В історичній літературі досі залишається не подоланим стереотип про існування так званого Галицько-Волинського князівства чи Галицько-Волинської держави із обов’язковими хронологічними рамками від 1199 до 1340 року. Як сама концепція, так і хронологія виникли в середовищі учнів Михайла Грушевського на межі ХІХ–ХХ століть, коли постала потреба продемонструвати тяглість києворуських династичних і церковних традицій не в північному, а в західному напрямі постмонгольського світу. За основу тоді взяли другий прихід володимирського князя Романа Мстиславовича до міста Галича 1199 року (хоча насправді між вереснем 1198-го й березнем 1199-го) та начебто об’єднання в одну державу двох «князівств». Однак ні Грушевський, ні його поціновувачі серед українських істориків (зокрема в діаспорі) ХХ й початку ХХІ століття не акцентували на тому, що інституалізовано постале під правлінням князя Романа державне утворення, по-перше, проіснувало недовго — до його несподіваної смерті 19 червня 1205 року; а по-друге, уже навіть за його життя виходило суто за межі галицьких і волинських вотчин володаря, який під кінець свого життя був також князем Києва. Невідомо, якими були його впливи в історичному Пониззі (тепер — Поділля), яке з географічного погляду не належить ні до Галицької, ні до Волинської земель.
Зміни влади
Не ставили за мету послідовники Грушевського й пояснити, хто ж був володарем «Галицько-Волинської держави» після смерті Романа Мстиславовича, коли не без участі його вдови право на галицький престол отримали угорські королі з династії Арпадів та члени їхніх сімей, а правити тут на недовгий час приходили то вихідці з інших земель Русі (представники чернігівських Ольговичів і смоленсько-київських Мстиславовичів, наприклад), то ставленики тих же Арпадів як із королівських еліт (комес Бенедикт), так і з місцевих боярських сімей (Володислав Кормильчич). Схоже ситуація розгорталася після 1205 року у волинській частині спадщини покійного князя Романа, де прикордонні землі Побужжя опанував краківсько-сандомирський князь Лешек Білий, а престоли Володимира, Белза, Луцька, Пересопниці займали дуже різні князі з числа Романовичів ближчих чи дальших. Спершу навіть його малолітнім дітям — Данилові й Василькові — не знайшлося тут місця.
Така турбулентна ситуація не дозволяє засвідчити безперервного існування «Галицько-Волинської держави» чи «Галицько-Волинського князівства» в запропонованих колись хронологічних рамцях — цього просто не було. Ішлося про окремі княжі держання в межах більших волостей, причому жодне із цих держань найближчі тридцять років після смерті князя Романа не було постійним. У домонгольську добу вони рідко об’єднували всі Романові галицькі й волинські володіння — а частина з цих володінь із погляду династичної, конфесійної та навіть правової належності могла короткочасно також перебувати під владою інших правителів. Ідеться насамперед про історичну Галицьку землю. У 1215 році тут було закладено угорську королівську традицію, коли Коломана, другого сина короля Угорщини Андрія ІІ, коронували на короля Галичини. Ця традиція не виявилася тривалою, хоча через третього свого сина — також Андрія — Андрій ІІ намагався добитися її продовження. Не склалося.
Романовичі і їхні держання
Отже, постала 1198/1199 року держава князя Романа обіймала не тільки Галицьку та Волинську (де правили й визнавали його сюзеренітет інші родичі) волості, а й Київ. Це не дає підстав називати її «Галицько-Волинською». Це держава конкретно князя Романа і його родини — майбутніх Романовичів. Однак у випадку синів ця держава (точніше — їхні держання) часом не мала ніяких територіальних означень, бо діти з матір’ю перебували на вигнанні. А якщо й отримували якісь скромні землі, як-от Берестя, то йшлося лише про маленький шматок Волинської волості — і аж ніяк не Галицьку. Сини пробували збирати батькову спадщину, але тимчасові успіхи, як у 1234 чи 1238–1241 роках, не дали їм змоги закріпитися на цих землях. Утім, Данилові Романовичу все-таки вдалося зрештою взяти під контроль не тільки Волинську і Галицьку землі, а й опанувати Київ, що, як і в ситуації Романа, не свідчить про існування «Галицько-Волинської держави» чи «Галицько-Волинського князівства».
Монгольське вторгнення знову спричинило хаос у системі держань Романовичів, бо князі пересиділи 1240–1241 роки за межами своїх володінь (в Угорському королівстві і на Мазовії). Після повернення вони зрозуміли, що втратили контроль над більшістю територій: у землях Галичини владу взяли до рук бояри, урядник Дорогочина відмовився відчинити їм браму, Київ було спустошено, а на столичний престол монголи призначили представника владимиро-суздальських князів — Ярослава Всеволодовича. Так короткотривале існування цілісного організму держави Романовичів знову припинилося, і братам-князям довелося починати все з початку.
Між ханом і папою
На цьому етапі спершу Василькові, а згодом Данилові довелося визнати зверхність монгольського хана Бату, під наглядом якого фактично облаштовувалися взяті Романовичами під контроль землі в 1240-х роках. Але з другої половини десятиліття розпочалося жваве листування з римським папою Інокентієм IV щодо коронації Данила Романовича та відповідного переходу його держави під протекторат понтифіка — як це було у випадку із багатьма тогочасними державами Європи. Розглядаючи таку опцію як альтернативу монгольського протекторату, Данило наприкінці 1253 року прийняв у Дорогочині королівські символи влади від папського легата Оппізо та став титулуватися королем Русі (Ruscie rex). Цим було закладено основи для постання в межах його розлогих володінь королівства Русі (Regnum Ruscie) — вперше відомого з джерел під 1254 роком. Проте одна з умов коронації Данила — отримання воєнної допомоги проти номадів — так і не була виконана.
Уже немолодий володар не зумів синхронізувати своїх дій на етапі інституалізації королівства Русі ні з вищим православним духівництвом, ні з частиною знаті. Висвячений за його сприяння київський митрополит Кирило ІІІ перебрався до резиденції нових київських князів у Владимир-на-Клязьмі. Не збереглося згадок про те, щоб за часів Данила Романовича чи будь-кого з його наступників окремим обрядом помазували на королеву Русі котрусь із їхніх дружин. Зі смертю короля Русі 1264 року жоден із його синів не коронувався. Монгольський тиск був таким сильним, що Данилові нащадки вважали за доцільніше залишатися під владою номадів, аніж наражати свої землі на небезпеку, шукаючи союзників на Заході.
Спадкоємці королівства
Спроби повернутися до королівських традицій, вочевидь, із відродженням саме королівства Русі мали місце за Юрія І Львовича — короля Русі та князя Володимирії. Однак і їх вистачило ненадовго. Із почерговою смертю його синів — Андрія і Лева ІІ — 1323 року в державі Романовичів перервалося спадкування престолу «за мечем» (тобто по чоловічій лінії), а із отруєнням Юрія ІІ Тройденовича 1340 року — і на певний час «за кужелем» (тобто по лінії жіночій).
Король Польщі Казимир ІІІ, який вивіз до Кракова королівські інсигнії Романовичів, у 1350-х роках кілька разів титулувався й «королем Русі», однак не вплітав цієї традиції до новопосталого 1320 року королівства Польщі. Його небіж Людовик І із династії Анжу — як король Угорщини, а від 1370 року й Польщі — володів успадкованим від Арпадів титулом «короля Галичини і Володимирії», що за значенням був принципово іншим від титулатури Романовичів (король Русі, король Русі і князь Володимирії чи навіть князь і дідич королівства Русі). Спершу він намагався інституалізувати королівство Русі в межах колишніх володінь Романовичів зі столицею у Львові, призначивши сюди свого палатина Владислава Опольського під нейтральним титулом господаря і держателя землі Руської. Людовикова ж донька Марія пішла ще далі, дозволяючи використовувати таку термінологію при урядах бана, воєводи чи старости.
Однак усі спроби якось виокремити королівство зійшли нанівець, коли більшість територій колишньої держави Романовичів перейшла під владу Владислава ІІ Ягайла, їхнього родича «за кужелем». Землі Данила повернулися до рук його спадкоємця, але тепер — на престолі королівства Польщі. Владислав ІІ Ягайло відмовився від ідеї надати королівству Русі інституційних форм, як це намагалися зробити в династії Анжу, а тому вживав титул дідича та господаря Руської землі. Адміністративна реформа 1434 року остаточно поклала край спробам рефлексувати в бік пам’яті про королівство Русі, хоча як термін на сторінках писемних джерел воно фігурувало до початку XV століття.
