Богдан Хмельницький

Політичний і державний діяч, лідер Козацької революції середини ХVІІ століття, творець і очільник ранньомодерної Української держави (Гетьманат, Гетьманщина, самоназва — Військо Запорозьке). 

Шляхетський син

Народився Зиновій-Богдан Хмельницький, імовірніше за все, 27 грудня 1595 року на Чигиринщині в шляхетсько-козацькій родині. Мати (ім’я невідоме) була місцевою козачкою, а батько, Михайло Хмельницький, походив з Галичини і належав до шляхетського роду гербу Абданк. 

Замолоду Михайло служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського в Жовкві, а на початку 1590-х років перейшов на службу до його зятя Яна Даниловича й перебрався на Подніпров’я, де той отримав від короля уряд корсунсько-чигиринського старости. Можливо, причиною переїзду Хмельницького на прикордоння Речі Посполитої стало те, що за якусь провину суд наклав на нього кару інфамії (знеславлення), а, можливо, й баніції (вигнання) — це тоді були доволі поширені покарання за, скажімо, наїзди шляхтичів на чужі маєтності. На пограниччі Дикого Поля вироки судів Речі Посполитої де-факто втрачали силу, тож Хмельницький міг спокійно засновувати від імені Даниловича нові поселення: Чигирин, Лисянку, а також численні слободи. Згодом він навіть виконував обов’язки чигиринського підстарости. Й оскільки старостинські уряди, як правило, посідали впливові магнати, котрі не виявляли бажання особисто перебувати у своїх староствах і делегували повноваження своїм помічникам, владні можливості підстаростів були доволі значними.

Утім, зв’язків із Галичиною і своїм патроном Станіславом Жолкевським чигиринський підстароста й надалі не втрачав. Тож коли постало питання, куди відправити сина здобувати освіту, вибір упав на засновану коронним гетьманом у Львові єзуїтську колегію.

Реєстровий козак

Завершивши навчання, 1618 року Богдан вступив на службу до реєстрового козацького війська, а через два роки у складі охочих козаків Чигиринської сотні, якими командував Михайло Хмельницький, взяв участь у провальному Молдавському поході гетьмана Жолкевського. Старший із Хмельницьких, як згадував пізніше його син, «голову свою поклав на Цецорі», а ось молодший під час нічного відступу коронних військ у ніч з 20 на 21 вересня 1620 року потрапив до турецької неволі. 

Доля закинула Богдана до Стамбула. Там він, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту. Як згадував пізніше сам козак, він терпів «два роки суворого ув’язнення», аж поки доля не послала йому жадане звільнення. За одними відомостями, з неволі Богдана викупила мати, за іншими, запорожці виміняли його на турецьких бранців, за ще іншими, його викупив король Сигізмунд ІІІ Ваза, «вдячно згадуючи батька». Сам же Богдан Хмельницький в листі до Яна ІІ Казимира від 15 серпня 1649 року нічого не говорив про викуп, а лише зазначав: «Після того, як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив». Це дає підстави припускати, що волю бранець здобув утечею з полону.

Повернувшись на батьківщину, Богдан поновив службу в реєстровому козацькому війську та швидко дослужився до чину отамана, а згодом і сотника Чигиринської сотні. Зважаючи на активну залученість козацького реєстрового війська до воєнних кампаній Речі Посполитої, можемо припустити, що він брав участь у війнах зі Швецією та Московським царством й у відбитті нападів Кримської Орди. Утім, джерельних свідчень про це немає — як і про участь Богдана в козацьких повстаннях середини 1620-х — початку 1630-х років. 

Чигиринський сотник

На передній план козацької політики Хмельницький виходить уже під час Козацької війни 1637–1638 років. Джерела доносять свідчення про нього як про одного з учасників цього козацького виступу. А ще він входить до керівництва Війська Запорозького, посідаючи посаду військового писаря. Саме як військовий писар Хмельницький ставить підпис під актом капітуляції Війська Запорозького під Боровицею 24 грудня 1637 року. Наступного року провадить листування та бере безпосередню участь у перемовинах козаків з королівським урядом у Варшаві. 

Утім, Ординація Війська Запорозького, ухвалена після придушення Козацької війни, посаду військового писаря скасувала, тож Хмельницькому довелося вдовольнитися своєю попередньою посадою — чигиринського сотника. Але навіть у такому формально невисокому статусі він фактично залишився впливовим козацьким лідером. Чигиринський сотник і надалі активно долучався до відстоювання станових інтересів козацтва та брав участь у переговорах Війська Запорозького з королем і його уповноваженими представниками, ба навіть із іноземними дипломатами. 

Зокрема, збереглися свідчення залученості Хмельницького до вербунку козаків на службу французькому королю, що його восени 1644 року провадив посол Франції граф де Брежі за дорученням глави уряду кардинала Джуліо Мазаріні. Після двох особистих зустрічей із де Брежі у Варшаві Хмельницький навесні наступного року продовжив перемовини щодо умов цього найму вже у Франції, куди морем через Гданськ відбув у супроводі козацьких старшин Сірка і Солтенка. Імовірно, у другій половині квітня у Фонтенбло відбулася зустріч козацької делегації з представниками французького командування, під час якої було домовлено про набір на службу до короля 1800 козаків-піхотинців і 800 кінноти. Згідно з деякими джерелами, козаки-волонтери прибули морем із Гданська до Кале у жовтні 1646 року. Але не до кінця зрозумілою залишається участь у кампанії самого Богдана Хмельницького — «здібного полководця» (як його характеризував граф де Брежі). Утім, десять років по тому, зустрічаючись із іншим французьким дипломатом, гетьман козацької України з неприхованим задоволенням згадував дні, які провів у Франції, та розпитував про полководця герцога Енґієнського принца Конде, з гордістю називаючи його «своїм старим вождем». 

Деякі дослідники мають сумніви щодо участі козаків у самій облозі Дюнкерка. Зате вповні достовірною є інформація щодо участі чигиринського сотника — разом із військовими осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем і полковим осавулом Максимом Нестеренком — 1646 року в таємних переговорах зі Владиславом IV. Ініціатива перемовин виходила від короля, котрий марив величною перемогою християн над «невірними» (Оттоманською Портою), але ніяк не міг заохотити шляхту до такої війни. План короля полягав у тому, що козаки, які вже не раз демонстрували вправність у воєнному протистоянні османам, своїм походом спровокують війну з Портою, а тоді шляхта вже муситиме виступити на захист вітчизни. Наприкінці березня 1646-го в королівських покоях відбулася таємна нічна аудієнція козацької старшини, на якій і було узгоджено план дій. Козаки отримали від Владислава IV 6 тисяч талерів на будівництво 60 чайок, на яких і мали вийти у Чорне море й атакувати османів. Агітуючи козаків на королівську службу, монарх обіцяв удвічі збільшити число реєстрових козаків і суттєво розширити їхні привілеї.

Утім, через особисті обставини (у короля спочатку помер єдиний син і спадкоємець, а по тому й найближчий соратник — великий коронний гетьман Станіслав Конецпольский) і тиск шляхти Владиславові IV урешті-решт довелося відмовитися від планів завоювання Порти. Тим часом залученість Хмельницького до підготовки морського походу використав його давній ворог — чигиринський підстароста Данило Чаплінський, який звинуватив опонента в державній зраді (формально воно так і було — з огляду на заборону козакам виходити в Чорне море). За підтримки свого патрона, чигиринського старости і коронного хорунжого Олександра Конецпольського, Чаплінський добився арешту Хмельницького, а заразом і відібрав у нього хутір Суботів.

Запорозький гетьман

Утікши з ув’язнення, Хмельницький виїхав на Запорозьку Січ, де в січні 1648 року козаки обрали його гетьманом Війська Запорозького. Оборонні листи, отримані від Владислава ІV на таємній нараді у Варшаві, дозволили йому виступати проти свавілля шляхти та коронної адміністрації, ратувати за повернення козакам старожитніх прав і вольностей, ліквідованих Ординацією 1638-го, але при цьому декларувати лояльність королю. Звістка ж про новий козацький виступ, та ще й санкціонований самим Владиславом IV (котрий користувався серед козацтва неабияким авторитетом і, поруч зі Стефаном Баторієм, шанобливо іменувався «козацьким батьком»), блискавично розлетілася по всій Україні; лави прибічників Хмельницького масово наповнилися повстанцями. Водночас гетьман заручився підтримкою кримського хана Іслама ІІІ Ґерая. 

На відміну від попередників — лідерів козацьких повстань 1620–1630-х років — Хмельницький обрав не оборонну, а наступальну тактику війни, протидії якій коронне командування так і не змогло знайти. Упродовж травня повсталі здобули переконливі перемоги над коронними військами у битвах під Жовтими Водами та Корсунем. За їхніми результатами в полон потрапили обидва коронні гетьмани — Миколай Потоцький і Мартин Калиновський. Як чи не найбільшу мілітарну ганьбу Речі Посполитої сучасники сприйняли черговий розгром коронних військ і шляхетського ополчення, цього разу у вересні 1648 року в битві під Пилявцями. Ще в травні помер король, коронні гетьмани перебували в полоні, військо було розбите, а повсталі козаки стояли під Львовом і Замостям — тобто Річ Посполита на кінець року справді перебувала в катастрофічному положенні. 

Повстання Хмельницького ознаменувалося не лише значними військовими тріумфами, а й потужними політичними, адміністративними і соціальними трансформаціями. На зміну владі Речі Посполитої на місцях розбудовували козацький устрій, апробований перед тим на теренах шести реєстрових полків на півдні Київського воєводства. Цього разу козацькі полки постали на решті територій Київського воєводства, а також Чернігівського, Брацлавського, частинах Волинського та Подільського. Козацькі полковники перебрали на себе функції воєвод, а сотники й отамани адміністрували й вершили судочинство, яке доти перебувало у віданні каштелянів і старост. Селяни й міщани залежних міст вийшли з підданства колишнім власникам, здобули особисту волю та правом шаблі набули майно, яке покинула шляхта. Таким чином козацький виступ переріс зі звичного повстання в Козацьку революцію. За її результатами в Україні виникла козацька держава.

Очільник держави

Важливим етапом в осмисленні нових реалій стало те, як святково кияни зустріли Хмельницького біля Золотих воріт, коли він повернувся з походу 17 грудня 1648 року. Гетьмана проголосили «Мойсеєм руським», «спасителем, освободителем і визволителем народу з неволі лядської». Присутній у цей час у Києві єрусалимський патріарх Паїсій назвав його «князем руським», порівнюючи з рівноапостольним імператором Костянтином Великим, а під час урочистої служби у Софійському соборі провів обряди, характерні для посвячення європейських монархів на трон. 

Під впливом військових перемог, ідейних зрушень і структурних перетворень Хмельницький у лютому 1649 року — під час мирних перемовин із комісарами нового короля Яна ІІ Казимира у Переяславі — вперше заявив про свій намір «вибити з неволі лядської весь народ руський… воювати за нашу православну віру» та захищати «князівство моє по Львів, Холм і Галич».

Прагнучи реалізувати настільки амбітні плани, Хмельницький розпочав активну зовнішньополітичну діяльність, спрямовану на розвиток союзницьких відносин із Кримським ханатом і на залучення до війни з Річчю Посполитою нових союзників — Османської імперії, Трансільванії, Московської держави, Венеції, Бранденбургу, Швеції, Молдавії, Волощини. Через шлюбний союз сина Тимоша з донькою молдавського господаря Василе Лупу він прагнув заснувати власну правлячу династію. 

Однак реалізація широко закроєних планів Хмельницького зіткнулася з неабиякими проблемами. Сепаратний договір кримського хана з польським королем завадив перемогти в Зборівській битві 1649 року, хоч попервах її перебіг складався на користь Війська Запорозького. Не здобувши перемоги в бою, гетьман мусив піти на компромісну політичну угоду з Яном ІІ Казимиром: Військо Запорозьке потрапляло під владу короля, коронна адміністрація й шляхта повертались на українські землі. Зі свого боку король визнавав за козацькою Україною у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств права широкої автономії. Ще тяжчими були умови договору, укладеного з Річчю Посполитою після поразки під Берестечком 1651 року, коли підвладна гетьманській владі територія звузилася лише до одного Київського воєводства. Ба більше, політичні прорахунки гетьмана у Придунайському регіоні призвели не лише до смерті сина Тимоша, а й до утворення тут антиукраїнської коаліції у складі Трансільванії, Молдавії та Волощини.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, Хмельницький активізував стосунки з Османською імперією та Московським царством. І на середину 1653 року спочатку султан, а згодом і цар висловили готовність прийняти Україну під протекцію. Зваживши мілітарну спроможність сторін, гетьман обрав московський напрямок як більш перспективний у тогочасних умовах. Перехід під царську протекцію був закріплений угодою — Березневими статтями 1654 року, яка гарантувала Україні збереження політичної автономії (аж до власної зовнішньої політики) та військову допомогу у війні з Річчю Посполитою. 

Укладення військово-політичного союзу з Москвою допомогло Хмельницькому переломити хід війни з Річчю Посполитою, зокрема, перенести бойові дії з України на південно-східні землі Великого князівства Литовського, а досягнутий там успіх дав гетьману змогу поширити свою владу на терени Білорусі, де постав Чауський (Білоруський) козацький полк. Водночас зближення з Москвою розладнало військово-політичний союз України з Кримом та спровокувало союз, який хан уклав із польським королем. Наслідки цього перегрупування проявилися вже взимку 1655 року, коли вторгнення Орди разом з коронним військом на Брацлавщину призвело до демографічного й господарського спустошення краю. Та й наступні роки загроза нового вторгнення кримців постійно нависла над півднем Гетьманату.

Союз із Москвою теж виявився не таким уже й успішним. Намагаючись не допустити посилення Швеції за рахунок Польщі, царський уряд 1656 року оголосив війну шведському королю Карлу Х Густаву та розпочав пошук шляхів замирення з Варшавою. Хмельницький же прагнув продовження війни з Річчю Посполитою і звільнення всіх українських земель з-під влади короля. Для цього він активно розвивав союзницькі стосунки зі Шведським королівством, розглядаючи його як важливого потенційного союзника. Тож укладеного Москвою Віленське перемир’я з Варшавою (1656) Хмельницький не прийняв і, попри припинення війни з Річчю Посполитою та оголошення війни Швеції, у січні 1657 року відправив козацьке військо на допомогу Карлу Х Густаву на польські землі. Незалежність зовнішньої політики Хмельницького викликала роздратування уряду Олексія Михайловича й неабияк поглиблювала конфлікт, що вже якийсь час наростав на тлі спроб Москви посилити вплив на Україну та обмежити повновладдя гетьмана. 

Аби вберегти козацьку державу від руйнівного протиборства за гетьманську булаву по своїй смерті, Хмельницький іще за життя домігся, щоб на старшинській раді гетьманом обрали його сина Юрія, та докладав зусиль для визнання правомочності цього обрання й на міжнародному рівні — московським королем і польським королем. Утім, по смерті Богдана Хмельницького царський уряд розпочав дії, спрямовані на ревізію договору 1654 року та суттєве обмеження автономії Гетьманату. Тим часом вища козацька старшина, аби протистояти цьому наступу, знехтувала даними покійному гетьману обіцянками й обрала на гетьманство Івана Виговського. Збудована ж Богданом Хмельницьким козацька держава, попри зовнішній тиск і несприятливі геополітичні умови, проіснувала ще понад сто років.

Автор: Віктор Горобець