Наприкінці ІХ століття на кордонах так званої «Молодшої Європи» — на схід від земель імперії Карла Великого та його нащадків — з’явилися кочівники-мадяри, які в кілька етапів проникли до Середнього Подунав’я та впродовж наступних десятиліть поклали край існуванню держави, відомої в науковій літературі як Великоморавська.
Мадяри, пізніше відомі під збірною назвою угорці (адже інші іноземні мешканці королівства узагальнено на сторінках джерел також звалися угорцями), належали до угро-фінської мовної групи кочових племен, які під натиском сильніших і організованіших номадів, зокрема печенігів, на початку ІХ століття розпочали тривалу мандрівку на захід від Південного Приуралля, врешті здобувши «другу батьківщину».
«Повість временних літ» залишила відомості про їхнє кочування 898 року в околицях Києва. Зіставивши це повідомлення з анонімними «Діяннями угрів» — історичним епосом першої третини ХІІІ століття, де на шляху номадів згадувався також Галич, — історики отримали підстави пролобіювати 1998 року урочисте святкування в Україні 1100-ліття першої згадки про Галич.
Династія Арпадів
Утворене в дуже поліетнічному й різномовному (головно слов’янському, але з часом і німецькому, романському) середовищі в 1000 році, Угорське королівство на чолі з династією Арпадів (895–1301) після офіційного прийняття західного варіанту християнства (але з уцілілими осередками старої кирило-мефодіївської традиції) оригінально поєднало старі слов’янські традиції державотворення, культуру номадів та елементи римського права, перетворившись на найбільшого за площею і наймогутнішого за господарським потенціалом західного сусіда Русі.
Угорське королівство доволі швидко перетворилося у централізовану державу на чолі з королем Стефаном І (1000–1038), який спирався на найближче оточення — герцогів і комесів (аналог західноєвропейських графів) — урядників окремих військово-територіальних одиниць. Упродовж ХІІ–ХІІІ століть військову міць Арпадів також забезпечували загони королівських сервієнтів та йобагіонів (у перекладі — «кращих людей»). Іноземні поселенці, з ХІ століття компактно розселені в різних куточках країни на правах госпітів (тобто гостей), забезпечували потреби внутрішньої колонізації та активізували господарське життя. До слова, у першій половині ХІІІ століття угорський королівський двір володів таким фінансовим ресурсом, якого французький набув лише через століття у переддень Столітньої війни з Англією.
Матримоніальні зв’язки
На рубежі Х–ХІ століть природною умовною «русько-угорською» межею став Карпатський хребет, через який проходила уся комунікація: від матримоніальних зв’язків до військових конфліктів, торгівлі, міграцій, культурного обміну.
Упродовж Х–XIV століть, за різними даними (часто суперечливими), налічується 13 чи 14 шлюбів між угорською і руською владними династіями, а також два випадки заміжжя Рюриківен із угорськими невінценосними вельможами. Серед найвідоміших — одруження у між 1038–1041 роками короля Андрія І з донькою київського князя Ярослава Мудрого Анастасією. Донька переяславського (від 1113 року — київського) князя Володимира Мономаха Євфимія у 1112 році вийшла заміж за короля Коломана, названого Книжником, а онука Єфросинія — в 1146 році за короля Ґейзу ІІ.
Із другого боку, улюблена донька Бели IV Анна десь на рубежі 1242 й 1243 років вийшла заміж за колишнього галицького князя Ростислава Михайловича. Втім, подружжя оселилося на угорсько-болгарському прикордонні в Мачві. 1306 чи 1307 року представник нової угорської династії Анжу Карл Роберт одружився з, вочевидь, донькою князя Лева або ж його сина короля Русі Юрія І Марією.
Варто зазначити, що лише в одному випадку в середині ХІІІ століття, під тиском монгольської загрози, донька чинного короля Бели IV Констанція, вийшовши заміж за сина Данила Романовича Лева, переїхала на батьківщину чоловіка. У листі до римського папи Інокентія IV угорський володар називав цей шлюб серйозним ударом по його королівській гідності. Правителі з династії Арпадів і справді вважали видавання своїх доньок за руських князів нерівноправним. Та й шлюб доньки київського князя Ярослава Володимировича Анастасії з Андрієм І відбувся (вочевидь, у Києві), коли той іще був не королем, а політичним біженцем із незрозумілою подальшою долею.
Утім, матримоніальні взаємини, хоч і не були простими, та давали змогу неодноразово укладати вигідні політичні й військові союзи. Здобути угорський престол Андрієві І вочевидь допомогли сили, які надав київський тесть. Вірним союзником впродовж у боротьбі за київський престол для свого швагра Ізяслава Мстиславовича був король Ґейза ІІ. Союзницьку підтримку в боротьбі Арпадів і чеських Пшемислідів за спадщину австрійських герцогів із династії Бабенбергів Белі IV забезпечив його сват Данило Романович.
Конфлікти
Сусідство, окрім союзницьких відносин, не раз приносило й драматичні військові конфлікти, головно на території Галицької (рідше Волинської) землі, тісно пов’язаної господарськими й торговими інтересами з Угорщиною. Оливи у вогонь підливало ще й те, що представники так званої першої галицької династії Ростиславовичів (1184–1199) «за кужелем» були близькими родичами Арпадів — а це спонукало угорську династію шукати способів, щоби посилити свій вплив на руські терени.
За ХІ–XIV століття трапилося кількадесят військових зіткнень, більша частина яких відбувалася в межах різних володінь династії Рюриковичів. Втім, на межі ХІІІ–XIV століть східні комітати — тобто військово-адміністративні округи — Угорщини також не раз потерпали від нападів руських і татарських загонів. Частина прикордонних угорських земель комітату Земплін, що межували з польськими і руськими теренами, до 1322 року точно перебувала під владою Романовичів, а їхні залоги контролювали там кілька замків, зокрема Маковицький, розташований тепер за 10 кілометрів від сучасного польсько-словацького кордону. Імовірно, королі Русі контролювали також частину комітатів Береґ та Уґочі.
Після 1092 року, коли король Владислав зумів на певний час упокорити галицьких князів Володаря й Василька Ростиславовичів за те, що вони підтримали половецькі набіги на землі Арпадів, це спробував іще раз зробити король Коломан — але зазнав нищівної поразки в околицях Перемишля. Його наступники Бела ІІ Сліпець і Ґейза ІІ воліли вдаватися до дипломатії чи пасивного військового тиску в союзі з іншими руськими князями — і не виявляли намірів інкорпорувати Галицьку землю. Та вже Бела ІІІ та Андрій ІІ, починаючи від 1188 року, не тільки набули право титулуватися королями Галичини й Володимирії, а й на практиці, часто за підтримки галицьких бояр і деяких князів, контролювали ці землі.
Кому належить титул короля?
Угорський вплив у Галицькій землі 1215 року за схвалення папи Інокентія ІІІ і частини галичан увінчався коронуванням Коломана, сина Андрія ІІ, на короля Галичини.
Це додавало, з одного боку, підстав претензіям угорців на ці землі, а з другого — серйозного головного болю руським претендентам на галицький престол (ідеться насамперед про волинських Романовичів, чернігівських Ольговичів або ж смоленсько-київських Мстиславовичів). Угорські королівські традиції в Галицькій землі тривали з перервами до 1221 року, коли Коломан, якого полонив Мстислав Удатний, мусив зректися претензій на трон Галича. Щоправда, титулатурою короля Галичини він користувався до самої смерті 1241 року.
Коли наприкінці 1253 року Данило Романович став королем Русі, угорці майже на століття втратили можливість втілити свої «титулярні апетити» на практиці. Проте на початку XIV століття галицький і володимирський титули успадкувала нова угорська династія французько-неаполітанського походження — Анжу. Її представники знову сфокусувалися на руському питанні, коли спадщину династії Романовичів після 1340 року почали ділити різні нащадки «за кужелем» — головно польські й литовські, частково молдавські. Титули ідеологічно обґрунтовували спільні для угорців і поляків військові походи в Галичину й на Волинь впродовж 1340–1370-х років; утворення у Львові впродовж 1371–1378 й 1385–1387 років адміністрації, формально чи неформально підконтрольної угорському королеві Людовикові І, тощо.
Ці титули передавалися у спадок усім наступним угорським володарям із інших династій (наприклад, Люксембургам і Габсбургам) аж до 1918 року. Вони стали вагомим аргументом приєднання Галичини саме до керованої Габсбургами Австрії в 1772 році, під час першого поділу Речі Посполитої.
Міграція
Зміцнення від середини ХІІІ століття впливів Романовичів зумовило відтік певної частини нелояльних їм галицьких еліт до Угорщини із подальшим набуттям там земель і впливів при королівському дворі. Загалом міграційні тенденції в угорський бік зберігалися аж до XVIII століття. Вихідці з Галичини впродовж середньовіччя компактно селилися в різних куточках Угорського королівства, головно на теренах сучасних гірських і передгірських Словаччини, Трансильванії, сербської Воєводини, на деяких землях Хорватії, проте майже ніколи в історичній Паннонії — не настільки сприятливій для ведення традиційного для Галицької землі господарства. Вочевидь, їхнє розселення саме в цих, а не інших землях з погляду королівської та комітатської адміністрації вмотивовувалося господарською доцільністю, ефективністю внутрішньої колонізації та залюдненням диких, погано освоєних земель.
