Генеральна військова рада

Генеральна військова рада була вищим розпорядчим органом Гетьманщини. Генетично інститут пов’язаний із військовими радами, що функціонували на Запорозькій Січі й уособлювали центральну цінність у структурі воєнної демократії запорозької спільноти — поняття колективної волі. 

Функції ради

Інститут військових рад, пересаджений на ґрунт гетьманської України внаслідок Козацької революції, спершу не зазнав суттєвих змін і діяв у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козацької спільноти. На розгляд Генеральної військової ради виносили всі найважливіші питання функціонування держави: укладення миру й проголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана й генеральних старшин, обговорення умов міжнародних договорів тощо. Як і на Січі, раду в Гетьманщині скликали барабанним дробом, за порядком наглядали військові осавули, а головував на ній гетьман. 

Та що складнішим ставало державне життя, то виразніше інститут Генеральної військової ради виявляв вади: як зумовлені охлократичними схильностями учасників, так і пов’язані з неналежною ефективністю в розв’язанні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення. Тож на початку 1650-х років гетьман Богдан Хмельницький відмовився від скликання Генеральної військової ради, перенісши розгляд нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. 

Коли існувала необхідність додатково легітимізувати постанови гетьмана і генеральних старшин, значення загальної ради посилювалося. Щоправда, нерідко її використовували не для пошуку рішень, а щоб узаконити вже готові постанови волею представників усієї козацької спільноти. З останньої чверті XVІІ століття за Генеральною радою збереглися функції лише обрання гетьмана та затвердження умов договорів із Російською державою (так званих гетьманських статей). 

Участь у раді

Найширшого представництва досягали ради, скликані в козацькому таборі під час військового походу всього Війська Запорозького. Однією з найбільш масових була Генеральна рада під Ніжином 1663 року, в роботі якої брали участь «сорок тисяч і больши» осіб. Утім, переважно практикувалося запрошення на раду делегатів від полків: «усіх полковников и козаков чолнійших», «всю старшина і виборних Війська Запорозького козаків і міщан», «полковників і сотників усіх полків, а з усяким сотником черні чоловік з 20» або ж «сотників і черні у полковників чоловік по десять і менше». У квітні 1672 року, готуючись до обрання на гетьманство наступника Дем’яна Ігнатовича, старшина постановила надалі на виборчих радах бути лише «полковником, сотником и старшині войсковой и начальным людем, всего войска не собирая». Тому, скажімо, при обранні на гетьманство Івана Мазепи участь у Коломацькій раді 1687 року взяло близько двох тисяч козаків — тимчасом як до Кримського походу (під час якого й відбувалася рада) було залучено не менше п’ятдесяти тисяч. 

До середини ХVІІ століття до участі в роботі генеральних рад допускали тільки представників козацького стану. Та соціальний склад учасників значно змінився мірою того, як Військо Запорозьке перебрало на себе функції політичного народу всієї України. Уже з часів Івана Виговського на ради почали обов’язково запрошувати київського митрополита, єпископів, архімандритів й ігуменів найбільших православних монастирів, а також найбільш впливових представників білого духовенства, переважно протопопів полкових центрів Гетьманщини. Для розгляду «войскових і градцких діл к потановленню статей» залучали й «виборних міщан». Інтереси міст на радах зазвичай представляла міська адміністрація — війти, бурмистри, райці, лавники, писарі. 

Гострою проблемою суспільно-політичного життя України другої половини ХVІІ століття стала участь у Генеральних радах запорозьких козаків. Претензії Коша на збереження свого політичного лідерства, утвердженого в першій половині століття, виливались у вимогу обов’язкової участі повноважних представників січового товариства в роботі Генеральних рад у Гетьманщині. Натомість старшина Гетьманщини наполягала на тому, що козаки, котрі «із Запорожья пришед, должни в свої полки розойтитца», і лише в складі делегацій відповідних городових полків претендувати на участь у радах.

А ось у чому козаки і старшина були суголосні, то це в тому, що для легітимності ради у її роботі неодмінно мусили брати участь представники всіх козацьких полків Гетьманщини. Тож, наприклад, неправомочність елекції Якима Сомка на Козелецькій раді 1662 року його опоненти аргументували тим, що у виборах не брали участь Полтавський, Зіньківський і Миргородський полки — «яка ж то повна рада, якщо половина обирала, а друга половина не обирала Якима Сомка в гетьмани».

Заходи, спрямовані на обмеження кола учасників ради й допущення на неї лише старшини й виборних («чолнійших») козаків, об’єктивно сприяли її трансформації з інституту прямого волевиявлення в установу представницьку. Утім, через авторитарні схильності окремих гетьманів занепадав інститут ради як такий — і загальної, і вужчої старшинської. 

Конституція Пилипа Орлика

Енергійну спробу реанімувати роль і значення Генеральної військової ради у розв’язанні державних справ зробили творці Конституції 1710 року, узаконивши положення, за яким гетьман мав тричі на рік — на Різдво, Великдень і на покрову Пресвятої Богородиці — скликати її, виносячи на розгляд найважливіші питання політичного й соціального життя Гетьманату. Важливо, що це було не право, а обов’язок реґіментаря — на гетьмана покладали зобов’язання «нічого, без… ради, приватною своєю владою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». 

Конституція передбачала, що участь у Генеральних радах братимуть, крім гетьмана і генеральної старшини, ще й полковники, полкова старшина і сотники, а також з усіх полків «генеральні радці». Зважаючи на виняткову роль Запорозької Січі у подіях збройного виступу гетьмана Мазепи проти Москви 1708–1709 років, окремо було наголошено на обов’язковій участі в засіданнях ради представників низового козацтва. Участь у роботі рад запрошених спеціальних гетьманським «ординансом» старшин і козаків знов-таки була не лише правом, а й обов’язком: «Послы міютъ и повинни будуть, за присланьем к себі от Гетмана ординансу, прибувати, ничого назначеного термену не ухибляючи». 

Автори Конституції навіть закріпили в документі своєрідний кодекс «депутатської честі», закликаючи послів «о том всім благосовістно, без жадного, приватного свого і чужого порядку, респектові, без душегубной зависти и вражды, совітовати». 

Автор: Віктор Горобець