошика повітряної кулі. 

Кам’янець — це також одне з найбагатших на якісний стрит-арт міст країни. Усе завдяки фестивалю вуличного мистецтва «Республіка», у межах якого з 2011 року в місто приїздили муралісти з усього світу. 

А ще в Кам’янці досі грають в мотобол. У місті є чимало олімпійських чемпіонів із різних видів спорту, та саме мотобол став його спортивним символом. Команда «Поділля», колись багаторазовий чемпіон УРСР із мотоболу, зараз не в найкращій формі, та влітку на мотобольному стадіоні й нині відбуваються матчі Чемпіонату України.

Авторка: Ірина Пустиннікова