Юрій Яновський

Юрій Яновський походив із козацького роду, який сягав корінням XVI століття. Він народився в селі Маєрове (нині село Нечаївка Кіровоградської області), однак в анкетах зазначав місцем народження Єлисаветград, куди його багатодітна родина переїхала згодом.

Закінчивши реальне училище, він навчався в механічному технікумі, а згодом переїхав до Києва і вступив до Політехнічного інституту. Про студентські роки писав так: «Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Ті роки не було в мене білизни та простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява».

У 1922 році Яновський опублікував свій перший вірш, написаний російською мовою під псевдонімом Георгій Ней, у газеті «Пролетарська правда». Михайль Семенко, що працював тоді в газеті «Більшовик», зауважив талант молодого автора і став його покровителем у світі літератури. 1924 року Яновський почав працювати у «Більшовику» і приєднався до руху футуристів. Згодом Семенко запросив його переїхати до Харкова, на роботу у сценарному відділі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). У цей період Яновський працює редактором і створює свою першу збірку оповідань, а 1926 року пише перший кіносценарій — до фільму «Гамбург» про комуністичну боротьбу у Німеччині.

У 1926 році Яновського призначають художнім керівником Одеської кінофабрики, що дозволяє йому активно залучатися в різні аспекти кіновиробництва. 1928 року він створює свій дебютний роман і водночас magnum opus «Майстер корабля», у якому зображає цей досвід. Щоб не викликати зайвих підозр у цензорів, Яновський звертається до метафоричної мови, відірваного від реальності символізму й екзотичних імен — це перетворює роман на складний, багаторівневий і фантазійний твір.

1931 року виходить другий роман Яновського: «Чотири шаблі». Критики були швидкі на розправу — автора звинуватили у «дрібнобуржуазному розумінні мети і завдань соціалістичної революції» і твір заборонили. Наступний роман «Вершники» (1935) був сприйнятий більш схвально і 1939 року навіть екранізований.

Під час Другої світової війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і працював як військовий кореспондент: зокрема, писав нотатки з Нюрнберзького процесу. Після війни вийшов роман «Жива вода», що став початком його кінця як автора: звинуваченого в націоналізмі Яновського змусили внести до твору понад двісті правок, після чого від первісного тексту майже нічого не залишилося. «Поховали “Живу воду” метрів на десять під землю», — гірко іронізував письменник.

Останні роки життя Яновського були позначені слабким здоров’ям, суспільним тиском і безгрошів’ям. Щоб звести кінці з кінцями, він вдався до написання циклу «Київських оповідань» (1948), що прославляли радянський народ і комуністичну партію; за них отримав Сталінську премію. Усвідомлення свого програшу радянській системі ще більше підкосило його здоров’я: 1954 року Яновський помер від серцевого нападу.

«Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-російськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів», — написав після його смерті Олександр Довженко.