Гелій Снєгірьов

Гелій Снєгірьов був сином українського письменника і драматурга Івана Снєгірьова. Його юність минула в Харкові. Після навчання на акторському факультеті Харківського театрального інституту Снєгірьов переїхав до Києва і влаштувався на роботу до студії хронікально-документальних фільмів «Укркінохроніка»: був режисером, завідувачем сценарного відділу, а згодом — головним редактором.

У 1950-х роках Снєгірьов розпочав літературну діяльність. Писав російською мовою, його твори друкували у газеті «Літературна Україна». Особливу популярність здобуло оповідання «Народи мені три сини» — 1967 року його надрукували у московському журналі «Новый мир», а згодом переклали кількома мовами і видали за межами СРСР.

«Це був красень-вікінг, високого зросту скандинаво-слов’янин, Блискучий гітарист, прекрасно співав і страшенно подобався жінкам. Запеклий автомобіліст і мотоцикліст. Розбив два автомобілі. Був дуже доброю людиною», — так описував Снєгірьова мистецтвознавець Вадим Скуратівський.

Шлях Снєгірьова як дисидента розпочався 1966 року, коли він зняв документальний фільм про мітинг у Бабиному Яру в роковини масових нацистських розстрілів. На цьому мітингу були присутні такі «неблагонадійні» особи, як Іван Дзюба, Віктор Некрасов і російський письменник-дисидент Володимир Войнович. Плівку вилучили наступного ж дня, а Снєгірьова понизили на посаді, заборонивши знімати кіно.

Після цього інциденту КДБ вже не зводило з нього погляду. Невдовзі розпочався черговий процес проти його близького друга, письменника-дисидента Віктора Некрасова. На Снєгірьова почали тиснути, вимагаючи публічно виступити з осудом Некрасова, однак він не зрадив товариша. Після цього сам Снєгірьов опинився в чорному списку КДБ: втратив роботу і можливість публікуватися. Проте він не здавався — навпаки, перетворив цей досвід на унікальний літературний твір.

«З перших годин цього інциденту Гелій Снєгірьов зробив літературно геніальний крок: він почав дуже ретельно, скрупульозно і водночас образно фіксувати все, що з ним відбувалося, — розповідає Вадим Скуратівський. — Отак з’явився його “Роман-донос”. Це дивовижна книжка про те, у яку безвихідь, у який глухий кут зайшло суспільство. На основі брехні, терору, індивідуального та колективного приниження людини, на основі неправди про минуле й можливе майбутнє. […] По суті, це роман-протокол нашого існування. Для мене він є одним із найцікавіших, найхарактерніших текстів ХХ століття. Західна література такого жанру не знала, і в нашому суспільстві це було новим».

Ставши на шлях опору радянській системі, Снєгірьов уже не міг зупинитися. 1974 року він написав повість «Ненько моя, ненько… Набої для розстрілу», в основу якої поклав історію своєї матері Наталії Собко, фігурантки сфабрикованого показового процесу над українською інтелігенцією — так званого процесу Спілки визволення України 1930 року. Повість надрукували в російськомовному паризькому журналі «Континент» та в різних виданнях української діаспори у США.

1977 року Снєгірьов наважився на безпрецедентний крок. Скликавши пресконференцію для іноземних журналістів у московській квартирі колишнього генерала і дисидента Петра Григоренка, він публічно зачитав відкриті листи до генсека Леоніда Брєжнєва і президента США Джиммі Картера, оголосивши про відмову від радянського громадянства.

«Цією заявою я відмовляюсь від радянського громадянства. Таке рішення я прийняв в ті дні, коли ви провадите так зване обговорення проєкту нової Конституції. […] Ваша конституція — брехня від початку до кінця. Брехня, що ваша держава висловлює волю й інтереси народу, що вся влада належить народові. […] Брехня і ганьба ваша виборча система, з якої глузує весь народ, брехня й ганьба ваш герб, колосся для якого ви експортуєте з США, брехня й ганьба ваш гімн, в якому Сталіна ви замінили на Леніна», — писав Снєгірьов у листі до уряду СРСР. Вклавши у конверт разом із листом свій радянський паспорт, він надіслав його поштою до Верховної Ради СРСР.

22 вересня 1977 року Снєгірьова заарештували за особистим розпорядженням голови КДБ Юрія Андропова і кинули до в’язниці. Він уперто відмовлявся від «чистосердечного зізнання», волів власноруч записувати у протокол свої відповіді й оголосив голодування, хоч і мав інвалідність другої групи. Щоби зламати дух в’язня, слідчі вдалися до «заспокійливих уколів», від яких у Снєгірьова почало стрімко погіршуватися самопочуття, розвинувся параліч нижньої частини тіла, він майже осліп. Його довели майже до несвідомого стану, після чого таки змусили підписати зізнання «Соромлюсь і засуджую», опубліковане в газеті «Радянська Україна». Витиснувши зі Снєгірьова фальшиве каяття, система «помилувала» його — призупинила карну справу і відправила вже присмертного доживати віку в лікарню під наглядом працівників КДБ.

28 грудня 1978 року Гелія Снєгірьова не стало. Зневаживши останню волю покійного — бути похованим на Байковому цвинтарі у могилі батька — спецслужби кремували тіло, щоб експертиза не могла встановити, чим саме «лікували» його відразу до радянської держави.