Генеральна старшина

Генеральна старшина — вищі військові чини в українському козацькому війську й одночасно виборні посади і члени гетьманського уряду козацької держави. Генетично інститут генеральних старшин пов’язаний із виборними військовими чинами, що з другої половини XVІ століття існували на Запорозькій Січі, а згодом були перенесені до реєстрового козацького війська. Із утвердженням у процесі Козацької революції середини XVІІ століття козацької держави (Гетьманщини) кількість генеральних старшин та коло їхніх функціональних обов’язків, прав і привілеїв суттєво зросли. 

Інституційно до категорії генеральних старшин у середині XVІІ століття належали генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. 

Генеральний обозний

В ієрархічній драбині старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний. Уряд військового обозного існував на Запорожжі уже з початку ХVІІ століття, а від визвольних змагань козацтва середини ХVІІ віку й аж до поразки виступу гетьмана Івана Мазепи 1708–1709 років інститут генерального обозного був обов’язковою та доволі важливою ланкою державного і військового управління гетьманату. 

На уряд, який, як правило, увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, обирали найбільш авторитетних і досвідчених командирів. Функціональні обов’язки генерального обозного полягали насамперед у керуванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення в мирний час, підбирати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральної військової артилерії — осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів тощо. На генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська. 

Крім прямих обов’язків, саме генеральний обозний (переважно як наказний гетьман) був начальником окремих козацьких формувань і заступав гетьмана під час його відсутності в Україні. Нерідко генеральні обозні стояли на чолі повноважних посольств до закордонних правителів. Зокрема, навесні 1659 року генеральний обозний Тиміш Носач очолював українську делегацію на варшавському вальному сеймі, де обговорювали питання ратифікації Гадяцької угоди. У липні 1663-го генеральний обозний гетьманського уряду Івана Брюховецького Іван Цесарський, а в січні 1669-го обозний Дем’яна Ігнатовича Петро Забіла очолювали повноважні посольства до Москви. Надзвичайно важливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад. Зазвичай саме обозний був розпорядником таких зібрань, і саме він на виборчих радах подавав новообраному гетьману знак його влади — булаву.

Генеральний писар

Приблизно ту саму роль, що генеральний обозний у військових справах, у справах цивільних відігравав генеральний писар. Він стояв за обов’язками найближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Військовим клейнодом генерального писаря була державна печатка, без «притесненія (якої) листи жадниє», згідно з Жердівськими статтями 1659 року, не мали офіційної сили. Зазвичай у Війську Запорозькому був один генеральний писар, але інколи і двоє. Двоє писарів було на початку Козацької революції, і таку саме кількість регламентували Переяславські статті 1659-го, що містили вимогу: аби «при гетьмані бути з обох боків Дніпра по судді, по осавулу і писарю». Після розпаду України на два Гетьманати втратив актуальність і цей пункт.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали канцелярський досвід. У розпорядженні писаря перебувала спеціальна військова канцелярія, у якій працював штат канцеляристів — усі з освітою та знанням мов. 

Генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньою політикою гетьманату. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар Богдана Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, Виговський «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, відправляє послів». Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 року польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги: іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» як другу, після гетьмана, за силою впливу особу Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не втримався — генеральний писар став нарівні з іншими генеральними старшинами.

Генеральний суддя

Задовго до революції ХVІІ століття у Війську Запорозькому існував також уряд військового судді. У Гетьманщині типово було двоє генеральних суддів: «перший» («старший») і «другий», тобто нижчий за рангом. 

Прямим обов’язком суддів було розглядати цивільні справи й виносити вироки в них. Для карних справ скликали суддівську колегію — Генеральний військовий суд,, у якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду в полки. Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина» або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная». Крім «ліски»-«комишини» атрибутом влади генерального судді була також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных… справ».

Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася лише прямими обов’язками. Часто-густо генеральні судді виконували різноманітні доручення гетьмана. Суддів нерідко виряджали на чолі посольств до чужих країн (наприклад, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний очолював посольства до Москви в 1652 та 1654 роках). Хоча військова діяльність була доволі далекою від функцій генеральних суддів, вони все ж брали в ній активну участь: скажімо, функції наказного гетьмана в походах в різний час виконували генеральні судді Антон Жданович, Іван Самойлович і Павло Животовський. Під час відсутності Івана Мазепи в Україні влітку 1707 року обов’язки гетьмана справляв генеральний суддя Василь Кочубей.

Генеральний підскарбій

Про уряд генерального підскарбія перші звістки доходять з часів Богдана Хмельницького, але постійним він став лише 1728 року. Коло обов’язків генерального підскарбія містило питання, пов’язані зі встановленням і збиранням податків, а також організацією зберігання натуральних зборів. Генеральний підскарбій визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу. Зважаючи на те, що найбільш прибутковими були збори з млинів, прерогативою генерального підскарбія було видавати дозволи на побудову нових млинів й контролювати дотримання правил користування ними.

Щоб установити контроль за українськими фінансами, уряд Петра ІІ 1728 року узаконив положення про функціонування «двух подскарбієв, одного из великороссійскаго, и одного из малороссійскаго народу».

Осавул, хорунжий, бунчужний

Інститути генеральних обозного, писаря, судді, а в пізніших часах і підскарбія формували склад умовно «вищої» групи гетьманського уряду. До «нижчої» тим часом належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний. 

В ієрархічній драбині Війська Запорозького перша група стояла вище за полковників, і відомо не так уже й багато випадків, коли когось із цих старшин переносили на полковницькі уряди. Призначення ж на полковничі уряди із середовища «нижчих» генеральних старшин було доволі поширеним явищем. А ще, на відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко встановлених функціональних обов’язків. Формально функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного — гетьманського бунчука, що в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Загалом уряди генеральних бунчужного та хорунжого з’явилися в середині ХVІІ століття і довго існували як посади не військові, а двірські, «при гетьмані». Але й згодом, навіть після того як вони закріпилися серед генеральних урядів, особи, що їх обіймали, так само були зобов’язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов… как сія должность… точного преписанія не імєит». 

Лише уряд осавула, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця ХVІ — початку ХVІІ століття. Під час Козацької революції осавули відразу ввійшли до складу генеральної старшини і так само, як генеральний обозний, отримали найтісніший зв’язок із військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська. Упродовж другої половини ХVІІ століття з числа генеральних осавулів наказними гетьманами були поставлені щонайменше: Демко Лісовець (двічі), Василь Томиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, Артем Мартинович, Демко Пиляй, Яків Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), Матвій Гвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі). Під час військових походів, у яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, на нього покладали організацію варти. У мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконував розмаїті поліцейські функції, проводив судові розслідування та виконував присуди Генерального військового суду. Генеральних осавулів активно залучали й до дипломатичних місій. Важливою була також їхня розпорядницька роль під час Генеральних рад.

Неофіційні обов’язки генерального бунчужного і генерального хорунжого насправді були близькими до функцій генерального осавула. Як і осавулам, їм також нерідко доручали керувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати в Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалося й залучення генеральних бунчужних і хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч їх нечасто скеровували на важливі дипломатичні завдання чи ставили на чолі повноважних посольств до іноземних правителів).

У середовищі генеральної старшини існувала внутрішня субординація, і просування щаблями службової драбини відбувалось зазвичай відповідно до неї: з урядів бунчужного і хорунжого (часто-густо через посідання полкового уряду) до осавульства, суддівства й обозництва. Старшини з Генеральної військової канцелярії найчастіше приходили на уряд генерального писаря і не претендували на полковництво чи обозництво. А от Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Самойлович і Пилип Орлик на гетьманство прийшли саме з уряду генерального писаря.

Старшинські ради

Сформована з генеральних старшин колегія становила ядро старшинських рад, які розглядали найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики гетьманату. Функції колегії генеральних старшин як дорадчого органу при гетьманові були закріплені традиціями Української козацької держави, а Конституція 1710 року узаконювала обов’язкову участь генеральних старшин в обговоренні важливих «генеральних» справ. Роль і значення генеральних старшин особливо зростали в часи міжгетьманства. В одних випадках (як-от під час виборів 1672-го) до обрання нового гетьмана влада зосереджувалась у колегії генеральних старшин у складі генерального обозного, двох генеральних суддів і генерального писаря, в інших (наприклад, під час елекції 1687-го) її перебирав до рук найвпливовіший генеральний старшина — зазвичай генеральний обозний. 

Імперська політика поглинання козацької держави містила, зокрема, заходи, спрямовані на нівелювання ролі інституту генеральних старшин. Після антиросійського виступу Івана Мазепи Петро І упродовж багатьох років не дозволяв заміщення вакансії генерального обозного, згодом — осавула й хорунжого, а на початку 1723-го слідом за наказним гетьманом Павлом Полуботоком заарештував і весь склад тогочасної генеральної старшини: суддю, писаря, осавула, бунчужного.

Автори: Віктор Горобець