Бойчукізм

Напрям в українському художньому мистецтві 1910–1930-х років. Назву отримав на честь засновника — художника-монументаліста Михайла Бойчука. Був оголошений глибоко ворожим соціалістичній культурі; більшість робіт бойчукістів знищені.

Можна вважати, що бойчукізм розпочався, коли Михайло Бойчук заснував у Парижі майстерню неовізантійського мистецтва — «Renovation Byzantine». Спираючись на класичну естетику Візантії, Русі й раннього Ренесансу, художник формував власний, самобутній проєкт українського мистецтва. Характерними ознаками його стилю стало використання давніх технік — він навіть послуговувався темперою замість олійних фарб.

Група перших бойчукістів брала участь у паризьких виставках під гаслом відродження візантійського мистецтва, однак проголошувала, що це лише тимчасовий етап: «Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша культура перебувала під її впливом. “Неовізантизм” — це лише термін для полегшого розуміння; в кінцевому рахунку ми маємо на це право. У себе вдома називатимемося інакше».

Перехід від паризького «Renovation Byzantine» до українського монументалізму, який і було охрещено бойчукізмом, тривав протягом десяти років. У грудні 1917 року в Києві постала Українська академія мистецтв (сьогодні — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), при якій відкрили школу монументалізму. Бойчука обрали професором академії; у 1920-х роках його студенти-однодумці — Василь Седляр, Оксана Павленко, Сергій Колос — почали відкривати власні майстерні.

Наприкінці 1925 року в Києві виникла Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала представників різних течій і груп. АРМУ проголошувала консолідацію творчих зусиль на ниві сучасного мистецтва, яке відповідало би ідеології пролетаріату, а також рівність між ужитковим і образотворчим мистецтвом. Поступово чільне місце в ній посіли бойчукісти, які — надихаючись не тільки новими ідеями, а й середньовічними підходами до ремесла, — прагнули поєднати мистецтво й побутові речі, перейти від станкового живопису до творення середовища.

Для самого Бойчука принциповою була відмова від участі у виставках: він вважав найкращими майданчиками стіни будівель та інші елементи громадського простору, де мистецтво бачитимуть маси людей, для яких воно і постало. Бойчукісти створили понад десяток монументальних ансамблевих розписів, зокрема — Луцьких казарм у Києві, санаторію імені ВУЦВК на Хаджибейському лимані й Будинку преси імені Михайла Коцюбинського в Одесі, Червонозаводського театру в Харкові.

Однак на зміну революційній романтиці й утопічній вірі у соціалістичні ідеали 1920-х прийшла доба сталінського терору. Бойчукізму не знайшлося місця у світі, де партія офіційно проголосила соцреалізм як основний творчий метод. Бойчукістів звинуватили у пропаганді буржуазно-куркульської стихії, націоналізму й формалізму і проголосили їхню творчість ворожою радянському устрою. 1937 року Михайла Бойчука і його дружину, художницю Софію Налепинську-Бойчук, заарештували й розстріляли; та сама доля спіткала й більшість його учнів. Монументальні розписи бойчукістів були знищені — до наших днів збереглася лише невелика кількість ескізів, малюнків і малих робіт.