Гетьманщина

Державне утворення (самоназва — Військо Запорозьке), що постало на землях Наддніпрянської України в результаті Козацької революції середини ХVІІ століття. 

Полковий устрій і територія Гетьманщини

Стихійна розбудова нового державного утворення розпочалася вже з літа 1648 року, коли повстале козацтво не лише знищувало владні інститути Речі Посполитої на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України, а й запроваджувало нові моделі владної, соціальної та господарської організації. 

В основу нового адміністративно-територіального устрою лягла полково-сотенна модель. Вона давала змогу якнайкраще реалізувати головну на той час функцію козацької держави — військово-мобілізаційну, коли кожний полк як адміністративна одиниця й військовий округ був базою для формування й утримання однойменного полку як бойової структури. У доповнення до реєстрових полків, які існували ще з 1620–1630-х років на півдні Київського воєводства (з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі, Черкасах, Полтаві й Яблунові), упродовж літа 1648-го постають нові — на Лівобережжі, Чернігівщині й Брацлавщині. Восени аналогічні процеси відбуваються на Правобережжі Київського воєводства, в південно-східній частині Волинського, східній і центральній — Подільського. 

Утім, за умовами Зборівської угоди 1649 року, яку Військо Запорозьке уклало з королем і Річчю Посполитою, кордони Гетьманщини охопили лише терени Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (на яких існувало 16 полків — 9 правобережних і 7 лівобережних), розташовані ж у Волинському й Подільському воєводствах Барський, Звягельський, Любартівський, Миропільський, Остропільський і Подністровський полки підлягали ліквідації. За умовами Білоцерківського договору 1651 року територія козацької автономії звузилася ще більше, локалізувавшись винятково в межах Київського воєводства. 

У наступні роки успіхи визвольних змагань козацтва дали гетьманському уряду змогу не лише відновити контроль над територіями, визначеними Зборівської угодою, а й значно поширити його на захід, а також на терени Південно-Східної Білорусі. Унаслідок цього постали Волинський, Турово-Пінський, Бихівський (Білоруський) полки. Однак несприятливі міжнародні процеси, поєднані з конфліктами всередині самого козацтва, від кінця 1650-х років призвели до того поступового зменшення територій Гетьманщини. На кінець ХVІІ століття вона обмежувалася теренами Лівобережжя, на яких діяло десять полків: Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Саме ця структура залишалася майже незмінною аж до 1746 року, коли Катерина ІІ ліквідувала козацьку державність.

Адміністративні центри Гетьманщини (гетьманські резиденції) в різний час містились у Чигирині, Білій Церкві, Гадячі, Батурині, Глухові. Землі Вольностей Війська Запорозького Низового, якими розпоряджався кіш Запорозької Січі, зберігали автономний статус щодо Гетьманщини практично впродовж усієї історії їхніх взаємин.

Козацькі права

Основу мілітарної потуги Гетьманщини становило козацьке військо, яке формувалося за соціальною й територіальною ознаками, а за базовими показниками відповідало критеріям станового ополчення ранньомодерної Європи. 

Служба в козацькому війську (так само, як для шляхти Речі Посполитої участь в посполитому рушенні) була визначальним маркером належності до привілейованої верстви. В обмін на сплачений «податок кров’ю» козацтво отримувало характерний для європейського нобілітету набір прав і привілеїв: звільнення від податків і повинностей, допуск до участі в генеральних, полкових і сотенних радах, різного роду господарські преференції. Зважаючи на іррегулярний характер козацького війська, коли кожен вояк мусив самостійно забезпечувати себе зброєю, кіньми, одягом, спорядженням і харчами, володіння землею на ленному праві й доступ до певних прибуткових промислів були важливою передумовою забезпечення належної боєздатності козацького війська. 

Військові ради

Засади військової демократії, вкорінені в політичних практиках Запорозької Січі, формували й політичну культуру в Гетьманщині — усі найважливіші проблеми обговорювали на загальних військових радах. Питання з життя полку обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Генеральна рада, яка була розпорядчим органом Гетьманщини, опікувалася аспектами, пов’язаними з функціонуванням козацької держави: укладенням миру й оголошенням війни, виступами в похід, обранням гетьмана й генеральних старшин, обговоренням умов міжнародних договорів, визначенням способів поповнення Військового скарбу тощо. 

Із тим, як поступово ускладнювалося державне життя, проступали й вади цього інституту. Ідеться передовсім про вплив охлократичної стихії, а відтак і неефективність ради в розв’язанні важливих питань, які потребували фахового обговорення відповідним чином підготовлених осіб. Тож уже в першій половині 1650-х років Богдан Хмельницький відмовився від скликання загальних військових рад і переніс нагальні справи на засідання більш ефективних старшинських рад. Винятком була скликана 8 січня 1654 року Переяславська рада: тоді постанову старшинської ради про визнання протекції московського царя гетьман вирішив легітимізувати відповідною ухвалою загальної ради. Щоправда, зважаючи на обставини скликання — постанову з цього приводу ухвалили лише за кілька годин до початку ради, тож рядове козацтво не мало можливості прибути на неї, — сприймати її як Генеральну раду можна лише умовно.

У часи гетьманування наступників Хмельницького, коли виникала потреба легітимізувати постанови гетьмана, значення Генеральної ради посилювалось. Але нерідко інститут використовували не як інструмент для пошуку розв’язань, а лише як спосіб публічного узаконення того, що вже раніше ухвалили на старшинській раді. З останньої чверті XVІІ століття, в міру стабілізації суспільно-політичної ситуації в козацькій Україні та втрати гетьманським урядом прерогатив зовнішньополітичної репрезентації, за інститутом збереглися переважно функції гетьманського обрання й затвердження умов договорів із Московською державою (так званих гетьманських статей). Енергійну спробу реанімувати роль і значення Генеральної ради в державному житті Гетьманщини зробили творці Конституції 1710 року, узаконивши положення, згідно з яким гетьман був зобов’язаний тричі на рік — на Різдво, Великдень і на Покрову Пресвятої Богородиці — скликати раду для обговорення найважливіших проблем поточного політичного і соціального життя.

Гетьманська влада й уряд

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав загальну військову (Генеральну) раду або раду старшин, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухвалень рішень рад, організував їхнє виконання, очолюючи козацьку адміністрацію. За його підписом виходили найважливіші розпорядження і накази — гетьманські універсали. Гетьман очолював судочинство Гетьманату й був вищою апеляційною інстанцією. Організовував і керував фінансовою справою. Визначав напрями зовнішньої політики (спільно з Генеральною чи старшинською радою). Очолював військові сили. Мав значний вплив на церковне життя. 

Загалом як верховний правитель гетьман очолював усі соціальні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної і судової влади: для козаків у ролі прямого глави, а для решти станів — як верховний арбітр. Положення Конституції 1710 року пропонують ідеальну модель гетьманської влади, якій належить зосереджуватися на гарантуванні суб’єктності Гетьманщини, непорушності прав і привілеїв усіх станів держави, територіальної цілісності, конфесійної стабільності в країні (у тогочасному розумінні цього поняття — непорушності прав Православної церкви). 

Уряд, крім самого гетьмана, формували генеральні старшини, кількість і функціональні обов’язки котрих зростали з ускладненням державного життя. Інституційно до категорії генеральних старшин у середині XVІІ століття належали: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. Іноді уряди генерального судді і генерального писаря посідав не один, а двоє старшин. Уряд же генерального осавула обов’язково посідало кілька осіб (переважно двоє). З останньої третини XVІІ століття до складу гетьманського уряду ввійшли генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. 

Коли 1727 року на гетьманство обрали Данила Апостола, було узаконено посаду генерального підскарбія. Згадки про існування цього інституту зустрічались і в часи гетьманування Богдана Хмельницького й Івана Брюховецького, але відтепер він ставав постійим. А ще підскарбіїв мало бути двоє, причому один із них обов’язково призначався з російських чиновників і представляв імперську владу. 

Судова система

Унаслідок Козацької революції систему суддів Речі Посполитої було зруйновано, а судоустрій — максимально спрощено. У процесуальному провадженні домінантних позицій набуло звичаєве право — як у судових інстанціях нижчого рівня, так і судах, наділених прерогативами касаційних проваджень. Але вже з останніх десятиліть XVІІ століття до українських судів (принаймні полкового рівня) активно повертаються відомі в Україні з річпосполитських часів правові кодекси — Литовські статути, Магдебурзьке право, «Саксонське зерцало» — а натомість звужується сфера застосування норм звичаєвого права. Та й судові органи, що тепер формувалися навколо особи гетьмана, полковників, сотників, а також магістратів і ратуш, багато чого запозичили з практик гродського і земського судочинства Речі Посполитої. 

Загалом структура загальностанових судів була тісно пов’язана зі структурою козацького адміністрування. Судові й адміністративні установи Гетьманату мали тотожні ієрархічні рівні: низова ланка, сотенне правління, полкове правління, гетьманський провід. Очільники адміністративних урядів входили до складу судової інстанції певного рівня, ба більше, саме вони їх й очолювали. Центральний рівень формували суд гетьмана, Генеральна військова канцелярія та Генеральний військовий суд. 

Генеральний військовий суд вважали найвищим судом у державі. Його очолювали два генеральні судді, а до участі в засіданнях залучалися генеральні старшини, бунчукові товариші й представники значного військового товариства. Цей суд розглядав переважно земельні спори та цивільні позови, а також апеляції в карних справах. Генеральна військова канцелярія колегіально (гетьман з генеральною старшиною) розглядала апеляції з важливих карних і цивільних справ. Суд гетьмана був найвищою судовою інстанцією, рішення якої формально оскарженню не підлягало.

До місцевих козацьких судів належали: суд сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і посполитих), сотенні суди (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) і полкові суди (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші). 

Були ще й станові суди, які не мали стрункої ієрархічної вертикалі й безсистемно слугували такими собі локальними острівцями правосуддя для розв’язання конфліктів і покарання злочинів лише для певних соціальних груп. Передовсім до групи станових судів належали суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) й ратушні («мейські»), де суд вершила міська адміністрація: бурмістр, війт, райці, лавники, писар, а також представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні або церковні суди — протопопівські, єпархіальні, єпископські та суд Київської митрополичої консисторії. Ще одну групу так званих спеціальних судів формували суди цехові, ярмаркові, митні, мирові, а також суди для окремих етнорелігійних громад — наприклад, ніжинських греків. Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.

Руйнування Гетьманщини

Неспроможність козацької держави в умовах несприятливої міжнародної ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки революції середини XVІІ століття спричинила потрапляння окремих частин, а згодом і загалом цілої держави під протекцію іноземних правителів — московського царя, турецького султана, кримського хана. 

Найдовше козацька держава проіснувала на теренах Лівобережної України (до якої належав також Київ з округою) під протекцією Московської держави / Російської імперії. Політико-правовий статус Гетьманщини під царською протекцією визначали положення так званих гетьманських статей. Договірні норми укладених гетьманом Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року гарантували Україні права політичної автономії, що передбачали збереження традиційних моделей адміністрування, судочинства, соціальних відносин і практик господарювання, а також можливостей для зовнішньополітичної репрезентації на міжнародній арені (забороненими були лише дипломатичні відносини з Річчю Посполитою й Османською імперією). Березневі статті стали базовими для наступних договірних документів, що укладались упродовж другої половини XVІІ століття щоразу після виборів нового гетьмана (крім Івана Виговського): вступ на гетьманування Юрія Хмельницького позначили Переяславські статті 1659-го, Івана Брюховецького — Батуринські статті 1663-го, Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) — Глухівські статті 1669-го, Івана Самойловича — Конотопські статті 1672-го, Івана Мазепи — Коломацькі статті 1687 року. 

Іноді статті укладались і з метою фіксування принципово нових внутрішньополітичних чи міжнародних реалій. Скажімо, Переяславські статті 1674-го царська влада уклала з гетьманом Самойловичем, щоб легітимізувати взяття Правобережної України під гетьманську булаву, а Московські статті Брюховецького 1665-го встановлювали якісно новий рівень залежності гетьманату від царя. 

Після антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи під час обрання на гетьманство Івана Скоропадського 1708 року Петро І відмовив українській стороні в укладенні традиційних гетьманських статей, а у своїй політичній діяльності виявляв повне нехтування автономним статусом Гетьманщини. Квінтесенцією такою політики стали реформи 1722–1725 років, коли в Україні було ліквідовано інститут гетьманства. Після реставрації гетьманства 1727-го новообраний гетьман Данило Апостол вчинив спробу реанімувати практику укладання гетьманських статей, але його пропозиції уряд Петра ІІ розглянув не на офіційному рівні, а як приватну справу, сформувавши свої резолюції у так званих Рішительних пунктах 1728 року. При цьому формально гетьманські статті як правова підстава переходу України під протекцію царської влади зберігали правосильність аж до 1764 року, коли Катерина ІІ ліквідувала Гетьманщину. 

Автор: Віктор Горобець