Памво Беринда

Про Памва Беринду достовірно відомо небагато, хоча встиг він чимало. Його головна праця — «Лексикон словенороський» (1627), найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. Окрім цього, він працював у низці українських друкарень, а в Київській лаврській друкарні став головним друкарем, а також редактором і перекладачем (бо знав близько 12 мов). 

Беринда нічого не повідомляв про власне життя в передмовах до своїх видань (хоча такий звичай існував), та й офіційних документів про нього збереглось обмаль. Те, що ми знаємо з його біографії, показує, як формуються наукові гіпотези. Наприклад, припущення про те, що Беринда походить із Самбірщини, висловлено з огляду на присутність у його «Лексиконі» значної кількості бойківських діалектних елементів. Самбірщина в той час належала до культурної зони давнього і впливового міста Перемишля. Звідси походили козацькі гетьмани — Петро Конашевич-Сагайдачний і Марко Жмайло. 

Очевидно, Беринда здобув освіту у Львівській братській школі, де приєднався до православного культурницького руху. Він долучився до гуртка книжників, який організували брати Федір і Гедеон Балабани в Стрятині та Клиросі. Тут він проявив себе як редактор, гравер і видавець. Згодом Беринда мешкав у єпископа Перемишльського Михайла Копистенського, для якого склав генеалогію його роду. Після смерті покровителів повернувся до Львова, де постригся в ченці. У 1613–1619 роках викладав у Львівській братській школі та створив збірку віршів «На Рождество Господа Бога…» з елементами розмовної мови.

На той час Беринда здобув репутацію досвідченого друкаря, книжника й викладача, тож архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, сам родом із Галичини, запросив його до Києва. Михайло Грушевський назвав початок XVII  століття «першим нашествієм» галичан на Київ, що сприяло духовній і національній єдності українських земель.

У Києві Памво Беринда видав три важливі видання: «Анфологіон» (1619), «Номоканон» (1620) і «Тріодіон» (1627). Він отримав визнання як перекладач і викладач Київської братської школи. У 1620 році патріарх Константинопольський Феофан надав йому звання протосинкела (помічника зі стратегічних питань), що свідчить про вагомість його ролі в середовищі київських православних інтелектуалів.

Над словником Памво Беринда працював упродовж тридцяти років: розпочав роботу в гуртку Балабанів, продовжив у Львівській братській школі та завершив монументальну працю в Києві. Це перший в українській лексикографії систематичний друкований словник. Йому передував невеликий «Лексис» Лаврентія Зизанія — словниковий додаток до його граматики. 

Словник Беринди втілює бароковий світогляд з уявленням про світ як книгу. Він містить кілька авторських зображень, а словникові статті часом скидаються на поезію. Усього у словнику 7000 статей. Беринда не лише тлумачив значення, а й простежував походження слова, вказував граматичні категорії числа, часу, способу дієслова та можливі переносні значення. 

Текст словника поділений на дві частини, перша з яких перекладна з церковнослов’янської на тогочасну розмовну руську (українську) мову, друга — словник іншомовних слів, загальних та власних імен, що траплялися в літературі. Перекладна частина містить сливе енциклопедичні коментарі — так у дусі естетики бароко Беринда прагнув глибше розкрити сутність того чи того слова. Згідно з тодішнім світоглядом, пізнання слова вело до пізнання Бога, тож лексикологія зародилася в межах філософії й теології. 

У передмові до словника йдеться про те, що він мав навчальну мету: Беринда склав його «для користі спудеїв». Окрім того, ця праця була внеском у формування руської ідентичності, що активізувалося на початку XVII століття в Речі Посполитій на тлі активності братського руху, міжконфесійної полеміки, відродження православної церковної ієрархії та зародження козацтва.

Памво Беринда і його коло (брати Стефан і Лаврентій Зизанії, батько й син Герасим і Мелетій Смотрицькі, Дем’ян Наливайко, Христофор Філарет, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Касіян Сакович та інші) перебували в центрі ідейно-релігійного та культурно-естетичного оновлення. Ці зміни стали частиною масштабних цивілізаційних рухів, що вплинули на всю Центрально-Східну Європу. Поширення ідей Ренесансу та гуманізму активізувало процеси особистісного й суспільного самоусвідомлення, реформ у релігійній царині та посилення національної ідентичності.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова