Северин Наливайко

Один з організаторів і лідерів українського козацтва, керівник козацького повстання 1594–1596 років.

Молодий воїн

Майбутній збурювач спокою Речі Посполитої Северин (в окремих джерел його йменують Семерієм і Семеном) Наливайко народився в першій половині 1560-х років у місті Гусятин, що на Західному Поділлі. Можливим місцем його народження дослідники називають також Острог.

Гусятин мав замок, навколо якого громадилося немало представників боярського військово-служилого населення. Саме з такої збіднілої боярської родини, яка не гребувала займатися для прожиття й шевською працею, й походив майбутній козацький лідер. 

Поземельний конфлікт із польським магнатом Мартином Калиновським, згідно зі свідченнями самого Северина, призвів до насильницької смерті батька та відібрання його землі. Після цього сім’я перебралась на Волинь, до Острога. Тут, у дідичних володіннях Острозьких найстарший із братів, Дем’ян Наливайко став придворним священиком князя Костянтина, активним релігійним та культурно-освітнім діячем і навіть викладачем знаменитої Острозької академії. У її стінах наймолодший Наливайко, Северин, вочевидь, і здобув добру освіту — вже у зрілому віці виявляв непогану епістолярну вправність.

Утім, покликання Северин знайшов не у вправлянні в науках, а у служінні Марсу. У листах до короля він згадував, що «з молодих літ своїх, за багатьох гетьманів козацьких на багатьох місцях у землях неприятельських хлібом козацьким» жив. Дослідники припускають, що попервах Наливайко козакував на Запорожжі, а вже потім, продемонструвавши лицарську звитягу в козацьких виправах, посів уряд сотника в надвірному війську київського воєводи князя Костянтина-Василя Острозького. Саме в цій іпостасі він і взяв участь у битві повсталих козаків гетьмана Криштофа Косинського з військами київського воєводи та шляхетським ополченням українських воєводств під П’яткою на Волині — зрозуміло, на боці свого сюзерена.

Захист від османів

Коли навесні 1594 року над Річчю Посполитої нависла загрозу нападу Османської Порти та її васалів із Криму, Наливайко з дозволу князя зібрав з «охочих людей» Подільського, Брацлавського, Київського, Волинського, Руського і «з інших гірських околиць» загін для захисту південних кордонів. Через неспроможність держави справно забезпечувати своїх оборонців усім необхідним для ефективної служби та сприятливі зовнішньополітичні обставини загін Наливайка скоро став самостійною військовою силою, і він почав відверто сторонитися князівської опіки.

У червні 1594 року Наливайко здійснив успішний похід на Придністров’я, зруйнувавши турецьку фортецю Паркани. Тим часом на початку липня кримський хан Газі II Ґерай за сприяння молдавського господаря Аарона швидким рейдом пройшов Молдавію і через Покуття вторгся в Галичину. Козацька розвідка завчасно повідомила поляків про наміри татар; та хоча польська сторона й мала достатньо часу, до оборони вона готувалася мляво і зрештою виявилася небоєздатною. Коли татари руйнували Снятин, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину та інші галицькі міста і містечка, Жолкевський із кварцяними військами ще стояв в районі Заліщиків. Бездіяльність коронної армії змусила Наливайка самотужки кинутися навздогін татарам. 

Намагаючись зміцнити свій полк, козацький зверхник вдерся до ряду магнатських і шляхетських маєтностей, захоплюючи зброю та порох. Не зміг він утриматися й від того, аби не поквитатися з давнім недругом своєї сім’ї Мартином Калиновським, маєтності котрого в Теребовлі й Гусятині були нещадно спустошені. До рук нападників потрапило шістнадцять тисяч злотих грішми, коштовності й дороге столове начиння. Доволі значним виявися і місцевий арсенал, звідки козаки забрали «гармату, 150 сміговниць з гаківницями, 200 півгаків з рушницями, 10 півбочок пороху, 500 куль до гармати, 3 барила куль до сміговниць і гаківниць, 3 барила куль до півгаків і рушниць». Загалом Калиновський зазнав збитків на п’ятдесят тисяч злотих, не рахуючи вартості зброї. Особливою статтею втрат подільського магната стали «скриньки з привілеями на його спадкові маєтки». Така ж доля чекала й на ділові папери шляхтичів-клієнтів, які обрали Гусятинський замок свого патрона сховищем для своїх привілеїв і купчих. 

Молдавські походи

Не маючи змоги наздогнати Орду, яка вже перебувала на підвладних Габсбургам землях, Наливайко рушив до Молдавії. Тут він захопив і зруйнував найбільше на Придністров’ї турецьке місто Тягині, здобув багаті трофеї, в тому числі й багатотисячний полон. І хоч на переправі через Дністер молдавському господарю вдалося відбити частину трофеїв, цей похід наливайців мав гучний позитивний розголос у нажаханій османською загрозою Європі. Посланець папи римського Климента VІІІ Олександр Комулович, якому було доручено формувати антиосманську коаліцію в Європі, із задоволенням доносив у Рим, що «козаки виконали свій обов’язок». Такі ж настрої запанували у Празі, Кракові й навіть далекому Ґданську.

Ще більш масовим і потужним став козацький похід у Молдавію восени 1594 року. Напередодні виступу Наливайко спробував налагодити взаємодію із запорозьким козацтвом. Проте досягти цього було нелегко: запорожці не могли вибачити Наливайкові його належності до війська князя Острозького, яке розгромило повстанців Криштофа Косинського в битві під П’яткою. Напругу зняли тільки показово шанобливе ставлення полковника до запорожців, його визнання зверхності Січі над усім козацтвом і готовність розділити здобуті в поході військові трофеї (зокрема таких необхідних низовцям коней). Тож цього разу в похід виступило все козацтво: офіційне реєстрове на чолі з українським магнатом Миколаєм Язловецьким і Яном Оришовським, запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і козацька «збиранина» Северина Наливайка. Козаки зайняли Цецору та Ясси. Після цього спочатку молдавський господар, а згодом і правителі Волощини та Семигороду заявили про вихід з-під протекції султана й оголосили Порті війну. 

Невідомо, чим би завершилася така масштабна антиосманська боротьба, якби тертя між придунайськими володарями у другій половині 1595 року не переросли у відкритий конфлікт. До того ж воєнні приготування Османів знеохотили Варшаву продовжувати конфронтацію, і вона запропонувала Порті мирну угоду, яка передбачала повернення Молдавії під протекторат султана. За таких умов Наливайко влітку 1595-го перейшов на австрійську службу в Угорщині. 

Повстання проти шляхти

Повернувшись восени на чолі війська на українські землі, Наливайко виразно заявив про себе як про лідера у відстоюванні станових інтересів козацтва. Окрилене успіхами в Молдавії, козацьке керівництво розсилало шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів і визнання козацьких порядків. Законність цих запитів обґрунтовували доблесною участю в християнській боротьбі з мусульманами. Але на той час небезпека татарського вторгнення вже минулась, тож дослухатися до козацьких вимог не поспішали.

Найперше шляхта спробувала вибила Наливайка з Брацлава, де він облаштував резиденцію. Але козаки наголову розгромили супротивників і таким чином стали повноправними господарями на теренах Східного Поділля. Крім загонів Наливайка, тут також розквартирувалися запорожці гетьмана Лободи та чимало загонів реєстровців. Опанувавши Брацлавщину й Південну Київщину, козацькі загони почали вихлюпувати свою енергію на Волинь і навіть на землі Південної Білорусі — здійснивши похід на Слуцьк, Бобруйськ, Могильов і Річицю. У лютому 1596 року під контролем Наливайка перебувала більша частина Волині. 

Бунтівні настрої поширилися й на інші верстви населення. У регіоні зростало свавілля поспільства, селяни відмовлялися коритися панам. Місцева шляхта почала масово покидати регіон та оббивати пороги владних канцелярій у Варшаві та Кракові, вимагаючи від уряду негайних дій щодо приборкання виступу. 9 грудня 1594 року делегація шляхти з України на аудієнції в Зиґмунда ІІІ скаржилась, що козаки допекли їм гірше, аніж татари, і просила «рятунку прудкого», бо далі ставатиме тільки складніше — «щогодини більше тих лотрів прибуває».

Проте королівська влада тривалий час залишалася глухою до волань лицарського стану з України. Цьому було декілька пояснень. Передовсім, як завжди, у Варшави бракувало надійних військ, здатних приборкати козацький виступ. Крім того, король не був певний щодо своєчасності такої боротьби взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що козаки залишаються чи не єдиною військовою потугою, здатною вберегти південні кордони республіки від повторення ганьби. А тому на королівській нараді в січні 1595 року щодо ситуації в Україні ухвалили не надто сувору постанову.

У лютому 1595 року козацтво вирушило в новий похід у Молдавію, і подільська шляхта змогла на якийсь час перевести дух. Її позиції додатково посилилися, коли наприкінці травня в район Кам’янця і Бару вступили коронні війська на чолі з гетьманом Жолкевським. Утім, запалена Наливайковим виступом іскра ще жевріла. По всіх українських воєводствах різко зросла кількість селянських втеч. І навіть коли самі козацькі загони були далеко, бунт поширювався — причому іноді в радикальних формах, які межували із соціальним бандитизмом. 

Нового піднесення рух набув восени 1595 року, коли загони Северина Наливайка повернулися з походу на угорські землі. В останніх днях вересня наливайківці наблизилися до адміністративного центру Волинського воєводства — Луцька. Хоча місто прикривав потужний замок, громада вирішила відкупитися від непроханих гостей. Католицький єпископ і низка шляхтичів передали Наливайку за містом декілька тисяч злотих, після чого козаки, не завдавши Луцьку жодних прикростей, рушили на Білорусь. Масштаби опанування козацтвом нових територій були такі, що сучасники поляки з жахом зауважували: «Вся Україна покозачилась».

Боротьба з повстанцями

Загроза повної суспільної дестабілізації в українських і білоруських воєводствах змусила владу до рішучих каральних дій. Цій зміні урядового курсу сприяло й замирення з Османської імперією, яке девальвувало роль козаків як ефективного оборонця вітчизни. Щоправда, шляхетське ополчення східних воєводств було відверто слабким порівняно з повстанськими силами, тож Варшава вперше мобілізував проти них регулярні коронні війська та навіть кілька хоругв литовської армії. Підтримку цим силам мали надавати надвірні армії українських магнатів — Вишневецького, Ружинського, Струся. Загальне командування доручили досвідченому польному гетьману Станіславу Жолкевському. 

Стратегічний задум Жолкевського полягав у використанні незгоди, яка панувала між старовинним козацтвом Лободи й Шаули та різнорідною за соціальним походженням збиранкою Наливайка. Спершу планували розбити більш радикальних наливайківців. Але стрімкий марш на Волинь, під Степань, де Наливайко облаштував собі зимову резиденцію, успіху не приніс. Шпигуни завчасно повідомили козацькому зверхникові про наближення коронних військ, тож він зумів відірватися від переслідування і вивести свої загони з Волині на Подніпров’я. Поблизу Білої Церкви наливайківці об’єдналися із запорожцями Лободи, Шаули та Саська й обрали Матвія Шаулу гетьманом усього війська. Тут, щоправда, Жолкевському вдалося наздогнати супротивника та нав’язати бій. Після жорстокої січі, в якій загинуло чимало вояків як з однієї, так і другої сторони, повстанцям під покровом ночі вдалося вийти з-під вогню і перейти на Лівобережжя. У битві Шаулу важко поранили, і командування ненадовго перейшло до Наливайка. 

Укріплений табір козаки заклали в урочищі Солониця на берегах річки Сула. На місце Наливайка гетьманом обрали значно досвідченішого у військовій справі Григорія Лободу. Його досвід дозволив якнайліпше укріпити табір. Але після того як Жолкевський отримав із Києва важкі облогові гармати, шанси на успішну його оборону практично розтанули. Лобода, щоб уникнути численних людських жертв, спробував домовитися з польним гетьманом. Жолкевський у відповідь поставив вимогу видати йому Наливайка та всіх селян-утікачів, які були серед козаків. Демонстративна приязнь, яку виявляв Жолкевський до Лободи, дала козакам привід запідозрити гетьмана в намірах зрадити і на цій підставі не лише відібрати в нього булаву, а й стяти голову.

5 червня розпочався безперервний обстріл табору з важких гармат. Численні людські жертви та майже повний брак води за неймовірної спеки змусили повсталих погодитися на ультимативні вимоги Жолкевського. Наливайко на чолі невеликого загону намагався вирватись у степ, але козаки перехопили його й віддали полякам.

Розправа над Наливайком

Захопленого в полон «царя Наливая» Жолкевський спершу тріумфально повів вулицями Львова. Ще грандіознішу «презентацію» влаштували в середині серпня у Варшаві. У столицю процесія в’їхала у складі декількох десятків відкритих карет і возів: везли вісімнадцять гармат, трофейні прапори і полонених, а Наливайка помістили в окремому екіпажі. Коли королева-вдова виявила бажання подивитись на «здрайцю», процесія завернула до її приміського замку. Королеву, котра вийшла на балкон, Наливайко, вставши в кареті, привітав шляхетним поклоном. Публіка була неабияк подивована з того, що козацький ватажок «ані одним рухом не виказав малодушності або страху». 

Тортури і страти наливайківців розтяглися з кінця вересня до грудня 1596 року. Особливо винахідливими кати були у своєму ставленні до Наливайка. Його катували голодом і неспанням. Щойно він заплющував очі, приставлені до нього особи з усіх сил били в литаври, доводячи в’язня мало не до божевілля. Коли йому все-таки випадали хвилини спокою, козак намагався перепиляти окови пилкою, яке йому передав джура, і вирватися на волю — але сторожа встигла помітити приготування.

Тим часом затримка зі стратою Наливайка породила в шляхти підозру щодо можливих високих покровителів бунтівника; поляки боялися, що він зможе уникнути кари. Тож у переддень сейму 1597 року чимало повітових сеймиків постановило вимагати від короля пришвидшити екзекуцію. Щоб не дратувати шляхту, 11 квітня на площі поза мурами столиці на очах велелюдного натовпу Наливайкові стяли голову. По тому тіло четвертували і шматками розвішали по Варшаві.

Існує й інша версія, за якою козацького ватажка «посадили на розпеченого коня, а на голову одягли розпечений залізний вінець». Утім, як довів Іван Франко, це не що інше, як осучасненням римо-католицьким священиком Йончинським античної легенди про тирана Фаларіса. Той нібито спалював своїх опонентів у мідному бику, а врешті й сам у ньому загинув.

А от Пантелеймон Куліш — вельми неприхильний на схилі свого життя до козаччини — розмірковуючи про причини жорстокості козацьких воєн уже ХVІІ століття, зауважив, що саме жорстокі погроми Жолкевського на Солониці народили «отих страхітливих лицарів Хмельницького». І справді, хоча наприкінці ХVІ століття козацтво було жорстоко впокорене, але репресії й масово пролита козацька кров волали про помсту, заповідаючи тим самим наступне століття саме як століття кривавих ексцесів.

Короткі висновки

• Козацький ватажок — очолив масштабне козацьке повстання проти польського панування наприкінці XVI століття.
• Військові походи — здійснив кілька вдалих походів на Молдавію та очолив повстання проти гніту польської шляхти.
• Діяльність — був організатор та керівником повстань, спричинив значний вплив на подальший розвиток українського козацтва.
• Церковна політика —  не проводив окремої церковної політики, його боротьба була спрямована проти соціальних та національних утисків.
• Спадщина —  започаткував епоху національно-визвольної боротьби проти поневолення українського народу.

Автор: Віктор Горобець