Хустський замок

Історія Хустського замку 

Ніхто достеменно не знає, коли засноване це затишне закарпатське місто, але сталося це біля тисячоліття тому. У таких випадках історію заміняють легенди — їх у Хусті на будь-який смак.

Головна туристична принада Хуста — рештки фортеці на Замковій горі. Саме з цього укріплення, ще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни вдяглися ще тоді, коли історія і не чула нічого про переважну більшість українських фортець: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на лисій горі. Розгледіти рештки тогочасних стін важко: у битві природи й замку природа відчутно перемагає. Правда, інколи розвалини чистять від заростей.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Руїни, що зламаною щелепою шкіряться на сонце зараз, походять не з ХІ століття: 1242 року замок був зруйнували ординці Батия, але пізніше його відбудували. Твердиня охороняла соляні шляхи по Тисі. Наприкінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

Після 1526 року замок перейшов до Трансильванського князівства, а ще за півстоліття був суттєво зміцнений. Коли 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат, автор багатотомної «Книги подорожей» Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «Висота її башт сягає небес».

Ще одна в’їзна брама охороняла внутрішню частину хустського замку. Тут викопали глибокий рів, на стінах стояла найбільша гармата форпосту. А пороху зберігали стільки, що потрібні були дві порохівні: у підвалах вежі Фердинанда І та в Бубновій вежі у північно-західному куті замку. Це мілітаристське багатство і зіграло із замком недобрий жарт. 3 липня 1766 року над Хустом лютувала небачена буря. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий удар налякав замковий гарнізон, третій — влучив у порохівню. 1776 року королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а замкове каміння пішло на спорудження нових будинків у центрі Хуста. Народна пам’ять і ту дивовижну бурю інтерпретувала на свій спосіб: буцімто замок зруйнував опришок Іван Пинтя з Велятина. Народний месник сердився на Хуст, бо якось відбував ув’язнення в замкових підземеллях. І що легенді до того факту, що реальний Пинтя діяв зі своїм досить численним загоном (66 опришків!) за півстоліття до знищення замку.

Використання замку і сучасний стан

Зірковий час для замку настав у 1709 році: відбувся загальнотрансильванський сейм прибічників бунтівного угорського князя Ференца ІІ Ракоці.

Замок складався з верхнього й нижнього дворів. На верхньому були розташовані житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь глибиною 160 метрів (!) — найглибший замковий колодязь в Україні. Чи то до води докопати так і не вдалося, чи то вона була несмачною через сіль, яку зберігали у фортеці, але в нижньому дворі містилися також великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, тюрма й церква. Замок мав конюшні, кузню, пекарню та кухню. За переказами, на півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої до фортеці вів підземний хід.

Довга кручена дорога-серпантин веде до в’їзної брами й сусідньої башти-барбакана. Ці дві частини замку були поєднані вузьким проходом, що в разі потреби перетворювався на мишоловку для ворога, який перебував під прицілом з усіх сторін.

Авторка: Ірина Пустиннікова