Любомир Гузар

Ніхто не був таким близьким Україні. І — парадоксально — ніхто водночас не був таким чужим. 

Родина з довгим списком українських священників у родоводі, шляхетське виховання, блискуча американська освіта. Але ще важливіше — його вибір служіння Україні, якого він притримувався все життя. Один із його друзів студентських часів, розповідаючи про зустрічі й тривалі розмови з ним у Вашингтоні в 1950–1970-х роках, згадував: «Я не памʼятаю вже, про що ми тоді говорили, але все, що ми говорили, було про Україну». 

Біля нього було відчуття, ніби стоїш у самому центрі України, ніби ось тут її стрижень, її культурний код. Загальні фрази, зарозумілі слова, пафос — усе це поруч із Патріархом ставало безглуздим. Із ним важила лише суть. Здавалося, він бачить співрозмовника до самих глибин. Але цей його погляд в іншого був сповнений любові, від якої випростовувалась спина і зʼявлялася впевненість, що ти — хтось, що ти щось важиш. 

Він міг би жити спокійним омріяним життям монаха в Італії або Канаді й допомагати Україні звідти. Але не зміг. Уже немолодим приїхав у дику дезорієнтовану пострадянську країну з її бідністю, відключеннями світла, дефіцитом і моральною дезорієнтацією. Щоб у простій сільській хаті разом із іншими монахами жити українським життям, молитись і підтримувати тих, хто поруч. Бувши єпископом, упродовж 19 років діяв як простий священник. Скромно, без пафосу і жесту. 

Доля не дала йому бути в тіні. І він прийняв цей виклик із гідністю, очоливши церкву у складні часи політичної нестабільності й міжцерковних непорозумінь. Легко й елегантно робив складні вибори, які відчиняли двері та дозволяли відбутися великим подіям. 

А водночас він залишався чужинцем. Патріарх відчув це, щойно приїхавши в Україну на початку 1990-х. Він був не потрібен усе ще радянській, корумпованій, дрібʼязковій Україні, яку так любив і яка не хотіла чути того, кого американський журналіст і письменник Джон Аллен назвав однією з найбільших постатей світу другої половини ХХ століття.

У житті Патріарха можна знайти відповіді майже на всі запитання, які українець може поставити світу. Найбільший моральний авторитет часів незалежності, він уособлював ту ідеальну Україну, яка колись, вірив, стане дійсністю. Саме їй він служив. Досі чую його слова, якими він зазвичай зустрічав відвідувачів: «Чим я можу послужити, прошу!» 

Знайомство з ним — це шанс для країни стати кращою, здійснити чудо переродження. І коли це станеться, тоді Патріарх Гузар нарешті перестане бути чужим, а стане тим, ким був і є насправді — рідним.