Галич

Sic transit gloria mundi. Сумна стара істина про те, що все в світі минає, весь час крутиться на язику в Галичі. Але хай собі крутиться, ув’язнена: випускати її на волю нема сенсу. Зате варто відпустити уяву. Без неї не осягнути масштабів «було-стало» в Галичі, колись могутньому, зараз кишеньковому, але такому затишному.

Із Замкової гори все як на долоні. Після дощу, коли повітря чисте та вологе, на горизонті навіть синіють карпатські хребти. Але вони в межі княжого міста таки не входили: трохи задалеко. Погляньмо ближче. Відновлені рештки Старостинського замку за спиною залишмо за дужками: до їхньої появи місто розвивалося, квітло і шуміло понад шість століть. Черга, звісно, дійде і до замкових руїн, та спершу — орієнтація на місцевості.

Он десь під нами і трохи праворуч жовтіє невелика за розмірами і грандіозна за історією церква Різдва, он епічний вершник — король Данило з вічним голубом на голові (голуб живий, Данило бронзовий), он перерізана металевим мостом блакитна стрічка Дністра праворуч, а он, на горизонті, храм святого Пантелеймона — найкращий зразок романської архітектури в країні, безсумнівний шедевр і релікт того, легендарного Галича. Зараз він, щоправда, вже не в Галичі, а в селі Шевченкове. Від замку туди 4 кілометри. Шевченкове, Сокіл, Комарів, Козино, Залуква, Крилос — зараз окремі населені пункти на півночі Івано-Франківської області, а колись — частини столиці Галицького князівства, могутнього міста, найбільшого на західних руських теренах. Хоча навіщо ця наша вічна скромність. У 900–1300 роках найбільшими містами Центрально-Східної Європи були Краків, Відень — і Галич.

Назва

Угорська хроніка кінця ХІІІ століття, яку написав нотаріус короля Бели (і ім’я короля збереглося, а скромний писар лишився анонімним) згадує Галич під 898 роком. Це робить його одним з найдавніших українських поселень. Щоправда, деякі дослідники вважають цю дату радше міфічною. Даремно: археологи знайшли тут залишки жител ще з VIII століття. Загалом же історики переконливо доводять, що люди в межиріччі Дністра та його приток Лімниці й Лукви селилися ще 40 тисяч років тому.

Ще більше загадок із походженням назви міста. Так і хочеться її пов’язати її з галками. Сіроокі розумні галки, найменші наші з круків, іще в середні віки були звичною частиною пейзажу. Недарма ця птаха, яку Вергілій вважав передвісницею дощу, а чехи — гінцем війни, оселилася на гербах і Івано-Франківська, і всього Прикарпаття. Та історики йдуть не за найпростішими аналогіями, а за фактами.

Перший альпініст у світовій історії, анатом, географ, хірург, педагог, природознавець (список можна ще довго продовжувати) і поліглот Бальтазар де ла Мотт Гакет (1739–1815) вважав, що Галич — це від солі, яку греки називають άλας. Чи не занадто розігралась у француза-енциклопедиста уява? Хтозна: він був чи не першим дослідником наших Карпат, об’їздив всю Галичину і непогано знав не лише латину чи англійську, а й українську. Гакет (хоча фонетично він таки Акé) дослідив, що нібито саме тут, між Дністром і Лімницею, було перше в регіоні місце добування солі.

Екзотичну думку підтримали такі наукові авторитети, як німецький географ Йоганн Якоб Еглі (1825–1896) у своєму opus magnum «Nomina geographica» та подільський історик Теофіль Коструба (1907–1943). Видатний український археолог Ярослав Пастернак (1892–1969), головний дослідник княжого Галича, точної відповіді на питання про походження назви не мав, але погоджувався з вірогідністю версії про грецьке коріння топоніма. Він же і пояснив, звідки слов’яни, у чиїх мовах сіль є сіллю, суллю, соллю, взяли це грецьке άλας: отримали у спадок від сусідів-фракійців, які жили трохи південніше і саме сіллю торгували зі слов’янами.

Галка — версія народна (і польського історика Яна Длугоша), сіль — версія наукова. Та в них є ціла компанія версій-посестер: і старе ім’я Галиця, і давні слов’янські слова на позначення гори (гала) та чогось голого (голь), і знайома всім галявина, і литовське galas, тобто край, регіон, і навіть готське hallus, тобто скелі. До готів тримайте ще кельтів: у них hal значить сіль.

Русь

Та досить про назву. Могутнє місто славиться не звуками, а масштабами, спорудами, людьми. Галич, який розростався навколо Крилоської гори, відбрунькувався від Київської Русі в 1097 році, вперше був згаданий у руських літописах під 1138 року, а столицею зробився із середини ХІІ століття, коли князь Володимир Володаревич 1141 року переніc її із Звенигорода. Там теж було колись княже місто — а зараз село підо Львовом.

Галич досяг апогею могутності за правління героя «Слова о полку Ігоревім» Ярослава Осмомисла (1153–1187). Іпатіївський літопис згадує цього володаря суцільними суперлативами: «Був же він князь і мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважний в усіх землях, і славен військами, — бо де була йому обидь, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і жебраків годуючи».

«З усіма князями він жив у злагоді й раді, особливо дбав про порядок своєї землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи його, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що умільці та ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був, багато книг читав», — а це вже «Літопис Руський». Правитель розширив свої території аж до Дунаю, та столиця землі лишилася тут.

Галичу пощастило і з князем, і з географією. Через горбисте місто на березі (хто сказав «Дністра»? Та ні, Лукви) тягнулися валки купецьких возів із Києва на Польщу; звідси ж через Верецький перевал (який тоді називали Руськими воротами) вибиралися до Угорщини. Тут уже були кошти й на княжі палати, й на розкішні для того часу муровані церкви, оточені валами (у разі ворожого нападу такий храм ставав мініфортецею).

Дитинець із трьох боків був захищений річками: Луквою, Лімницею та Дністром із Мозолевим потоком. Із південного, незахищеного боку, були зведені могутні укріплення. Вали дитинця мали глиняну підсипку до 3 метрів заввишки й до 14 метрів завширшки — це дуже потужно. Самі ж вали сягали вгору на 25 метрів, а їхньою вершиною бігла стіна з колод завширшки 3,5 метра. У ній були зовнішні та внутнішні кліті для оборонців міста; у деяких приміщеннях археологи знайшли залишки печей. За метр від неї зі внутрішнього боку — ще одна триметрова лінія зрубів. На відстані 25–30 метрів від валів у дитинці не зводили ніяких будівель: тут були «оружні площі», на яких під час облоги розміщувалася галицька залога з необхідними для оборони матеріалами — від зброї та каміння до води зі смолою.

Після облог і усобиць укріплення дбайливо відновлювали. До наших днів зберігся фрагмент валу завдовжки 624 метри.

Біля княжих палат Ярослав Осмомисл звів грандіозний Успенський собор (1157). Не ту святиню, що досі стоїть серед древніх фундаментів, — а ту, з каміння якої в XVI століття нову й побудували. Князя поховали в тому давньому Успенському соборі — і поховання віднайшов 1936 року Ярослав Пастернак. Окрім головного храму, на місці давньої столиці Галичини знайдено підмурівки ще 15 білокам’яних і дерев’яних храмів ХІІ–ХІІІ століть. До слова, у XVIII столітті на підмурках Успенського собору з’явилася каплиця ченців-василіан — тоді вона була поруч із Митрополичими палатами.

Грандіозність князівського Галича добре ілюструють оповідки старожилів Крилоса: майже кожен з них пам’ятає безліч випадків, коли на сусідніх городах і полях знаходили древні черепки, наконечники стріл чи кістки.

Що ще було на Князівській горі? Криниця з начебто цілющою водою — її відновили до 1100-го дня народження Галича (1998). «Францішкові джерела» поруч із криницею — теж, подейкують, із лікувальними властивостями. Галичина могила в урочищі Качків (курган-поховання знатного воїна, можливо, засновника Галича). Процитуємо Михайла Грушевського: «Про початок міста в ХІІІ віці, видко, була якась традиція: коло Галича була “Галичина могила”, і її зв’язували з початком міста; літописець, згадавши про сю могилу, обіцяє на иньшім місці оповісти про початок Галича, але обіцянки сеї не сповнив. Очевидно се мала бути могила якогось (чи якоїсь) Галиці (“Галиця”, прикметник “Галичина”), фундатора-епоніма міста, від котрого воно ніби назвалося, як Київ від Кия, а з тим, видко, початок Галича переносив ся в якісь далекі часи».

Аж в 1991–1993 роках (експедиція під керівництвом Володимира Барана і Богдана Томенчука) було доведено, що Грушевський не помилявся. У кургані знайшли залишки спаленого човна-довбанки та спорядження знатного воїна: кинджал, вістря дротика і стріл, три сокири, тесло, позолоту від щита й інші предмети Х століття.

Ярослав Осмомисл заснував кафедру православного єпископа. Його наступник Роман Мстиславович об’єднав галицькі й волинські землі. Так утворилося одне з найбільших слов’янських князівств.

Пізнє середньовіччя

Населення зростало, місто багатіло і ставало ласим шматком для східних (не тільки, але переважно) зайд. Потрібен був захист — і фортифікації Галича вражали сучасників могутністю. Дерев’яно-земляні укріпення омивали води Лукви та Мозолевого потоку. І Галич був могутнім, і Луква — глибокою (до 5 метрів). І несла свої води значно ближче до Крилоської гори. Мешканці міста поглибили й підкоригували її русло — і ріка сполучала княжий дитинець із пристанню на Дністрі.

У руслі Мозолевого потоку та в урочищі Стависька досі є залишки дамб ХІІ–ХІІІ століть, якими піднімали рівень води. Можливо, у ставках, утворених завдяки дамбам, у часи облог мешканці ловили рибу.

Та розквіт у ХІІ столітті змінився трагедією ХІІІ століття. Онук візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела й син великого князя Київського Романа Мстиславовича Данило Романович із династії Рюриковичів, хоч і правив однією з найбагатших на той час країн Європи, добре знав, що таке ворог зі Сходу. У битві з монголами на Калці (1223) його, ще досить юного, було поранено. Біда сунула на його землю, біда чорна, масштабна і дика — і це був фатум, від якого не втечеш за Дністер, не заховаєшся за стінами дитинця. Монголи відступили на кілька років, щоб у 1241-му пронестися по Русі смертельним торнадо.

Князю довелося пережити спустошення рідного міста, руйнацію Успенського собору — а він же так дбав і про нього, і про князівство. Холм і Львів, Кременець і Данилів — усі ці міста заснував Данило, а тепер вони лежали у згарищах. Скрізь по Русі посполитим доводилося власними руками руйнувати свої ж фортеці й укріплення, упокорюючись хановій волі.

Чотири роки знадобилося володарю, щоби примиритися з важкою правдою: вже не він був головним правителем цієї родючої красивої землі. У 1245 році Данило Романович визнав-таки свій васалітет від Батия.

Не те щоб він ці чотири роки лише тужив і важку думу думав; ні, князь діяв — і то дуже розумно й масштабно. Ворог твого ворога — твій друг. Православний князь уклав союзи з Тевтонським орденом, угорською династією Арпадів і папським Римом, забув усі чвари з країнами-сусідами — Литвою та Польщею. Його планом була велика антимонгольська коаліція. Русь дуже потребувала військової підтримки, проте зрештою лишилося самотньою. За виняткову географію ми завжди платимо кров’ю і поневоленням тими, хто нахабніший.

Спроб виплутатися з монгольського ярма князь не полишав ще довго. В 1252-му його війська брали участь у війні за австрійську спадщину на боці Угорщини: як треба комусь із союзників братське плече, то ось воно. Може, і вони колись так же зроблять? У 1253 році він прийняв папи Інокентія IV королівську корону й католицьких кліриків; князь Данило Романович став королем Данилом І. Куди вже далі демонструвати urbi et orbi, що Галичина — це Європа?

Його столиця, його Галич намагався триматися. Місто і в руїнах не забуло столичного гонору. У 1246-му князь заснував тут уже не єпископство, а митрополію, котра з часом перебрала на себе функції та обов’язки загальноруського органу церковної влади. Та шкода, якої завдав місту і князівству Батий, була занадто значною.

Син Данила Лев був фанатично відважним, але так само й нерозсудливим. Князівство своє він занапастив. На початку XIV століття Галич уже навіть столицею не був. За наступного князя, Юрія Львовича, нею став Володимир на Волині.

Через більш як 80 років під монгольським батогом Галицька Русь почала оговтуватися. Царство Чингізидів, навпаки, якраз зав’язло в конфліктах між ханом Узбеком і знаттю. Саме час відновити суверенітет — та як це зробити князівству без князя? Бо з князями була біда. Старша гілка династії Романовичів зів’яла якось раптом і одночасно: десь загинув у битві з татарами правнук короля Данила князь Андрій ІІІ Юрійович, а незадовго до того помер його молодший брат і співправитель Лев ІІ. На осиротілий престол претендували литовський княжич Любарт Гедимінович, давній союзник Романовичів польський король Владислав, король Угорщини Карл Роберт, сілезькі князі П’ясти Генрік і Ян, мазовецький княжич Болеслав. Князем стала компромісна фігура: племінник Юрія Львовича католик Борислав Тройденович. Прийнявши православ’я, він змінив ім’я на Юрій — на честь діда-короля.

Галич же поволі згасав. Після напівлегендарної битви на Синіх Водах восени 1362 року військо великого князя литовського Ольгерда здобуло перемогу над монголами. Галичина з-під ханського васалітету перейшла під юрисдикцію Литви. На наступні 200 з гаком років і край, і Галич стали частиною Великого Князівства Литовського — аж до Люблінської унії 1569 року. І говоримо ми вже про місто на берегах Дністра — там, де й зараз. У часи Рюриковичів тут була торгово-реміснича слобода на околицях княжої столиці та пристань. Не всім княжим столицям вдалося зберегти свій міський статус, але Галич з 1367 року мав магдебурзьке право, яке отримав одним із перших в Україні.

Старостинський замок і козацька доба

1370 року володарем міста став Людовік Анжуйський, король Угорщини. За його правління на 60-метровому пагорбі, зусібіч оточеному стрімкими урвищами, звели кам’яний Старостинський замок. Пагорб цей — одна з вершин передкарпатського гірського пасма. У XIV–XVIII століттях фортифікації пережили кілька будівельних періодів. Спершу твердиня була невелика, на 1,7 гектара. Її стіни оточував глибокий (сім метрів!) оборонний рів. Замок пам’ятає наступ молдовського правителя Богдана в XIV столітті, вогонь від татарських пожеж, руйнацію від рук запорожців під час Визвольної війни, і ремонт фортифікацій, за який 1658 року взявся галицький староста Андрій Потоцький — тоді в місті почали діяти ливарна піч і кузня.

24 вересня 1676 року — чорний день в історії замку: тоді його знищили турецько-татарські загони Ібрагім-паші. Відтоді форпост так і не оговтався. Галицькі старости перебралися з руїни в новеньку, модну й могутню Станіславівську фортецю. Із загнепадом замку почався й занепад самого міста, позбавленого такого важливого в ті часи відчуття захисту. Загалом Галич польських часів — це місто вправних ремісників. Зброярів, кравців, бондарів, пекарів, гончарів і кушнірів.

У XVIII столітті міські укріплення розібрали, а рів засипали. Не тому, що в Галичі мешкали якісь варвари: те саме відбувалося по всій Європі. Десь тоді ж у місто прибули караїми — тюркські вихідці з Криму.

За першим поділом Польщі (1772) місто, як і вся Галичина, відійшло до Австрії. Скромний на той час Галич став рядовим населеним пунктом Станіславівського повіту.

Сучасність

Сучасне місто займає територію в 15 квадратних кілометрів. Але приїхати в Галич і побачити лише Галич — нерозумно. Фундаменти княжого міста у Крилосі та храм святого Пантелеймона в Шевченковому (зараз тут святиня УГКЦ) — програма-мінімум для вдумливих допитливих туристів.

Біля церкви Пантелеймона навіть дихається якось легше. Гармонійна 830-річна споруда — наочний доказ майстерності галицьких зодчих. Вишкрябані на кам’яних стінах написи різних часів колись були актом вандалізму, а зараз — свідки історії неймовірної церкви. Зараз і Шевченкове, і Крилос входять до національного історичного заповідника «Давній Галич». У Митрополичих палатах працює музей, там же можна купити брошурки та книги про історію давнього міста. А зовсім неподалік діє скансен — Музей архітектури і побуту Прикарпаття.

Авторка: Ірина Пустиннікова