Наталія Ужвій

Наталія Ужвій була найстаршою дитиною в багатодітній сім’ї працівника залізниці. Після її народження родина перебралася до робітничого селища Брудно (сьогодні — частина Варшави). Там Наталія навчалась у місцевому залізничному училищі, потім вступила до міського, однак через безгрошів’я мусила покинути навчання, знайти роботу швачки й самостійно готуватися до іспитів.

У 16 років вона отримала диплом учительки й почала працювати у сільській школі. Згодом, коли на теренах тодішньої імперії спалахнула революція, родина переїхала до Золотоноші (Черкаська область). Там Ужвій уперше вийшла на сцену — зіграла епізодичну роль у виставі аматорського театрального гуртка «Мораль пані Дульської».

На початку 1920-х років трупу реорганізували, перетворивши на пересувну агітбригаду. Деякий час Ужвій виступала перед червоноармійцями, однак у 1921 році письменник Іван Ле, що керував тоді Золотоніським відділом народної освіти, скерував її на режисерські курси до Києва.

У 1922–1925 роках Ужвій навчалася при Першому драматичному театрі УРСР імені Шевченка і грала в допоміжному складі під керівництвом Івана Мар’яненка. Опісля працювала в Одеському драматичному театрі, а 1926-го також зіграла дебютну роль в агітаційному фільмі Одеської кінофабрики «ПКП». До 1934 року акторка жила в Харкові, грала в легендарному «Березолі», а після його закриття повернулася до Києва і долучилася до трупи Драматичного театру імені Франка.

У другій половині 1930-х років Ужвій активно знімалась у кіно. Зокрема, у фільмах «Прометей» (1935, за поемою Тараса Шевченка «Кавказ»), «Назар Стодоля» (1936, за однойменною п’єсою Шевченка), «Кармелюк» (1938) і «Травнева ніч» (1940, за повістю Миколи Гоголя) — одній із перших радянських кольорових стрічок. Вона також стала моделлю для Катерини — однієї зі скульптур, що прикрашають пам’ятник Кобзарю в Харкові роботи Матвія Манізера. «Моя участь у роботі по створенню пам’ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею», — згадувала акторка.

У роки Другої світової війни Ужвій разом із театральною трупою була в евакуації: у Тамбові, потім у Ташкенті. У той період вона далі грала в кіно — її найвідомішою стрічкою була «Райдуга» (1943) про героїчну жінку-партизанку. Цей фільм не лише закохав у акторку радянських глядачів — зокрема, солдатів, які завалювали її листами з фронту, — а й отримав премію газети «Daily News» «За найкращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року», а також приз Національної ради кінооглядачів США.

Першим чоловіком Наталії Ужвій був поет-футурист Михайль Семенко, із яким вона познайомилася в Одесі. Пара розлучилась у 1936 році. Син Михась, народжений у цьому шлюбі, отримав тавро «сина ворога народу», коли Семенка репресували. 1951 року 24-річний він помер від менінгіту — трагедія, через яку Ужвій намагалася накласти на себе руки.

Із другим чоловіком, актором Євгеном Пономаренком, Ужвій прожила до смерті. Він був постійно поруч у ті довгі місяці, коли вона помирала від раку, і вів короткі нотатки: «Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче. Березень. Лікарі стали приходити все частіше. Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є тільки чай. Почалися нестерпні болі. Липень. Її не стало. Вівторок».

Наталія Ужвій померла 22 липня 1986 року. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві. За 88 років життя акторка зіграла 200 ролей у театрі та знялась у 20 кінофільмах, а Сергій Параджанов створив біографічний фільм про неї саму. 2015 року скромна сільська хата в Любомлі, де народилася зірка української сцени й екрану, була зруйнована.