Початки археології в Україні

Інтерес до давньої історії має глибоке коріння. Людям завжди було цікаво знаходити й навіть колекціонувати старі речі. Скажімо, уже вавилонський цар Набонід, який жив у VI столітті до Р. Х., проводив розкопки давніх міст. Власне, це перші відомі цілеспрямовані розкопки. Але ми навряд чи можемо назвати їх безпосередньо археологічними дослідженнями — з однієї простої причини: метою було здобуття давніх речей. 

Натомість мета археології як науки про давнину полягає в здобутті інформації.

Цим і відрізняється наука від збиральництва. Згадаймо Геродота — він ставив питання. Так само й ми, вивчаючи первісні періоди історії, маємо бути зацікавлені не в давніх речах, а в інформації, яку вони дають. Сама собою давня річ — артефакт — не має наукової цінності, хоч би з яких коштовних матеріалів була зроблена. 

Коли їздиш Україною в археологічні експедиції, доводиться часто спілкуватися з місцевими мешканцями. І найчастіше лунає стереотипне запитання: «А багато ви вже знайшли золота?» У людській свідомості часто викарбуваний образ археолога як людини, що шукає коштовності. Та й загалом тема скарбів не зрідка виринає в розмовах про історію. У фольклорі збереглися легенди про сховані багатства, пов’язані з різними історичними подіями та діячами: скажімо, про золоту турецьку галеру, що затонула в річці, про золото Махна / гайдамаків / козаків / опришків тощо. 

Власне, зі скарбошукацтва почалася й археологія в Україні. А ще перші археологічні пошуки були пов’язані з релігійними мотивами. 

Петро Могила й Десятинна церква.

У 1630-х роках київський митрополит Петро Могила проводив розкопини руїн Десятинної церкви в Києві. Метою було знайти поховання Володимира Великого. 

За легендою, Петро Могила любив по суботах відвідувати різні храми Києва. І от в одну з таких субот він пішов до греко-католицької церкви святого Петра, що стояла на залишках Десятинної церкви. Виходячи з храму, побачив невеличке провалля в землі. Митрополит наказав його розкопати — і в тому місці знайшли два мармурові саркофаги з кістками. Петро Могила вирішив, що це останки святого князя Володимира Великого, хрестителя Русі, і його дружини — грекині Анни. 

Щоправда, до нас ці археологічні знахідки не дійшли — уже в ХІХ столітті про них писали як про втрачені.

Курган поблизу Кропивницького

У 1763 році поблизу сучасного Кропивницького (тоді це була фортеця святої Єлизавети) розкопали курган багатого скіфського правителя. Це місце увійшло в історію як Лита Могила, або ж Мельгунівський курган (названий так, бо його розкопали за наказом генерала Олексія Мельгунова). Викопані в кургані речі подарували тодішній імператриці Російської імперії Катерині ІІ з метою вислужитися.

Пошуки літописних пам’яток

У 1820-х роках у Києві активізувалися роботи з пошуку та відкриття реліквій часів Русі й іще давніших: скажімо, відкопали залишки Золотих воріт. Фактично це були пошуки в межах історичної археології — тобто археологи підтверджували певні історичні події. Наприклад, Кіндратій Лохвицький відкопав шматок дерева, який пов’язав із переказом з «Повісті временних літ». Ось що сказано в «Повісті»:

«Дніпро впадає в Понтське море трьома рукавами, і море те називають Руським. Понад морем Руським учив святий апостол Андрій, брат Петрів, як його називають. […] І прийшов до гирла Дніпрського, і звідти пішов по Дніпру горі, і за призначенням божим прийшов, і став під горами на березі. І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним: “Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать божа, і має бути город великий, і багато церков бог воздвигне”. І зійшов на гори ці, і благословив їх, і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, і пішов по Дніпру горі».

Той шматок деревини, на думку Кіндратія Лохвицького, якраз і був залишком поклінного хреста, який установив на дніпрових кручах Андрій Первозваний. 

Давнє поселення на Полтавщині

Під час перших розкопок власне пам’яток давнини — кам’яної доби, тобто часу, коли люди вміли виробляти речі лише з каміння, — археологи також ставили собі за мету знайти підтвердження історичним подіям. Саме так 1873 року відкрили й розкопали Гінцівську стоянку (названа так, бо її знайшли на території села Гінці) на Полтавщині. Місцевий учитель ставив собі за мету зрозуміти, коли саме на цьому місці жили люди: до біблійного Великого потопу чи після. 

«Чорна археологія»

На жаль, справа скарбошукацтва досі не забута. В Україні й у світі є чимало людей, які прагнуть знайти свій скарб, — і для них важлива саме його грошова вартість, а не наукова цінність. Такі скарбошукачі з легкої руки журналістів отримали прізвисько «чорних археологів». 

На перший погляд, чим погано, що людина хоче знайти якусь стару цінну річ? Але проблема в тому, що сучасні технології дозволили «чорним археологам» озброїтися потужними металошукачами, які показують усе, що є в землі на глибині до 30–40 сантиметрів. Викопуючи певні речі, скарбошукач робить ямки на стародавніх поселеннях, руйнує цілісність культурного шару. Коли ж до пам’ятки добираються фахові археологи, вона виявляється порушеною. І це значно ускладнює дослідження.

Часто «чорні археологи» прикриваються тим, що вони нібито цікавляться історією, адже мають багаті колекції металевих речей. Насправді ж ці люди — ніякі не любителі історії, а її грабіжники: через діяльність скарбошукачів ми втрачаємо значні шари історичної інформації. Речі, які мали бути в музеї, якими могли б милуватися всі охочі, натомість перебувають у приватних зібраннях окремих осіб. 

У більшості країн світу за «чорну археологію» встановлене кримінальне покарання — в Україні теж. 

Авторка: Ігор Цеунов