Семен Глузман

Наша перша зустріч відбулася на кухні спільної знайомої — Ірини Якір. Стрілись ми геть випадково; я в той час навіть не знав, що в нас є спільні знайомі.

Ішов 1988 рік, гриміла перебудова, і приїжджати в СРСР я став в основному для того, щоб зрозуміти, як допомогти молодому демократичному рухові у створенні відкритої країни і як розвіяти густі тіні, що тягнуться з похмурого радянського минулого.

Окремо представляти Глузмана не треба було: я знав це обличчя. Я брав активну участь у боротьбі проти політичних зловживань психіатрією ще з 1977 року і бачив його на багатьох фотографіях. Людина, що сиділа навпроти мене, була одним із наших героїв. Він отримав сумарно 10 років колонії та заслання, виступивши проти політично вмотивованих зловживань у психіатрії. Однак після повернення із заслання Глузмана не було видно: він не світився, щоб не наражатися на повторний арешт. І ось він тут — сидить на кухні власною персоною. Ми потиснули руки.

Глузман показав мені свої тексти, і я на якийсь час вийшов з кухні, щоб їх почитати. Я одразу відчув, що це абсолютно неординарна річ, не схожа на те, до чого я вже звик: ніяких одкровень про корупцію і порушення прав людини в радянській психіатрії, ніяких емоційних закликів до західних психіатрів. Те, що я читав, було втіленням філософського підходу до проблеми, спробою зрозуміти, чому трапилися ці зловживання, досить складний, системний аналіз наукових робіт психіатрів, які працюють в московському Інституті загальної та судової психіатрії імені Сербського — саме там дисидентам діагностували «психічні захворювання». Інстинктивно я відчував, що тримаю в руках бомбу: цей матеріал міг сильно вплинути на результат боротьби проти зловживань у радянській психіатрії. Як мені згодом  розповів Глузман, я повернувся на кухню з рум’янцем на щоках і пропозицією перекласти все й опублікувати на Заході.

Він справив глибочезний вплив на моє мислення. Коли ми познайомились, я був головно революціонером, звиклим оперувати поняттями «чорне» і «біле». Відтоді все змінилося. Що ж тут удієш, коли думаєш, ніби все ясно, а ваш друг говорить: «Стривай, у цьому я не впевнений, подумаймо ще». У Семена Глузмана завжди були свої мірки.

Він справді унікальний. Я не зустрічав людини дбайливішої, обачнішої та відданішої одночасно. Коли я приїжджаю «додому» в Київ, на моєму столі вже стоїть пляшка «Боржомі» або «Набеглаві», а в холодильнику — запітніла пляшка білого вина. Ми вже тридцять років друзі, але він не тільки друг. Він — один із моїх наставників, він навчив мене дивитися на речі по-іншому, розглядати їх зусібіч, розуміти опонента й не боятися з ним потоваришувати, навести мости. Семен Глузман — це живе втілення південноафриканської «Комісії правди і примирення», той тип класичного дисидента, яких майже не залишилося.

Він стоїть на рівні з такими великими людьми, як Андрій Сахаров і Сергій Ковальов (із обома Глузман дружив), він товаришував із такими видатними особистостями, як Віктор Некрасов, Іван Світличний і Валерій Марченко. Але водночас він однаково відкритий до простих людей без гучних імен, з унікальною і часто трагічною життєвою історією.