Політико-правовий статус Гетьманщини

Політико-правовий статус Гетьманщини в Московській державі / Російській імперії визначали так звані гетьманські статті — документи міжнародно-правового та державно-правового змісту, що впродовж другої половини XVII й у XVIII столітті окреслювали засади українсько-російських відносин, прерогативи гетьмана й устрій Української козацької держави. 

Гетьманські статті

Уперше гетьманські статті — так звані Березневі статті або статті Богдана Хмельницького — було укладено в Москві у березні 1654 року. Підставою для них стали, по-перше, переговори царського уповноваженого Василя Бутурліна з гетьманським урядом Богдана Хмельницького, що відбулись у Переяславі 9–10 січня 1654 року, а по-друге, переговори послів Війська Запорозького Павла Тетері і Самійла Богдановича-Зарудного з керівництвом Посольського приказу — 13–21 березня в Москві. 

Згідно з нормами цих статей, політико-правовий статус Гетьманщини у відносинах із царською владою вповні відповідав критеріям політичної автономії: козацька держава зберігала в непорушності політичний, соціальний, адміністративний і господарський устрій, власну модель судочинства, а також можливості реалізації власної внутрішньої та зовнішньої політики (крім відносин з польським королем і турецьким султаном). Залежність від царя була суто номінальна й передбачала публічне визнання зверхності династії Романових над Україною й певне узгодження напрямів зовнішньополітичної діяльності.

Статті 1654 року стали базовими для розробки наступних договірних документів, які впродовж другої половини XVII століття укладав кожен новообраний гетьман (крім Івана Виговського 1657 року): Юрій Хмельницький — Переяславські статті 1659 року, Іван Брюховецький — Батуринські статті 1663-го, Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) — Глухівські статті 1669-го, Іван Самойлович — Конотопські статті 1672-го, Іван Мазепа — Коломацькі статті 1687-го. Іноді гетьманські статті укладали, щоб зафіксувати принципово нові політичні чи міжнародні обставини: наприклад, Переяславські статті 1674 року царська влада уклала з гетьманом Самойловичем, щоб легітимізувати взяття Правобережної України під гетьманську булаву лівобережного правителя, а Московські статті гетьмана Брюховецького 1665 року встановлювали якісно новий рівень залежності гетьманату від російського монарха.

Взаємодія з імперією

Укладенню гетьманських статей зазвичай передувала підготовча робота, спрямована на узгодження позицій сторін. Зазвичай проєкт майбутніх статей подавала українська сторона (найвідоміші в історичній літературі українські проєкти — статті Богдана Хмельницького 17 лютого 1654 року та Жердівські статті Юрія Хмельницького 1659-го). Уповноважені представники царя, проаналізувавши подані пропозиції, погоджувалися, відкидали запропонований варіант або коригували його зміст. У вироблені умов гетьманських статей 1654-го безпосередню участь брав цар Олексій, а надалі інтереси монарха представляли його уповноважені особи. 

Щодо так званих Нових статей Юрія Хмельницького (частини гетьманських статей 1659 року — Переяславських) ініціатива виходила від московської сторони, та й загалом вони мали форму не двостороннього договірного акту, а указу-пожалування царя. Так само уряд Олексія Михайловича знехтував звичною процедурою вироблення гетьманських статей під час підготовки Московських статей 1665-го, запропонувавши на підпис Брюховецькому варіант, узгоджений із його опонентом єпископом Методієм. 

Обмеження автономії

Нові гетьманські статті зазвичай були кроком до подальшого обмеження автономії Гетьманщини на користь царської влади. Наприклад, Переяславські статті 1659 року забороняли зовнішньополітичну діяльність (гетьман хіба що міг підтримувати дипломатичні зноси з іноземними правителями за дорученням царя) і надання без відповідного царського дозволу військової допомоги сусіднім правителям, а водночас містили вимоги бути готовим до походу за царським наказом і делегувати частини адміністративних повноважень царським воєводам, котрі вводились на чолі військових залог до стратегічно важливих українських міст; вони також надавали частині козацької старшини адміністративний і судовий імунітет стосовно гетьманської влади. Усі ці нововведення трансформували політичну автономію в адміністративну. 

Ще радикальнішими були обмеження Московських статей 1665 року: вони передбачали виведення з-під влади гетьмана й передачу під владу царських воєвод всього некозацького населення Гетьманщини, понижуючи тим статус автономії з адміністративної до соціальної (лише для одного стану — козацтва).

Винятком із загальної тенденції стали тільки Глухівські статті 1669 року, коли після спроб запровадити інкорпораційні за змістом Московські статті 1665-го і вибуху на цьому ґрунті 1668 року антимосковської війни на Лівобережжі України царська влада мусила повернути гетьманату значну частину відібраних раніше автономних прав, реанімувавши по суті дух Переяславських статей Юрія Хмельницького, — тобто відновити адміністративну автономію. 

Історично останніми гетьманськими статтями, укладеними за традиційною формою, стали узгоджені при обранні на гетьманство Івана Мазепи Коломацькі статті 1687 року. Загалом вони підтверджували за гетьманатом статус адміністративної автономії, але вкотре звужували її межі. Чи не найсуттєвішим нововведенням до Конотопських статей стало скасування норми Глухівського договору про обов’язкову присутність представників Війська Запорозького на тих мирних російсько-польських переговорах, де йтиметься про українські справи. Іншим, не менш важливим, доповненням була норма, що унеможливлювала територіальне розростання Гетьманату (цього прагнув гетьманський уряд Дем’яна Ігнатовича). До редакції 1687 року за наполяганням фактичного глави царського уряду князя Василія Ґоліцина внесли норму, яка обмежувала право гетьмана орудувати земельними ресурсами Гетьманату, вивівши з-під його юрисдикції землі та угіддя, надані приватним особам відповідними царськими указами. Українському реґіментареві відтепер законодавчо забороняли призупиняти дію будь-яких правових актів російського уряду на території його реґіменту. Симптоматичною з огляду на входження України під корону Романових стала поява в тексті договору й норми, що вказувала на потребу тіснішої злуки «малоросіян» і «великоросів» на побутовому рівні, що мало забезпечити й політичну інтеґрацію: «народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением», щоб були під однією царською державою «обще, яко единой християнской веры и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край — гетманского регименту, а отзывались бы единогласно: “Их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина и народ малороссийский обще с великороссийским народом”».

Відмова царя від статей

Після антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 року під час обрання на гетьманування Івана Скоропадського Петро І відмовив українській стороні в укладенні традиційних гетьманських статей, мотивуючи своє рішення складністю воєнної ситуації й обіцяючи повернутися до питання в майбутньому. Проте й після завершення воєнної кампанії 1708-1709 років дозволу на укладення нового договору Петро І не надав. Натомість у своїй політичній діяльності виявляв повне нехтування положеннями, що впродовж другої половини XVІІ століття входили до всіх гетьманських статей, бувши базовими нормами двосторонніх українсько-російських відносин. 

Квінтесенцією такою політики стали реформи 1722–1725 років, коли в Україні було загалом ліквідовано інститут гетьманства. Після реставрації інституту гетьманства (1727) новообраний гетьман Данило Апостол спробував реанімувати практику укладання гетьманських статей, але подані ним пропозиції уряд Петра ІІ розглянув не на офіційному рівні, а як приватну справу гетьмана, сформувавши свої резолюції у так званих «Рішительних пунктах» 1728 року. Формально гетьманські статті діяли аж до ліквідації інституту гетьманства 1764 року, але вже не як політико-правовий документ, а лише як символ добровільності входження України під владу російських монархів.

Автор: Віктор Горобець