Радянська каральна психіатрія

Каральна психіатрія була методом боротьби радянського тоталітарного режиму з дисидентами, що набув поширення у 1960-х роках і активно та системно використовувався до самого розпаду СРСР. Інакодумців запроторювали до психіатричних лікарень, щоб ізолювати, їх катували, завдаючи непоправної шкоди фізичному і психічному здоров’ю.

Першою жертвою радянської каральної психіатрії вважають ліву есерку Марію Спірідонову, яку 1921 року ув’язнили у психіатричній лікарні за особистим наказом Фелікса Дзержинського. Однак на організовану систему ця практика перетворилася лише у 1960-х роках: ГУЛАГу вже не було, хрущовська «відлига» добігла кінця, і радянська держава потребувала нових методів упокорення незгодних.

У жовтні 1961 року Міністерство охорони здоров’я СРСР затвердило «Інструкцію з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які є суспільно небезпечними», що давала змогу позбавляти пацієнта волі без рішення суду. Та перетворення психіатрії на смертоносний конвеєр відбулося за прямої участі Юрія Андропова — тодішнього очільника КДБ СРСР і майбутнього генсека радянської держави. 1969 року він подав у ЦК КПРС проєкт із розширення мережі психлікарень та їхнього вдосконалення для кращого захисту «інтересів держави й суспільства».

Захищати ж радянське суспільство, певна річ, передусім було потрібно від політичного вільнодумства. Для цього в Радянському союзі існували два типи психіатричних лікарень: загальні та спеціальні (які до 1961 року відверто називалися тюремними); у звичайних лікарнях також створювали спецвідділення. «Спецслужби були глибоко переконані у тому, що збільшення спеціальних психіатричних лікарень сприятиме скороченню “розповсюдження злісних антирадянських документів, вчинення хуліганських написів у громадських місцях, зменшенню кількості листів, направлених у різні інстанції”», — зазначав історик Олег Бажан.

Генерал-майор Петро Григоренко, дисидент і правозахисник, засновник Української Гельсінської спілки, двічі ставав жертвою примусового психіатричного лікування. Між арештами він написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де зазначив: «Треба боротися за докорінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання й лікування хворих у цих умовах». Через гучний суспільний резонанс у 1983 році СРСР вийшов із Міжнародної асоціації психіатрів, не чекаючи, поки його звідти виключать за використання психіатрії в політичних цілях.

Підступність системи каральної психіатрії полягала в тому, що з юридичного погляду вона, власне, каральною не була. Формально людину не репресували, а влаштовували у спецзаклад «до остаточного одужання» — і заради її ж власного блага. Однак, на відміну від тюремного строку, присуд «до остаточного одужання» не мав жодних часових рамок — як і точних критеріїв цього одужання. Ніхто не міг сказати, коли «хворий» вийде з лікарні, чи вийде з неї взагалі й у якому буде стані з огляду на методи «лікування»: електрошок, психотропні медикаменти, важкі нейролептики, галоперидол, штучний інсуліновий шок, ін’єкції сірки тощо.

Людям, що потрапили в жорна каральної психіатрії, переважно ставили універсальний псевдодіагноз «млявоплинна шизофренія» — тобто, людину оголошували психічно хворою попри повний брак зовнішніх проявів хвороби. Жертви розповідають, що часто лікарі систематичними тортурами примушували їх визнати себе психічно хворими — так само, як колись слідчі НКВС змушували в’язнів визнати себе винними в міфічних злочинах. «Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися», — згадував дисидент Леонід Плющ, що пройшов крізь лабета каральної психіатрії.

Акт судово-медичної експертизи Миколи Плахотнюка, українського лікаря-фтизіатра, заарештованого за антирадянську пропаганду, свідчить, що фактично єдиною його хворобою була любов до України: «Психічний стан: обстежуваний у розмові тримається підкреслено вільно, з почуттям власної гідності. Категорично відмовляється спілкуватися російською мовою, заявляючи, що передати свої думки й відчуття може тільки українською, а тому наполягає на присутності перекладача. Під час розмови про поставлене звинувачення стає ворожим і роздратованим, каже, що боровся й буде боротися з несправедливістю і неправильним ставленням держави до України, не раз повторював, що Україна має бути вільною, що її русифікація неприпустима». Висновком цієї експертизи був діагноз «хронічне психічне захворювання у формі шизофренії», від якого Плахотнюка «лікували» загалом 12 років; популярними діагнозами дисидентів були також «марення сутяжництва та реформаторства» і «маніакальний психоз».

У 1988 році з психіатричного обліку в СРСР було знято близько 776 тисяч пацієнтів, а у 1989-му з Кримінального кодексу вилучено статті, за якими антирадянська пропаганда й наклеп на радянський лад вважалися соціально небезпечною діяльністю. Кінець епохи каральної психіатрії настав разом із кінцем Радянського союзу.

Авторка: Ольга Герасименко