Монгольське вторгнення до країн Східної і Центральної Європи — це, без сумніву, одна з найзнаковіших подій класичного середньовіччя, співмірна з хрестовими походами ХІ–ХІІІ століть чи пізнішими османськими завоюваннями на континенті. Особливість цього вторгнення — у залізній дисципліні й технологічній перевазі номадів, яких Темучин (Чингісхан) об’єднав, щоб узяти під контроль степову зону на Великому шовковому шляху й підкорити розташовані на ньому країн.
Недооцінена загроза
До Європи інформація про монгольські звитяги в Середній Азії і Китаї на початку ХІІІ століття доходила у формі легенд, зокрема про про пресвітера Йоана; їх приносили хрестоносці, купці, мандрівники, а згодом — інші номади, вигнані зі своїх степових кочовищ, головно половці. Спершу в монголах не вбачали жодної загрози. Ба більше, від ХІ століття апокаліптичні настрої були пов’язані саме з проникненням до Європи половців. Монголів спершу сприймали як тих, хто може звільнити від цієї загрози.
Однак із появою кочівників на Закавказзі й у приазовських степах на початку 1220-х років ситуація змінилася. Яси й половці стали одними із перших жертв, від яких про монгольську загрозу довідалися в Русі. Перший руський досвід зіткнення з ними також був трагічним. У битві на Калці 1223 року об’єднані сили руських і половецьких князів зазнали розгромної поразки. Чимало з них полягло на полі бою або потрапило в полон і загинуло там. Подальше просування монголів зупинили волзькі булгари, тому на понад десятиліття про кочову загрозу у Східній Європі призабули.
Походи на Русь
Чергову масштабну кампанію монголи спланували на скликаному 1235 р. з’їзді (курултаї), де було вирішено атакувати країни Заходу. Очільником обрали Чингісханового онука Бату (відомого також як Батий), але приставили до нього найталановитішого полководця, підкорювача Китаю Субедея. Упокоривши Волзьку Булгарію, взимку 1237–1238 років монгольські загони вторглися в землі Залісся та спалили низку міст: Рязань, Владімір-на-Клязьмі, Коломну, Москву тощо. Похід на Новгород зірвався через початок весняних паводків. Повернувшись у прикаспійські степи, номади із новими силами вдарили 1239 року по землях Переяслава і Чернігова, а з осені 1240 року поступово оточили Київ. Його захоплення відкрило дальший шлях на захід, де номади планували перепочити у степах Паннонії — на землях Угорського королівства. До слова, ще наприкінці 1230-х років монголи надсилали до короля Угорщини Бели IV листи з погрозами не приймати у своїх землях половців і пропозиціями подальших спільних дій проти решти країн Європи, апелюючи начебто до спільного походження; королівська династія Арпадів ніяк на це не відреагувала.
Дорогою до Дунайської низовини монголи спустошили державу Романовичів, захопивши деякі з її міст (до прикладу, Володимир і Берестя), а населення вбивши. Інші міста, як-от Галич, уціліли з не зовсім зрозумілих причин. У кожному разі, країна залишилася без володарів, які втекли на Захід (до Угорського королівства та Мазовецької землі), а тому оборона лягла на плечі громади, можливо — церковних ієрархів.
Заглиблення в Європу
1241 року окремі передові монгольські загони почали проникати до Угорського королівства. Головне військо в цьому напрямку вів сам хан Бату. Інший підрозділ, на чолі з ханом Байдаром, атакував землі П’ястів, головно Краківсько-Сандомирське князівство і Сілезію. Усвідомлюючи монгольську загрозу, король Угорщини Бела IV розпочав збір війська ще з кінця 1240 року й виступив із ним назустріч номадам, отаборившись на березі ріки Шайо (притока Тиси) поблизу села Мухі. 11 квітня тут відбулася битва, у якій королівські сили були розгромлені, табір оточено, а всіх, хто намагався із нього прорватися і втекти — вбито. Сам Бела IV з родиною заледве врятувався; його молодший брат, король Галичини Коломан, зазнав тяжкого поранення й зумів дістатися Хорватії, де й помер. Монголи переслідували королівську родину, але не наздогнали, тому взялися за спустошення королівства.
Північне крило монгольських сил, котре рухалося через землі П’ястів, у березні спустошило краківсько-сандомирські терени, розбило князівські сили у битві під Хмельником 18 березня 1241 року, 22 березня захопило Краків, а 9 квітня стало до бою з об’єднаними військами сілезьких рицарів під Легницею. У цій битві монголи здобули блискучу перемогу, а очільник сілезького війська Генрик Побожний у битві загинув. Спустошення зазнали Вроцлав, Ополе, Рацібуж. У травні 1241 році номади сплюндрували Моравію. Їхні передові загони бачили під стінами Відня.
Західноєвропейські лідери в особі німецького імператора Фрідріха ІІ Штауфена і римських пап (Григорія ІХ, а згодом Інокентія IV) добре знали про підготовку й перебіг монгольського вторгнення, однак на супліки володарів постраждалих країн практично не реагували. Фрідріх перебрався до Сицилії, де й пересидів монгольське лихоліття.
Смерть Уґедея
Складно сказати, як далі розгортались би події, якби у грудні 1241 року не помер великий хан Уґедей. Це означало, що монголам слід було обрати наступного очільника держави серед нащадків Чингісхана, тепер задіяних у віддаленому західному поході. Коли гінці добралися з цію новиною до Бату, кампанія перебувала у розпалі, номади без особливого опору спустошували зайняті терени і могли, в принципі, рухатися далі. Цілком імовірно, що їхні загони поповнювалися силами спільнот, які підкорилися номадам і в такий спосіб готові були рятувати свої землі від додаткового спустошення. Однак терміновість новини змушувала тепер зупинити похід і повернутися для участі у виборах. Вочевидь, саме це тоді врятувало Європу від іще більшої трагедії.
Перезимувавши у степах Паннонії, у березні 1242 року монголи через Сербію, Боснію, Болгарію рушили до причорноморських і приазовських степів. Частина розрізнених корпусів потрапляла під удари місцевих володарів, як-от болгарського царя Івана Асеня ІІ, а інша група вишукувала потенційно небезпечних ворогів, як-от князів Данила і Василька Романовичів. На їх пошук окремі тумени вирушили аж у поліські ліси й болота, вочевидь змусивши десь на межі 1242–1243 років визнати монгольський сюзеренітет над Волинською волостю.
Наслідки
Наслідки монгольського вторгнення були катастрофічними. Воєнні переваги та жорстокість, із якою кочівники рухалися вперед, створили враження наближення кінця світу, що чітко зафіксовано в тогочасному історіописанні. Дуже змінилася демографія країн, якими пройшла хвиля номадів. Із Русі на захід люди втікали кількома хвилями ще з кінця 1230-х років, часом зупиняючись аж у німецьких землях.
Завойовані краї, правителі яких уціліли, опинилися під протекторам Чингізидів. Тепер князям, які вижили, слід було особисто приїхати на принизливу аудієнцію до столиці Бату — у місто Сарай, що над Волгою. Не кожен візитер повертався з такої аудієнції живим. Ті ж, котрі вижили, відчували на собі усю тяжкість «татарської честі», отримавши ярлик на правління тими чи іншими за правом колись належними собі землями.
Руські терени зберігали різний рівень субординації. Землі Залісся потерпали більше: на них одразу розповсюдилася не тільки система перепису населення (противна Богові в тогочасному уявленні), а й податкові практики за участі спеціальних монгольських представників — баскаків. Теренами Київської, Переяславської та Чернігівської земель правили за схожим сценарієм, чого до кінця не можемо побачити в землях Романовичів — насамперед у Волинській і Галицькій волостях.
Визнавши владу монголів, брати Романовичі упродовж 1240-х років шукали шляхів її скинути — та цього так і не вдалося зробити. За правління Лева Даниловича й Володимира Васильковича монголи не раз споряджали воєнні походи до Литви, Польщі, Угорщини, у яких князі мусили брати участь. Це погіршило їхні стосунки із сусідами й закріпило за ними образ «татарських людей».
Постійна напруга, яку в Європі відчували з боку номадів, русинів і почасти балтів, призвела до активних дій короля Польщі Казимира ІІІ і короля Угорщини Карла Роберта після отруєння навесні 1340 року Юрія ІІ Болеслава Тройденовича. Побоюючись, що Чингізиди в особі хана Узбека ще більше посилять вплив на руські території, польсько-угорські війська вторглися на «обезголовлені» землі неінституалізованого королівства Русі. Казимир ІІІ захопив у Львові скарбницю Романовичів і вивіз її до Кракова, а саме місто спалив. У відповідь на це місцеві еліти на чолі із держателем Перемишля Дмитром Дедьком заручилися допомогою номадів — і тримали Польщу в страху кілька років поспіль. Однак зі смертю хана Узбека 1324 року та сходженням із політичної арени самого Дмитра Дедька десь у середині 1340-х років королі Польщі й Угорщини отримали нагоду не тільки взяти під контроль окремі терени держави Романовичів, а й відсунути на схід татарську загрозу. Упродовж 1350–1360-х років це почергово вдавалося зробити спершу на Поділлі Людовикові І з династії Анжу, а згодом великому литовському князеві Ольгердові, який просунув свої впливи аж до причорноморського узбережжя. До його рук відтак перейшли Чернігівська і Київська землі, що раніше перебували під контролем номадів.
