Олександр Кониський

Олександр Кониський — ключова фігура національно-визвольного руху другої половини ХІХ століття. Його вирізняла чітка орієнтація на творення культурної відрубності українців від росіян. Він був, можливо, першим послідовним українським самостійником.

До нього українофільський рух намагався сполучити дві ментально несумісні речі — російську й українську культури, зокрема, російську літературу розглядати як спільний здобуток «великоросійського» і «малоросійського» народів. Українське сприймали як частину більшого «общерусского» (читай «російського»). Олександр Кониський же чітко вибудував кордон між українським і російським духовним простором.

Він виступав за усвідомлену відмову від російської літератури як засобу піднесення культури, бо в парі з цими здобутками світової цивілізації йшло ментальне зросійщення українців. Олександр Кониський першим закликав до активного відвоювання свого культурного простору й цим заклав наріжний камінь дальшого політичного поступу українців — не менш значущий, ніж драгоманівський заклик учитися в Європи, бути одночасно і українцями, і космополітами.

1862 року Кониського вислали з Полтави за «малоросійський сепаратизм». І це не дивно, адже навіть для київських «громадівців» він був занадто різким «антиросійщиком». Пантелеймон Куліш згадував, як статечні «громадівці» намагалися заспокоїти патріотичний порив Олександра Кониського, але було пізно — він опинився на засланні у Вологді. Таку саму патріотичну активність Кониський виявляв і в інших місцях свого мешкання, зокрема в Катеринославі й Києві.

Ідеї Олександра Кониського виявилися з плином часу якщо не актуальнішими за постулати Михайла Драгоманова, то з погляду розбудови української держави значно продуктивнішими. Кредо діяльності Олександра Кониського — «в революцію я не вірю і не покладаю на неї ніякої надії, я вірю тілько в добро од освіти і любові» — висловлене у листі до Осипа Юрія Федьковича, можна вважати гаслом українського культурництва.

У питанні державної незалежності України Михайло Драгоманов й Олександр Кониський теж виявилися антиподами. Драгоманов продовжував традиційну лінію кирило-мефодіївців, виступаючи за федералізацію Російської імперії і в широкому сенсі — за федерацію усієї Європи. Олександр Кониський на федерацію дивився лише як на проміжний засіб для досягнення незалежності.

Олександр Кониський став також організатором національної української науки. Перша українська академія наук — Наукове товариство імені Шевченка — була передусім його дітищем, як ідейно, так і фінансово: на товариство він дав власних 1000 рублів. Олександр Кониський став головним редактором перших томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка» і був єдиним з підросійських українців, крім Михайла Грушевського, який у кожному числі публікував свої замітки, рецензії, історико-літературні матеріали.

Олександр Кониський разом із Володимиром Антоновичем організував призначення свого учня Михайла Грушевського професором української історії до Львівського університету. Дізнавшись про це призначення, Кониський написав у листі: «Порадійте нашій вельми важній новині: на кафедру історії у Львові — цісар 9 квітня затвердив звичайним професором Грушівського. Особисто для мене — се невимовно велика радість! От се той момент, з якого почнеться історія нашої національної освіти і культури! Праця моя не погибла і дожив таки я до сего сподіваного часу! Дождався плодів з того, що року 1889 посіяв!» Саме Михайло Грушевський, на думку Олександра Кониського, мусив стати для українців Шевченком ХХ століття.

Автор: Ігор Гирич