Виборність козацької старшини

Право козацького товариства вільними голосами обирати собі старшину — від курінного отамана й до гетьмана — було однією з підставових засад політичної культури українського козацтва: спочатку як маргінальної соціальної групи в Речі Посполитій, а згодом як упривілейованого стану державного утворення із самоназвою Військо Запорозьке.

Боротьба за право обирати

Традиція вільних виборів, яка постала ще в часи зародження козацтва, значною мірою формувала сенс такого важливого принципу політичної культури козаків, як «старожитні права і вольності»; відповідно, спроби коронної влади обмежити сферу її застосування були одним із чинників, що провокували вибухи козацьких повстань в останніх десятиліттях XVІ — першій третині XVІІ ст.

Власне, масштабне повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, що вибухнуло на початку 1648 року, козацькі лідери легітимізували зокрема боротьбою за відновлення права вільного вибору козацької старшини, скасованого положеннями «Ординації Війська Запорозького» 1638-го. Повстання, яке дуже швидко переросло в Козацьку революцію, розпочалося з того, що козаки вільними голосами обрали Хмельницького гетьманом, а виборність козацької старшини нижчих ланок від цього часу перестала залежати від волі коронних гетьманів.

Якими були справжні прагнення козацтва в питанні виборності старшини, демонструє підготовка договірних умов, на яких козацька Україна 1654 року перейшла під зверхність московського царя. У переданих у Москву пропозиціях ішлося про те, щоби по смерті теперішнього гетьмана Військо Запорозьке мало право «саме між собою» обирати його наступника, оскільки саме такою є давня козацька традиція. Про обрання козацьких старшин нижчого рівня в документах навіть не згадували — це питання козаки трактували як суто внутрішню справу автономії. Москва погодилася на запропонований алгоритм, доповнивши його двома нормами: по-перше, монарха мусили інформувати про результати гетьманських виборів; по-друге, новообраний гетьман у присутності царського уповноваженого мав присягнути вірність цареві.

Зміни в угодах

Першу спробу ревізувати ці домовленості джерела фіксують навесні 1657-го. Тоді царський окольничий Федір Бутурлін, реагуючи на прохання Хмельницького визнати гетьманича Юрія офіційним спадкоємцем булави, у листі до царя Олексія Михайловича зауважував, що по смерті гетьмана «буде тому слову відміна», а головне — «те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Намагання Москви перебрати на себе вирішальну роль в обранні наступника Хмельницького спровокувало глибокий конфлікт у стосунках з Україною. Відмова царського уряду визнати легітимність гетьмана Івана Виговського у серпні 1657-го на тій підставі, що його вибрали без царського дозволу, стала однією з передумов розриву України з Москвою та повернення на підставі Гадяцької угоди 1658 року до складу Речі Посполитої. Утім, коли за рік Виговський втратив булаву, а на гетьманство зійшов Юрій Хмельницький, Москва зуміла нав’язати йому угоду, що суттєво звужувала автономні права Гетьманату, зокрема й у питанні виборності старшини. До нового варіанту договору було додано норми, які передбачали обов’язкову присутність на раді спеціально уповноваженого царського представника, а ще зобов’язували новообраного регіментаря після виборів їхати до Москви «видети его государскія пресветлыя очи», аби вже у ході аудієнції отримати від царя булаву, прапор і «государеву жалувану грамоту» — це, власне, і мало знаменувати завершення виборчих процедур. За умови ж недотримання цього ритуалу вибори визнавалися нелегітимними.

Тоді ж Москва вперше втрутилася й у вибори старшини нижчого рівня. Заграючи з козацьким загалом і воліючи не допустити зміцнення гетьманської влади, представники царя наполягли на внесенні норми, за якою полкову й сотенну старшину мали обирати не за вказівкою гетьмана, а з волі товариства — «на раде, кого межъ себя излюбят». Вони додали також низку заборон і регламентацій щодо процедур призначення та звільнення старшин: на полковництво забороняли обирати кандидатів з інших полків, а також іновірців і новоохрещених православних; гетьмана позбавляли права забирати уряди в цілої низки старшин, котрі своєю службою засвідчили особливу вірність царському престолу.

Закріплені в договорі 1659-го процедури в наступні десятиліття Москва «удосконалювала» переважно шляхом посилення ролі царського уповноваженого в елекційному процесі. Уповноважений (котрий на виборну раду традиційно прибував у супроводі потужного війська) майже ніколи не обмежувався спогляданням перебігу виборчого процесу — він активно впливав на нього. Найбільш виразно така активність простежується під час гетьманських виборів 1663 року (Чорна рада), коли окольничий Данило Велико-Гагін отримав від царя наказ «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити», оскільки той «насправді нам вірний».

Виборчі процедури

Попри поширені в історичних наративах міфи щодо стихійності й поганої організованості козацьких рад, на який рішення ухвалювали з огляду на гучність крику чи кількість підкинутих угору шапок симпатиків тієї чи іншої ухвали, джерела свідчать, що насправді елекційний процес був належно впорядкований. Зразкова модель виборів старшини передбачала, аби процедура відбувалася з дозволу гетьмана («за ведомом велможности вашой, нашого милостивого пана») та за участі як людей козацького стану, так і представників міського самоврядування й волосних очільників («з целого полку зобравши старшину и значное товариство и мещан… и волостних людей»). Обов’язковою була також присутність представника гетьманського уряду.

Як випливає з детального опису полковницьких виборів, що відбулися 25 червня 1690 року в Переяславі, елекція мала два етапи. На першому у сотнях і міських громадах висували кандидатури й попередньо їх обговорювали. А на другому, вже у присутності уповноваженого представника гетьманського уряду, власне голосували. Причому участь у голосуванні брали не всі мешканці полку й не все козацьке населення, а обрані виборщики від сотень і найбільших міст регіону. Сотні на раді представляли сотники й виборні козаки, кількість яких могла коливатися від 8 до 70 осіб; утім, незважаючи на таке різне представництво, у ході голосування кожна сотня мала право подати лише один голос. Волю ж некозацького населення представляли війт, діючі та відставні бурмистри й райці та кілька цехмістрів із полкового центру, котрі також мали лише один голос. По одній воті мали всі полкові старшини — обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, городовий отаман полкового центру і чотири «значні військові товариші» (відставні козацькі старшини високого рангу).

У день виборів посеред елекційного майдану відбувалися прикінцеві наради виборчих груп, за результатами яких уповноважені сотень і міських громад, полкові старшини і знатне військове товариство приступали до голосування. Голоси підраховував полковий осавул. Затвердження ж результатів відбувалася в гетьманській резиденції, де регіментар вручав новообраному старшині універсал на полковництво, полкову корогву, пернач, печатку і литаври. «Отданє клейноду» з рук гетьмана було важливим елементом легітимізації старшинської влади. Власне, саме з цього моменту полковник і вступав у владу, а підвладне йому товариство було зобов’язане «все естесмо, хто тилко згодился при нем быти, едною рукою» стояти.

Для підтримання належного порядку в полку вкрай важливо було, аби старшину «на тую годность избрали» вільними голосами товариства на раді, дотримуючись передовсім таких критеріїв: «всеобще», «полюбовне», «згодними голосами». Козацьке товариство вкрай негативно ставилося до випадків, у яких гетьманський уряд ігнорував засади вільної елекції та призначав на старшинство без виборів. Анонімний автор Літопису Самовидця, описуючи перебіг повстання, що вибухнуло в середині 1666-го в Переяславському полку і в ході якого найпершим від рук повсталих склав голову місцевий полковник Данило Єрмолаєнко, зауважував, що останнього «козаки переясловськіе не любили, же насланій бил» — тобто не обраний товариством, а присланий гетьманом Брюховецьким.

Аналогічних вимог і подібних процедур дотримувалися й під час виборів сотника. Хіба що в цьому випадку, крім уповноваженого від гетьманського уряду, на раді був і представник полкового правління.

Передвиборчі заходи

На етапі підготовки виборчої ради кандидати на старшинство чи їхні представники зустрічалися з виборцями та провадили відповідну агітаційну роботу. Нерідко ця агітація бувала не зовсім чистою. Скажімо, на виборах очільника Полтавського полку 1675 року Павло Герцик, котрий перед тим «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой», до влади прийшов «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы», зокрема «подолстившися и подмогоричившися козакам полтавским». Аналогічно й кандидат на уряд ічнянського сотника Григорій Стороженко, «взяв з собою, на особенный возок, несколько відер горілки, ездил по всей сотні селами, упоивая оною, перепрошивая и уговоривая на свою сторону куренных атаманов и козаков». При цьому кандидат ще й давав «разніе обманчивіе підписки», обіцяючи в разі обрання на сотництво зменшити податковий тягар і навіть не карати козаків за якісь там переступи закону.

Зважаючи на значну роль регіментаря у виборах, яка додатково посилювалася мірою зміцнення гетьманської влади, поширювалися також практики матеріального задобрювання гетьмана — а то й просто купівлі в нього посад. Скажімо, 1687 року старшина скаржилась, що Іван Самойлович за уряди вимагає «великие посулы, и чрез то допускает людем утеснение» — зокрема, уряд генерального судді вже більше чотирьох літ залишається вакантним, бо гетьман «хочет, чтоб тот судейський уряд за великие деньги был куплен». У джерелах трапляються згадки про хабарі й у часи Івана Мазепи, котрий за призначення на уряди «великия беретъ взятки», а відтак до старшинства приходять люди, «котории з дябел мают грошей и есть що дати в руки его по достатку».

Енергійну спробу подолати цей недолік і гарантувати збереження засад вільної елекції на високому законодавчому рівні зробили під час укладання «Пактів та Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 року. Тут містилася заборона посідання будь-яких урядів — як військових, так і посполитих — без проведення вільних виборів; документ також засуджував ситуації, у яких претенденти на старшинство схиляють «сердцε гεтманскоε коррупцїами» чи вдаються до інших способів «уникнення волного избранїя».

Втручання царя

Утім, після перемоги Петра І в Полтавській битві 1709 року розвиток козацької державності дедалі більше залежав від бачення царя, а не волі козацького товариства. У царському ж баченні місця для демократичних виборчих процедур у Гетьманщині не було відведено. Власне, вже ініційованій царем Глухівській раді 1708-го, де на противагу Мазепі обрали вірного цареві Івана Скоропадського, було відверто зневажено засади вільної елекції. Тоді Петро І на власний розсуд відхилив кандидатуру Павла Полуботка як недостатньо лояльну трону.

Не було рідкістю й активне втручання представників російської влади в кадрові призначення на полковому та сотенному рівні всупереч засадам вільної елекції. 22 січня 1715 року Сенат видав указ, за яким при заміщенні вакансій дозволялось вибирати лише 2–3 претендентів на старшинство — далі гетьман спільно з царським резидентом і мав призначати на уряд одного з них, зважаючи насамперед на їхню «усяку вірність» государю.

На практиці ж вплив імперської влади на кадрові рішення був іще сильнішим — уряд Петра І нерідко прямо призначав довірених осіб на старшинство в Україні, ігноруючи тим самим навіть власний указ 1715 року щодо обмеженої елекції. У цей час значно почастішали ситуації, коли претендентів на старшинство протегували впливові сановники з оточення російських монархів. І якщо раніше на службовий аванс впливали передовсім лицарські звитяги претендента й повага до нього товариства — «заслужоный в Войску Запорозском товарищ и справный человек… яко человек розумный, уметиметь з вами подлуг порадку призвойтого обходится», — то тепер визначальними ставали «верная служба великому государю» й високопоставлені покровителі при імперському дворі. Внаслідок цього старшинські посади в Гетьманщині масово посідали російські офіцери, особисто віддані імператору іноземці, переважно вихідці з Балкан, і навіть придворні півчі, лакеї, цирульники, які не мали жодного стосунку до військової чи цивільної служби.

Масштабне втручання імперської влади у кадрову політику Гетьманщини не просто призвело до занепаду такого засадничого імперативу політичної культури козацтва, як право вільно обирати старшину всіх рівнів. Воно було частиною цілеспрямованого наступу імперської влади на українську автономію та кроком до асиміляції державних порядків Гетьманщини до загальноімперських зразків. Адже старшини, що отримали владу без дотримання традиційних виборних процедур, джерело своєї легітимності вбачали вже не в козацькому товаристві й навіть не в гетьмані, а в государі та його придворних. Тому саме на їхні інтереси вони й орієнтувалися, виконуючи службові обов’язки.

Автор: Віктор Горобець