Одеса

«Південна брама» України. Портове місто на узбережжі Чорного моря, третє за кількістю населення після Києва і Харкова. Видатний культурний, туристичний, торговельний і логістичний осередок. 

Античність

Перші відомості про людські поселення на території сучасної Одеси сягають приблизно VII століття до Р. Х.: давні греки селились тут у час Великої грецької колонізації. Там, де зараз пролягають центральні вулиці міста — зокрема Приморський бульвар — було поселення Гавань Істріан, яке конфліктувало з поселенням Гавань Ісіякон, розташованим на іншому березі нинішньої Одеської затоки. 

Загалом же на території Одеси було близько дванадцяти грецьких колоній, однак вони занепали після вторгнення кочових племен гунів у 375 році. На довгий час ці спустошені землі стали частиною Дикого Поля, де майже не було мешканців. 

Русь

Близько ХІІ століття на теренах Одещини оселилися слов’янські племена тиверців та уличів — на думку деяких дослідників, вони входили до Антського союзу, військово-племінного об’єднання, утвореного після розпаду імперії гунів. Про їхню присутність свідчить «Повість временних літ»: «…улічи і тіверьци седяху бо по Дністру, пріседяху до Дунаеви. Бе множьство їх; седяху по Дністру оли до моря, і суть гради їх і до цього дня».

Пізнє середньовіччя

У XIV столітті на землях Північного Причорномор’я запанувала Ногайська орда. Згодом вона об’єдналась із Золотою Ордою, яка близько 1320 року стала на шлях тривалої ворожнечі з Великим князівством Литовським. Після успішної військової кампанії 1324 року до литовців перейшли усі землі між річками Дніпро та Дністер — включно з територією сучасної Одеси. Наприкінці XIV століття тут виникла генуезька факторія (торговий пост) «Джинестра», що торгувала з кочівниками (основними товарами були зерно і раби) і функціонувала до XVI століття. 

Заснування фортеці Коцюбіїв і навколишнього міста за часів великого князя литовського Вітовта можна вважати початком історії тієї Одеси, яку ми знаємо сьогодні. Перша писемна згадка про це поселення сягає 1415 року — про нього згадує польський історик Ян Длугош. Існує дві версії заснування міста: литовська і татарська. Згідно з литовською, його заклав подільский шляхтич-магнат Коцюба-Якушинський; є також думка, що засновниками були переселенці з подільського селища Кочубеєве, що належало роду землевласників Язловецьких, які й назвали нове місто на честь свого рідного краю. За татарською версією, поселення Качибей (Хаджибей) створили кочівники й назвали на честь одного зі своїх полководців — втім, незрозуміло, про кого саме йдеться.

1442 року фортеця з містом перейшла в довічне володіння роду шляхтичів Бучацьких, однак після послаблення польсько-литовського впливу на цих землях почала поступово занепадати. 1484 року Коцюбіїв завоювали і практично зруйнували османські війська. «Далі Качибеєве городище, як нібито звалилась земля, що омивається широким озером, що знаходиться біля моря й при гирлі Дністра; там, кажуть, був раніше досить значний порт», — записав наприкінці XVI століття посол Речі Посполитої у Кримському ханстві Мартін Бронєвський.

Козацька доба

У 1765 році османи відбудували фортецю і назвали її Єні-Дунья, що означає «Новий світ». Вона була розташована приблизно між сучасними Потьомкінськими сходами і Воронцовським палацом. У часи Запорозької Січі фортецю не раз штурмували козаки — зокрема, під проводом кошового отамана Петра Калнишевського. Однак після укладання Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774) між Російською та Османською імперією фортеця перейшла в руки турків.

Довге ХІХ століття

Під час російсько-турецької війни (1787–1792) фортеця Хаджибей потрапила на очі російському полководцю Олександру Суворову, що вів війська на Бендери. Військо під командуванням адмірала Хосе де Рібаса захопило фортецю 25 вересня 1789 року, а 27 травня 1794 року імператриця Катерина ІІ підписала наказ побудувати там для розширення торгових зв’язків з Європою військову гавань і купецький порт, довкола яких мало постати місто. Так почалася історія російського пропагандистського наративу про Одесу як «споконвіку російське місто».

Проєкт розбудови міста доручили нідерландському інженерові на службі імперії Францу де Воллану, а безпосереднім керівником будівництва був Хосе де Рібас, що також став першим градоначальником Одеси. Незважаючи на величезні кошти, виділені імператрицею, де Рібас у приватних листах постійно нарікав на нестачу грошей. Це відбувалося на тлі активних чуток про те, нібито він кладе значні суми до власної кишені — до прикладу, граф Федір Ростопчин казав: «То, что крадёт один только де Рибас, превышает 500 000 рублей в год».

Невдовзі після заснування Одеса перетворилася на ключовий порт постачання зерна з Російської імперії до європейських та азійських країн. У місті з’явилися банк, біржа, іноземні дипломатичні представництва. Стрімким розвитком місто завдячувало, зокрема, Арману Емманюелю дю Плессі, герцогу де Рішельє (якого нині часто називають просто «Дюком») — за час його перебуванні на посадах генерал-губернатора і градоначальника населення Одеси зросло у 15 разів.

Сама назва «Одеса» вперше з’явилась у документі, датованому січнем 1795 року, однак точне її походження залишається невідомим. Найпоширеніша версія пов’язує її з назвою давньогрецької колонії «Одесос», що, на думку тогочасних істориків, могла міститися на території нового міста. За іншою версією, назву взято від зміненого «Едисан» — турецької назви географічного регіону, до якого належить Одеса. На користь цієї думки свідчить той факт, що де Воллан, один із будівничих міста, написав працю «Опис землі Едисан», а також рядок народного варіанту козацької пісні «Ой, у 1791 році» — «Прощавайте ся з нами, Тавріє, море й лимани. Гей, Одесанський Кочубей». Є й більш ексцентрична версія, згідно з якою Катерина ІІ, сперечаючись із придворними про нестачу прісної води, вжила прочитаний навпаки в російській транскрипції французький вислів «assez d’eau» («Асседо» — води достатньо), що і стало новою назвою міста.

У 1819 році, за перебування на посаді генерал-губернатора Новоросії (як тоді називали анексовані Російською імперією південноукраїнські землі) Луї де Ланжерона, Одеський порт отримав статус порто-франко. Це означало право безмитного ввозу та вивезення товарів, що позитивно позначилося на торгівлі та загальному економічному становищі міста. До Одеси почали стікатися аристократи й заможні люди з теренів усієї імперії, і це перетворило її на значущий культурний і промисловий центр. У місті активно відкривалися заклади освіти, було засновано археологічний музей. 1820 року в Одесі почали друкувати першу міську газету, а у 1830 відкрили публічну бібліотеку — першу в Україні і другу в Російській імперії.  

Станом на 1900 рік в Одесі мешкало близько 450 тисяч людей. Місто було четвертим в імперії за кількістю населення — після Варшави, Москви й Санкт-Петербурга. Під час революції 1905–1907 років матроси корабля-панцерника «Князь Потьомкін-Таврійський» підняли збройне повстання: вони захопили корабель і почали грабувати й палити портові склади, що призвело до людських жертв і значних фінансових втрат. Революційні події супроводжувалися антиєврейськими погромами, під час яких загинуло близько 400 містян-євреїв.

1906 року в Одесі розпочало діяльність товариство «Просвіта», що мало власну бібліотеку й історичний музей. Було створено видавничий фонд; Олександр Грушевський, брат Михайла Грушевського, читав лекції з українознавства в університеті. Однак після столипінських реформ українська спільнота почала зазнавати утисків: генерал-губернатор заборонив реферати, читання та співи «на малороссийском наречии», а 1909 року припинила існування «Просвіта». 

1907 року в Одесі з’явилося приватне кіноательє «Мирограф», а згодом — іще кілька знімальних павільйонів приватних кінопідприємств, зокрема ательє Дмитра Харитонова, де знімали фільми за участі Віри Холодної. Після більшовицької націоналізації кінематографу на базі цих підприємств заснували Одеську кіностудію, що в 1920-х роках була головним знімальним майданчиком УРСР. Тогочасну творчу атмосферу в місті й на кінофабриці добре передає роман Юрія Яновського «Майстер корабля» (1928).

Світові війни

На початку Першої світової війни в Одесі відбулися масові маніфестації на підтримку Російської імперії, політики імператора Миколи ІІ та «братнього» сербського народу. Однак протягом війни настрої змінилися, й у жовтні 1917 року Одеса ввійшла до складу УНР, хоча її політично-правовий статус був дискусійним аж до остаточного встановлення більшовицького режиму. У грудні в спалахнуло повстання більшовиків, наслідком якого стало тимчасове встановлення Одеської Радянської Республіки, та політичний клімат постійно змінювався і станом на грудень у різних частинах міста панували різні угрупування: війська Антанти, «білі» й Директорія УНР. Утім, невдовзі владу в Одесі знову захопили червоноармійці, і 7 лютого 1920 року у місті було остаточно проголошено радянську владу.

У міжвоєнні часи місто переживало період занепаду, багато представників інтелігенції виїхало за кордон після встановлення радянської влади. У 1930-х роках Одесу не оминула хвиля сталінських репресій — зокрема, біля села Татарка НКВС проводило масові розстріли і ховало тіла у братських могилах. 

Під час Другої світової війни Одеса опинилася під румунсько-німецькою окупацією і була перетворена на центр губернаторства Трансністрія. Окупація тривала понад три роки, протягом яких у місті вели підпільну діяльність як радянські партизани, так і члени «похідної групи» ОУН, що створили підпільну друкарню й займалися антирумунською агітацією. 1944 року місто було звільнене і протягом наступних років переживало активну відбудову портових, промислових і цивільних споруд, зруйнованих у воєнні роки. Будувалися також і нові великі підприємства, був розширений житловий фонд і збудований новий морський порт. Втім, історичний центр Одеси занедбали — пам’ятки архітектури перебували у критичному стані, радянська влада не дозволяла відновлювати зруйновані храми та знищувала збережені. Цей період був відзначений активним стиранням історичної пам’яті та створенням і прищепленням радянського «одеського міфу», відголоски якого чутно й донині. 

Сучасність

Під час референдуму 1991 року більшість мешканців Одеси висловилася на підтримку незалежності України. Однак проросійські сили постійно намагалися розхитувати обстановку у регіоні, штучно підігріваючи «мовне питання», поширюючи наративи про «російське місто» і фальшиву історіографію, вкорінену у радянській та імперській ностальгії. Під час Революції гідності в місті відбувалися сутички між активістами Євромайдану й Антимайдану, піком яких стала пожежа у Будинку профспілок (імовірно, спровокована російськими спецслужбами), що призвела до масової загибелі і травмувань людей, і яку підхопили на знамена кремлівські пропагандисти. 

Після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року Одеса перебувала під постійними ракетними обстрілами, внаслідок яких зруйновано велику частину портової інфраструктури й підприємств, пошкоджено історичний центр і вбито в їхніх власних будинках багатьох мирних мешканців.

Авторка: Ольга Герасименко