Микола Руденко

Він був дитиною свого часу. Спізнав голод, сирітство, фронт, захоплення і розчарування сталінізмом, а під кінець життя — радянські табори як покарання особливо небезпечному вільнодумцю, що став одним із засновників Української Гельсінської групи. 

На поклик Долі

«Людина починається не з дати свого народження — вона починається з народження власної пам’яті», — напише пізніше Микола Руденко у книзі спогадів «Найбільше диво — життя». 

Народився він 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині. Батько його був шахтарем, у вільний час вичиняв шкіри для виготовлення чобіт, від чого в пам’яті Миколки лишився стійкий дух від чанів. Ще один яскравий спогад — війни з кавунами, які він, випробовуючи дитячі сили, підкочував до краю крейдяної кручі і спускав униз, спостерігаючи, як вони вибухали, розбризкуючи довкола червону серцевину. Чи дорога, якою він бігав зустрічати батька з роботи, чекаючи гостинця «від зайчика». На жаль, це тривало недовго: коли Миколі було шість років, батько загинув на шахті. У комірчині, де сиділи шахтарі, загорілася бензинка, і хтось, щоб уникнути вибуху, схопив її й жбурнув у відчинені двері. Саме в цю мить крізь них заходив Данило Руденко. 

А через рік Миколу спіткала іще одна біда: під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло.

Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 1933-го. На все життя лишилася в пам’яті глиняна хатка-мазанка, яку збудувала мама, і пальто, яке вона перешила зі шматків шинельного сукна й мундирного бостону. 

Чесність і принциповість були властиві Миколі вже з юності. Він відмовився від «привілеїв», які давала йому дружба з сином секретаря райкому Митрофанова (той вимагав від Руденка написати замість нього твір українською мовою). Не доніс в НКВС на свого друга, хоча й знав, що він записує і зберігає спогади про Голодомор на Полтавщині. На шкільних зборах посмів виступити проти директора школи. 

Покоління з фронтової шинелі

Писати вірші Микола Руденко почав іще у школі. Навіть послав на конкурс й отримав стипендію від Наркомату освіти. Це, а також сприяння Леоніда Первомайського, допомогли йому вступити у 1939 році на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися вдалося всього два місяці — указом від 1939 року всіх юнаків, яким виповнилося 18 років, було мобілізовано до армії. Хлопець міг спокійно відсидітися, адже медкомісія одразу виявила його сліпоту і комісувала. Але він рвався на фронт і таки добився свого. У кавалерійському полку в нього теж була можливість лишитися полковим писарем, однак він пройшов через найважчі випробування і зрештою став видатним кавалеристом і зрештою навіть брав участь у парадах на Червоній площі. «Якби не пройшов військового, а відтак окопного загартування — не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», — напише він пізніше у своїх спогадах.

4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Зміг, виживши у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

Із таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» 1946 року юнака прийняли до Спілки письменників. На письменників «покоління фронтової шинелі», як їх тоді називали, партійне керівництво одразу поклало великі надії, протиставивши їх маститим, але «неблагонадійним» Рильському, Яновському, Малишку. У перший рік Руденко таки виконав «почесне доручення» від Кагановича і «затаврував ганьбою буржуазного націоналіста Рильського». Однак порозуміння з владою тривало недовго.

«Руденко-дисидент народився 1949 року, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне “ні” беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану в Казахстан авторку роману “Людолови” Зінаїду Тулуб», — писав журналіст Вахтанг Кіпіані у статті «Остання шабля Слова і Честі…». А за кілька місяців Микола відмовився підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати негативні характеристики на «безродних космополітів» — письменників єврейського походження Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало, дехто все одно пішов етапом. Від 1950 року Руденко іде з посад, добровільно відмовляючись таким чином від усіх привілеїв радянського істеблішменту. Утім, партійні ідеаль для нього все ще важливі: «Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна», — скаже він у 1996 році в розмові з «літописцем дисидентського руху» Василем Овсієнком.

Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко почав по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і виклав свої інтерпретації у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко написав лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступав на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: у 1974 році Руденка виключили з КПРС, через рік — із СПУ. Щоби прожити, він мусив продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.

 «Не по лжі»

Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до правозахисної організації «Міжнародна амністія» і до контактів із російськими дисидентами. 18 квітня 1975 року його вперше арештували за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги амністували як учасника війни. Щоб «заспокоїти» правдошукача, його примусово піддали психіатричній експертизі (тоді це був звичний спосіб боротьби з інакодумцями), і лише порядність лікарів порятувала 65-літнього Руденка від запроторення в «психіатричку».

9 листопада 1976 року на квартирі Андрія Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінської групи (УГГ). До неї також увійшли генерал Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Так КДБ «відсалютував» на честь створення УГГ. Невдовзі були опубліковані її Декларація і Меморандум № 1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 1930-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів. 

Відповідь системи була негайною. 23–24 грудня 1976 у Руденка провели обшук, під час якого «знайшли» підкинуті кагебістами 39 доларів США. Вирок — сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікували як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили книги його авторства. 

Але і в таборі Руденко лишився невпокореним.

Спочатку як інваліда війни другої групи Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його з Мордовії у вересні 1981 етапували в село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали у штрафний ізолятор, а тоді, змінивши групу інвалідності з другої на третю, адміністрація послала його на тяжку роботу. Начальник табору при цьому кинув: «Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи». 

Раїсу Руденко теж ув’язнили, засудивши за участь в УГГ до 5 років таборів суворого режиму. І коли їх обох звільнили в грудні 1987-го, виявилося, що повертатися нікуди: квартира конфіскована, роботи немає. Руденки добилися дозволу виїхати до Німеччини, а звідти — до США, де Микола Данилович працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської спілки. 

1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж його запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. 

У вересні 1990 року Руденки повернулися до Києва. Їх відновили у громадянстві й реабілітували. Микола Данилович працював над спогадами, але праве око остаточно перестало бачити, тому довелося записувати тексти на диктофон. Зате через пів року відкрилося ліве око, яке не бачило 63 роки. 

Останні роки Микола Руденко мешкав у Києві, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». Відійшов у вічність 1 квітня 2004 року. Коли дружина клопоталася за ліки та лікарів, він її м’яко зупиняв: то все суєта, не треба, прийшла і моя пора. А 3 жовтня 2020 року не стало й Раїси Руденко. Вона кілька місяців не дожила до відзначення 100-річчя Миколи Даниловича.

Джерело: Український інститут національної пам’яті.

Із когорти праведників: Микола Руденко