Михайло Драгоманов

Історик, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, один із організаторів «Київської громади», Михайло Драгоманов сформулював засади модерної української політичної ідеології, ставши зачинателем українського соціалізму.

Михайло Драгоманов разом із Володимир Антоновичем до середини 1870-х років був лідером «Київської громади». У формування підвалин ставлення до історичного минулого Драгоманов вклав добре знану сьогодні тезу про «пропащий час» — часи поневолення України Москвою після 1654 року.

Драгоманов і Антонович мали різні уявлення про національну ідею. Перший підносив українство до європейського радикалізму й політичної активності, другий — сповідував консервативні цінності й закликав нагромаджувати культурний потенціал, збільшувати кадри свідомого освіченого українства. Коли Володимир Антонович скептично ставився до співпраці з російськими ліберально-демократичними колами — через їхнє відкидання українських аспірацій — то Драгоманов постійно виступав за спільний російсько-український революційний фронт і соціалістичний рух. На жаль, органічно синтезувати ці два складники національного руху українці не спромоглися. Молодь пішла за Михайлом Драгомановим, відірвавшись од українських коренів, а стара генерація залишилася при віджилому українофільстві.

Саме Михайло Драгоманов розвивав думку про єдиний інтерес у демократій Росії і України й спільного ворога — царат і підприємницько-землевласницькі кола. Фактично Драгоманов був на українському ґрунті речником класової боротьби, проголошуючи, що «капіталіст не може бути українцем». Для нього український рух міг бути лише демократичним, а все консервативне (у його розумінні — негативне) — чужим, неукраїнським. Він намагався спиратися на молодь, не зважаючи на станову приналежність, і, виходячи з тези про примат соціального, шукав союзників не серед національного табору — «своїх панів» — а серед соціально близьких верств російської і польської людності, яка, втім, на відміну від українців, мала вироблену національну ідеологію і якій були близькі цілі польської і російської еліти: політичне панування над автохтонним українським населенням в Україні.

Думки Михайла Драгоманова знайшли підтримку в пізнішій діяльності українських соціал-демократів і відбилися на формуванні національної історичної пам’яті як у позитивному, так і негативному плані. До позитивів історіософії Драгоманова слід віднести його віру в цивілізаційний поступ людства, конституційний підхід до розв’язання суспільних проблем.

До 1875 року Драгоманов був доцентом доцент на кафедрі історії Київського університету, та його звільнили за політичну неблагонадійність. Восени 1875-го Драгоманов мусив емігрувати через переслідування царської влади; це вдалося зробити за сприяння громадівців. Він оселився в Женеві (Швейцарія), де заснував Вільну українську друкарню й видавав український політичний журнал «Громада» (1878–1879, 1882; п’ять випусків) — перший безцензурний часопис в історії української преси. Тут виходили також брошури українською і західноєвропейськими мовами, які мали на меті ознайомити українців з політичними, духовними й культурними надбаннями Європи — і водночас поінформувати європейську громадськість про «українське питання», як воно склалося після Емського указу 1876 року.

Місія Михайла Драгоманова в Женеві відкрила нову добу в діяльності української еміграції. Саме Драгоманов у всеєвропейському масштабі поставив українську проблему і тим висунув її за межі внутрішнього російського чи польського питання.

У 1870-90-х роках він брав активну участь у роботі галицьких журналів «Друг», «Світ» і «Народ», виступав з публіцистичними, літературно-критичними, науковими статтями в російській і українській ліберальній і демократичній пресі, в англійських, німецьких, французьких, італійських, болгарських і західнослов’янських виданнях. Європейське визнання здобув доповідями на захист переслідуваного царатом українського письменства на Літературному конгресі в Парижі 1878 і Міжнародному літературному конгресі у Відні 1881 року. Здоров’я й родинні обставини змусили Драгоманова покинути Швейцарію. На запрошення болгарського уряду він перебрався до Софії, з 1889 року працював професором Софійського університету.

Михайло Драгоманов не співчував терористичним методам здобуття влади, пропонованим російськими революціонерами. Він був прихильником легальних способів боротьби. Космополітизм у загальних цілях і національна форма їх досягнення прихилили до ідей Михайла Драгоманова представників «поступової» України. Він надихав діяльність центристських політичних сил на початку ХХ століття. Його ідеї популяризували Сергій Єфремов і Євген Чикаленко. Проте українські соціалісти не засвоїли творчість Драгоманова глибоко — вони орієнтувалися на ідеологів ортодоксального російського марксизму.

Автор: Ігор Гирич