Містотворчі процеси в Русі

Держава, відома як Русь чи Руська земля, поставала в кілька етапів, одним із яких було творення великих за розмірами поселень — майбутніх міст, центрів князівської (чи, у випадку династії Романовичів, королівської), митрополичої (у Києві, а з часом і в Галичі) і єпископської влади, осередків адміністрування, концентрації господарських спроможностей, розвитку освіти, культури, мистецтва тощо. Очевидно, втім, що загосподарювання розлогих теренів  — від Новгорода на півночі до Тмутаракані на півдні; від Волги на сході до Карпатських гір на заході — не відбулося одномоментно.

Що необхідне для міста?

Щоб обрати місце проживання, людські спільноти (не лише в наших землях, а й будь-де на континенті) мусили насамперед подбати про три важливі речі: безпеку, воду і плодючу землю. Цей перелік можна було поповнювати доходами від митних зборів (на переправах через річки, гірські перевали, на перехрестях доріг), прибутками від транзитної торгівлі чи регулярних ярмарків, надходженнями від паломників (у місцях, де були розташовані якісь сакральні пам’ятки чи зберігалися мощі святих) і подорожніх  тощо. У кожному разі, без перших трьох факторів селитися будь-де було недоцільно, зрештою — просто небезпечно для життя.

Тому й не дивно, що головні міські центри виникали на узвишшях, що домінували над околицями, й у місцях, захищених природно (на горах, пагорбах, лісистих теренах, між руслами рік чи потічків, на берегах рік, між гірськими ущелинами тощо), а згодом і додатковими рукотворними укріпленнями. Спершу це були дерев’яно-земляні фортифікації: вали, рови із частоколом та ускладненими конструкціями в’їзду-виїзду, — які потім доповнювалися кам’яними чи цегляними (стінами, вежами, воротами, мостами). Міські укріплення завжди мали кілька рівнів. Окрім зовнішнього периметру, центральна частина населеного пункту, так званий дитинець — найчастіше місце резидування світського чи церковного володаря або його урядника, — була окремою твердинею, останнім місцем опору у разі штурму чи облоги. Усередині дитинця зазвичай містився центральний храм, зведений із каменю, або вежа (донжон) — забезпечені усім необхідним надійні укриття. Нерідко центральну частину розлогих міст, які не мали по периметру оборонної стіни, захищала на підході система добре укріплених городищ, монастирів, церковних комплексів. Вони перешкоджали підступові під головну резиденцію, блокували під’їзди, створювали потенційному ворогові додаткові перешкоди.

Назви таких перших поселенських структур часто походили від їхніх засновників або від тих, на чию честь міста були збудовані, від географічних назв або ж від назв громад, які ці поселення заклали. Престижність міста визначалася масштабуванням у часі та просторі всіх уже згаданих переваг: безпеки, води і їжі, доступу до транзитних шляхів, прибутків від різного штибу діяльності. Саме так Київ перетворився на головне місто Русі: адже це був центр княжої влади, резиденція митрополита, найбільший торговий хаб Східної Європи, місце зберігання християнських реліквій — одне слово, місто, взороване на світську столицю тогочасного світу — Константинополь — і на сакральний центр — Єрусалим. Згодом уже на сам Київ взорувалися інші міста Русі, де на княжих престолах сиділи представники однієї родини. Із усіх сторін він мав надійний захист як у вигляді окремих, додатково укріплених городищ (місця окремих князівських резиденцій — Ольжиної, Володимирової, Ярославової), так і за рахунок повноводного Дніпра, який прикривала підхід зі сходу.

Міське самоврядування

Від ХІ століття європейські міста активно боролися за самоврядування. Їхні мешканці нерідко опиралися намірам місцевих світських еліт — феодалів, на чиїх землях виникали міста, — накинути їм додаткові податки чи зобов’язання. На тлі цієї боротьби формувалися перші міські хартії, які затверджувалися королівською владою та перетворювали міста на абсолютно самодостатні автономні поселення.

Обрані до органів міської влади представники з міських еліт повністю перебирали на себе управління містом у сферах наповнення бюджету, оборони, господарської діяльності та контролю за цеховим виробництвом, торгівлі, судочинства, справ із нерухомістю тощо. Згодом стрімке збагачення міст нерідко призводило до відкритих конфліктів зі світською і церковною знаттю, яка була не проти відхопити частинку цього добробуту. В Італії, наприклад, це спричинило появу поліцентризму, коли міста за рахунок колосальних прибутків від торгівлі й цехового ремесла та участі у хрестових походах перетворилися на міста-держави з різними формами устрою та чималими колоніями по всій Європі. Остаточно систему поліцентризму в Італії було ліквідовано аж у другій половині ХІХ століття.

Від кінця ХІІ століття чи не найвідомішою формою міського самоврядування стало так зване Магдебурзьке право (народжене, як підказує назва, у міських нетрях німецького Магдебурга) — Ius Teutonicorum. Воно активно проникало і на схід континенту, зокрема на руські землі. На заході Європи до певного часу існувало неписане правило, що поселенню недостатньо мати фортифікаційні споруди, щоб називатися містом: тут мусила бути резиденція єпископа чи принаймні впливового королівського урядника. Тепер же до певної міри неповноцінним вважалося й місто без міського права. Утім, переваги таких прав і самі собою підштовхували містян дедалі активніше боротися за них.

У Русі цей принцип не діяв, бо якісь обмежені самоврядні впливи тут відзначаємо лише в ХІІІ столітті, та і їх — лише в державі Романовичів (Галич, Львів, Володимир, Перемишль, Сянок тощо). Після монгольського вторгнення, коли частина взятих штурмом і пограбованих міст (Київ, Чернігів, Переяслав) лежала в руїнах та перебувала під контролем орди, говорити про появу тут якихось самоврядних традицій не доводилося.

Пік самоврядування міст у землях неінституалізованої держави Романовичів припав на часи, коли сама династія вигасла. Уперше на повну потужність цим заклопотався король Польщі Казимир ІІІ, який або підтверджував міські статуси, відомі давніше (як у випадку Львова 1356 року), або надавав їх «з нуля». За династії Ягеллонів із кінця XIV і до кінця XVI століття масштаб появи самоврядних традицій зріс у рази, торуючи шлях на схід, звідки поступово вичавлювали вплив номадів. Магдебурзьке право нерідко доповнювали інші міські права громад русинів, волохів та інших народностей — так воно виходило за межі суто міст й наколадалося навіть на сільські околиці.

Зростання економіки Речі Посполитої впродовж XVI–ХVIII століть забезпечували якраз самоврядні міста, зокрема, розташовані на теренах сучасної України. Однак перший поділ Польщі 1772 року й перехід частини українських земель до складу Російської імперії, а частини під владу австрійської династії Габсбурґів, призвів до ліквідації цих самоврядних традицій. Із новою силою вони змогли відродитися лише після 2014 року й поступового втілення в життя адміністративної реформи в Україні.