Петро Франко

Петро Франко, молодший син Івана Франка, був педагогом, військовим, льотчиком, хіміком, письменником: співзасновником «Пласту», «батьком» військової авіації Української галицької армії, автором 36 винаходів у галузі хімії (пов’язаних зі збільшенням терміну зберігання молока) та кількох книг, які мали своїх читачів і шанувальників. 

Від спорту до «Пласту»

Петро Франко народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах під Дрогобичем. Змалку був шибайголовою, із 12 років уже сам вибирався в мандри Карпатами, дуже любив їздити з батьком на рибу, захоплювався полюванням. Полюбляв екстремальні випробування. Мати часто застерігала в листах: «Пильнуйте за Петром, бо він же лазить по печерах, а то бездонна пропасть».

Іван та Ольга Франки виховували дітей (а їх у родині було четверо) у майже спартанських умовах, змалечку привчаючи до селянської роботи. Ольга Франко у серпні 1904 року в листі до чоловіка повідомляла з Підгірців: «Діти могли би похвалитися умінням і працею. Гандзя уміє жати і їхати верхи на коні. Петрусь навчився плавати… Андрусь і Тарас возять снопи, косять сіно від рана до вечора».

Любов до природи й екстриму вилилась у Петра Франка в серйозне захоплення спортом.  Навчаючись у Львівській політехніці, він грав у футбольній команді «Україна», любив судити матчі, організовував спортивні товариства «Луґ», був членом «Сокола-батька», а пізніше здав іспит на право викладати руханку у гімназіях. Тоді ідеї фізичного вдосконалення були дуже популярними серед молоді, передусім завдяки праці теоретика і практика української національної фізичної культури, організатора сокільсько-січового руху Івана Боберського, з яким Франко-молодший був знайомий особисто.

До фізичного виховання додалося й патріотичне. Восени 1911 року у Львівській академічній гімназії вчитель фізичного виховання Петро Франко разом з Іваном Чмолою створив перші пластові гуртки. Назву взяли від аналогії з англійським «скаут», тобто «розвідник»: пластунами звалися розвідники в козацькому війську. У 1913 році юнак став одним із ініціаторів першого з’їзду «Пласту», видав книжечку «Пластові ігри та забави». «Для нас, пластунів, Петро Франко найбільшою мірою співтворець Пласту — тієї організації, яка переможно пережила дві світові війни, ворожі окупації і сьогодні виховує оце вже п’яте покоління української молоді дослівно по цілому світу», — згадувала відома письменниця і журналістка Леся Храплива-Щур.

Пізніше, у 1922 році, вчителюючи в Коломийській гімназії, Петро Франко знову створив пластовий гурток, цього разу — таємний, бо Польща боролася з будь-якими проявами самоідентифікації серед українців. Однак за деякий час пластуни так почали вирізнятися на загальному учнівському тлі вихованістю й організованістю, що це не лишилося непоміченим. І хоча ніхто з гімназистів не відкрив таємницю, усіх 22 пластунів зрештою виключили з гімназії без права продовжити навчання в іншому польському навчальному закладі. А заодно — і шістьох вчителів, які за них заступилися. Серед останніх був і Петро Франко.

Крилаті першопрохідці

Із початком Першої світової війни Петро Франко з багатьма друзями-пластунами записався легіону Українських січових стрільців, де, прослуживши рік четарем сотні Романа Сушка (був і розвідником, і кулеметником) захопився літаками. У 1916 році його, як дипломованого інженера, відрядили в авіаційну школу в Райльовац біля Сараєва, де він отримав кваліфікацію технічного старшини. Згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті.

Ці навики знадобилися, коли проголошена у 1918 році Західно-Українська Народна Республіка взялася за формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії. Петро Франко став командантом «летунського відділу» і сам брав участь у бойових операціях і як розвідник, і як винищувач. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування й пересування польських військ, але повітряні бої, обстріли з повітря та бомбардування також траплялися.

В один із таких вильотів на початку 1919 року його літак збили, і Франко разом із  другим пілотом, Романом Кавутою, потрапив у польський табір для інтернованих Домб’є. Однак надовго там не затримався: вимінявши на фамільний золотий перстень польську уніформу в одного зі своїх охоронців, Петро втік із табору й через Прагу, Відень, Будапешт і Станіславів повернувся до своїх. 

Петра Франка справедливо вважають одним із фундаторів української військової авіації. Він особисто контролював розбудову аеродромів, навчання молоді, кілька разів літав у Проскурів, пропонуючи Директорії об’єднати сили і облаштувати спільну авіабазу. Ще дві авіабази на той час діяли в Красному та Стрию. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги. Після Чортківської офензиви частина цього авіазагону була переправлена в Кам’янець-Подільський і об’єдналася з авіазагоном УНР, частину ж інтернувала Чехословаччина.

Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія — Симон Петлюра присвоїв воїну звання полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив у Белград, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених. Коли у 1922-му Франко повернувся, Визвольні змагання практично закінчилися, тож він осів у Коломиї та повернувся до вчителювання та наукових дослідів. У 1923-му народилася його донька Віра, за два роки — Іванна (Ася).

Тріумф і трагедія

З радянською владою Петро Франко уперше зіткнувся 1931 року, коли його на прохання тодішнього президента Польської республіки професора Ігнатія Мосьціцького включили до групи польських інженерів, які поїхали працювати в СРСР на запрошення радянського уряду. П’ять років Петро Франко прожив у Харкові, займаючись в  Інституті прикладної хімії проблемами збереження та переробки молока та молокопродуктів. Він став свідком Голодомору і бачив людей-напівпримар, які намагалися знайти в тодішній столиці порятунок. Це зробило Франка неблагонадійним в очах НКВС — як і те, що на неодноразові пропозиції прийняти радянське громадянство він відповідав категоричною відмовою. 1936 року він, як польський підданий, мусив протягом доби залишити Радянську Україну, надавши розписку про нерозголошення того, що бачив. Утім, зрозуміло, що таке не забувалося — після повернення на Галичину в приватних розмовах страшні факти, бувало, зривалися з вуст Франка. Пізніше це стало одним із доказів його «націоналізму».

Спочатку, однак, радянська влада спробувала переманити Петра Франка на свій бік. Одразу ж після приходу «перших совітів» у вересні 1939-го його викликали до щойно сформованого обкому КП(б)У. Там пояснили, що син Каменяра дуже потрібний радянській владі, наговорили компліментів, запропонували золоті гори. І він погодився, хоча входив до групи польських інженерів, яких запросив на роботу уряд Японії, — 20 вересня делегація уже мала виїжджати.

Його обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Саме Петро Франко зачитав на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР ухвалене в Львівському оперному театрі рішення про включення Західної України до складу УРСР. Хоча, як згадував у одній із передач Вахтанга Кіпіані «Історична правда» директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, уже тоді він відчував, чим це може обернутися. «Його зробили одним із фігурантів так званого Золотого вересня, він був у президії народних зборів, а потім — представником Галичини, що приїхав до Верховної Ради Радянської України і зачитував там “привітання від братів з-за Збруча”. Та, коли чуємо цей запис кінохроніки, його голос дрижить. Ми відчуваємо, що насправді він почувався далеко не комфортно», — зазначав Тихолоз.

Напозір же все виглядало дуже пристойно. Ім’я Петра Франка та його брата Тараса не сходило з газетних шпальт. Петра призначили деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі (нині — Комерційна академія) та директором щойно створеного музею Івана Франка з дуже пристойними зарплатами. Він став символом єднання наддніпрянців і галичан.

Однак це все була лише ширма. Щойно Німеччина із союзника Радянського Союзу у Другій світовій війні обернулася на ворога, із Москви надійшла вказівка евакуювати Петра Франка зі Львова, щоб не дати йому можливості компрометувати радянську владу можливою співпрацею з німцями. 28 червня його разом із мовознавцем Кирилом Студинським під вартою посадили на потяг до Києва. І на цьому сліди обох губляться.

Є кілька версій загибелі Петра Франка. За однією, потяг потрапив під обстріл на станції Прошова під Тернополем, і коли Франко та Студинський залягли за насипом, конвой прошив їх кулеметною чергою, імітувавши спробу втечі. Однак останні розсекречені матеріали дають дещо іншу картину. Зокрема, у тій же передачі «Історична правда» директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус розповів, що вдалося розшукати шифротелеграму НКДБ СРСР за 9 червня 1941 року, у якій є прохання про дозвіл на розстріл Петра Франка. «Є висока імовірність, що їх таки довезли до Києва. А потім не знали, що з ними робити, тому вирішили просто знищити. Тоді ж масштаб розстрілів був просто шаленим», — зазначив Богдан Тихолоз. Місце поховання Петра Франка досі не відоме. Можливо, він став однією із численних жертв Биківнянських могил.

Авторка: Наталка Позняк-Хоменко

Джерело: Український інститут національної пам’яті.  Пластун, летун і депутат: до дня народження Петра Франка