Реєстрове козацтво

Однією з важливих спонук при укладенні Люблінської унії 1569 року й розбудові нової європейської держави — Речі Посполитої — була потреба в організації ефективної оборони краю від войовничих сусідів. Утім, якщо воєнної потуги Речі Посполитої було цілком достатньо, щоб ефективно протистояти загрозам, які періодично поставали з боку Московського царства чи Шведського королівства, то у випадку з перманентними небезпеками, що накочувалися на українські землі зі Степу, її виявилось замало. В умовах же неспроможності держави виконати важливу оборонну функцію її повною мірою перебрало на себе запорозьке козацтво.

Прекурсори реєстру

Як держава ставилася до такої самодіяльності підданих? Час від часу, в години особливого загострення небезпеки, влада Речі Посполитої належно оцінювала хоробрість своїх підданих. Ще задовго до Люблінської унії, 1524 року, в оточенні короля й великого князя Зигмунта І Старого під впливом повідомлень про успішні дії козацьких загонів проти татар і турків виник план розселити державним коштом кілька тисяч козаків на островах у пониззі Дніпра, оскільки від них «була б велика і знаменита послуга і оборона державам нашим» (тобто Великому князівству Литовському і Королівству Польському). А вже в сам переддень унії Зигмунд ІІ Август закликав «підданих наших, козаків», котрі «на Низу мешкають», на королівську службу при замках, розташованих на кордоні держави зі Степом. Реалізуючи доручення короля, великий коронний гетьман Єжи Язловецький 1570 року сформував перший козацький почет із трьохсот осіб, старшим над якими був барський шляхтич Ян Бадовський. Набраних на службу козаків повністю вилучали з-під юрисдикції місцевої королівської адміністрації і як окрему військову одиницю підпорядковували владі коронного гетьмана. Безпосередньо ними керували призначені коронним гетьманом старший і військовий судді. Але вже за п’ять років, коли майже одночасно пішли з життя Язловецький і Бадовський, створений їхніми зусиллями козацький загін припинив існування.

Постійна ж практика набору козаків на державну службу утвердилась уже в роки правління Стефана Баторія. У цей час в Речі Посполитій розгорнулася активна підготовка до відбиття агресії московського царя Івана Грозного (Лівонська війна), у контексті якої відбулася масштабна військова реформа. Король Стефан ініціював створення так званої ланової піхоти, реорганізував кавалерію, переформатовуючи гусарські загони на роти важко озброєної шляхетської кінноти і тим самим перетворюючи їх у найгрізнішу військову потугу ранньомодерної Європи. І саме серед цих важливих військових реформ постав план залучити козацтво на державну службу.

Козаки на службі короля

Влітку 1578 року Баторій видав універсал «молодцям запорозьким» із закликом воювати під його стягами з Московією, а вже на початку осені королівський уповноважений Янчі Бегер набрав на службу 500 запорожців, за якими було закріплено певні соціальні права і привілеї. Верховне командування загоном передали в руки черкаського старости князя Михайла Вишневецького — родича славетного козака-князя Дмитра (Байди) Вишневецького — а безпосереднім начальником номінували Яна Оришовського, брацлавського шляхтича, що вже здавна козакував на пограниччі Дикого Поля. Цікаво, що за Оришовським королівський універсал визнавав титул гетьмана, хоча на практиці в урядовій термінології частіше вживали визначення «старший Війська Запорозького». Писарем реєстровців став довірений короля Янчі Бегер.

Формально-правове підґрунтя козацької служби забезпечувала так звана «Постанова про низовців» від 16 вересня 1578 року, що конкретизувала умови королівської служби. Козацькою резиденцією був проголошений Трахтемирів. У тамтешньому Зарубському монастирі розташували козацький шпиталь для поранених і похилих віком реєстровців;  там же зберігалися надані королем військові регалії — клейноди Війська Запорозького: малинова корогва, гетьманська булава, бунчук, військова печатка, суддівська ліска, бубни і литаври. За військову службу на користь короля реєстровці отримували плату — жолд, який щороку виплачували на день святого Миколая у Черкасах. При цьому реєстровці вважалися недорогим для королівської скарбниці військом: якщо річний жолд козака становив спочатку 12 злотих і сукно, то польський піхотинець отримував 3 злоті на місяць, а німецький — 4 злоті. І хоч трохи згодом жолд реєстровцям було збільшено до 7–15 злотих на півроку, ця плата все одно була меншою, аніж аналогічна іншим категоріям коронних вояків.

Бойова ефективність козацької служби в поєднанні з її дешевизною для скарбниці чи не відразу ж спровокувала відступи від постанови 1578 року — зокрема щодо загальної кількості реєстровців. Скажімо, 1583 року платню за похід на Московію отримали не 500, а 600 козаків, 1590-го на офіційній службі перебувала вже тисяча, а в середині 1620-х років чисельність війська сягала шести тисяч. Згідно ж із Переяславською угодою 1630 року реєстр загалом виріс до восьми тисяч козаків.

Права і привілеї

Реєстровці підлягали владі своєму старшому Війська Запорозького. За тими з козацьких зверхників, котрі користувалися найбільшим авторитетом при дворі — таким був, наприклад, Петро Конашевич-Сагайдачний, — королівська влада визнавала титул запорозького гетьмана. У часи гетьманування Сагайдачного остаточно оформилася ієрархія реєстровців. Відтепер гетьману або козацькому старшому в управлінні військами допомагали військовий суддя, військовий писар і два військові осавули. Козацькою артилерією опікувався військовий обозний, якому підпорядковувалися гармаші й пушкарі.

Вкрай важливим для перетворення козаків-реєстровців у повноцінний військовий стан було те, що, згідно з Куруківською угодою 1625 року, за кожним із реєстрових полків закріплювалося відповідне староство в Київському воєводстві: Черкаське, Канівське, Корсунське, Чигиринське, Білоцерківське і Переяславське. На цих теренах реєстровці вели господарство, та при цьому перебували поза владою місцевої адміністрації, формуючи власну самоврядну військову і соціальну організацію. Вони вільними голосами обирали старшину всіх рівнів, важливі рішення виносили на обговорення загальних козацьких рад. Тоді ж королівські комісари погодилися на збільшення щорічної платні Війську Запорозькому до 60 тисяч злотих. Окремо йшлося про підвищений жолд козацькій старшині: козацькому старшому (гетьману) — 600 злотих, двом військовим осавулам — по 150, обозному, писарю і військовому судді — по 100, полковникам — також по 100, полковим осавулам і сотникам — по 50. За козаками закріплювалося також право отримання прибутків з торгівлі, рибальства і мисливства — щоправда, лише за тієї умови, що це не матиме негативного впливу на доходи старост, котрі розпоряджалися цими королівщинами. При цьому записане до реєстру Військо Запорозьке мало перебувати в постійній бойовій готовності й виступити в похід на перший же заклик короля чи коронних гетьманів. Один із козацьких полків (за штатним розкладом — тисяча козаків) мав почергово перебувати на Запорозькій Січі як тамтешня військова залога.

Наділяючи козаків-реєстровців певними соціальними привілеями, влада Речі Посполитої сподівалася, що вони будуть не тільки цілковито лояльно захищатимуть кордони від зовнішніх ворогів, а й допомагатимуть приборкувати свавілля нереєстрового козацтва: запорожців і так званих випищиків — козаків, які з тих чи інших причин виписали з реєстру. Утім, під час козацьких повстань 1620–1630 років реєстровці нерідко долучалися до повстанців, за що несли не лише персональні, а й корпоративні покарання. Зокрема, за участь у Козацькій війні 1637–1638 років коронна влада скоротила чисельність реєстрового війська з восьми до шести тисяч, наказавши тих козаків, котрі не потрапляли до реєстру, обернути «на селянський простолюд». Крім того, відтепер козакам-реєстровцям дозволяли селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах. Право обрання козацької старшини самими ж реєстровцями зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман, і кандидатами на ці уряди могли бути тільки шляхтичі; уряд виборного гетьмана чи, точніше, «старшого» козацького реєстру відтепер взагалі підлягав скасуванню. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного і польного гетьманів, призначав із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах королівського комісара, повноваження якого тривали від сейму до сейму, тобто два роки. Скасовувався також становий козацький суд. Під час розгляду судових справ поміж козаками й міщанами у суді мали брати участь, окрім козацьких полковників, також представники місцевої королівської адміністрації — зазвичай ними були підстарости. Запорозькі козаки, які не потрапили до реєстру, оголошувалися поза законом.

Досвід соціальної автономії для реєстрового козацького війська неабияк прислужився під час визвольних змагань середини ХVІІ століття, коли засади мобілізації й адміністрування реєстровців було покладено в основу розбудови козацької держави — Гетьманщини. Утім, у роки існування Гетьманщини сам термін «реєстровці» вийшов зі вжитку; натомість для позначення козаків, які були вписані до реєстрів (компутів) полків, несли козацьку службу й за це отримували пакет соціальних прав і привілеїв, перетворившись на соціальну еліту Гетьманату, використовували вже терміни «городові козаки», «козаки сотенні» — або й просто «козаки».

Автор: Віктор Горобець