Дисидентський рух

Дисиденти (від лат. dissidens — незгодний) — це люди, чиї політичні погляди та переконання відрізняються від тих, що офіційно дозволені в державі проживання. Така позиція незгоди зазвичай призводить до переслідувань і репресій. 

Спротив системі

Початково термін «дисиденти» застосовували до тих, чиї релігійні погляди відрізнялися від загальноприйнятих і прийнятних. Політичного звучання термін набув у СРСР та країнах так званого соціалістичного табору у 1960-х — першій половині 1980-х років. Утім, самі дисиденти воліли себе так не називати. Вацлав Гавел в есе «Сила безсилих» (1978) зазначав, що по-перше, термін етимологічно позначає таких собі «відступників», але ж дисиденти не заперечують щось, а навпаки — стверджують свою людську гідність та ідентичність, відкидаючи фальш і брехню системи. По-друге, термін застосовують ніби як позначення професії, роду діяльності, що принципово неправильно, адже дисидентом може бути людина будь-якого фаху, яка виходить проти системи. Та це протистояння із системою зумовлене не прагненням людини бути з чимось незгодною, а небажанням миритися зі станом речей — порушенням законів і прав громадян.

За словами Радомира Мокрика, «дисидентами не народжувались, дисидентами ставали». В Україні спротив радянській системі, який у різних формах існував від початків СРСР, набув системного характеру в роки перебування при владі Микити Хрущова. Переломним моментом став ХХ з’їзд комуністичної партії у лютому 1956 року в Москві, а саме промова Хрущова «Про культ особи і його наслідки», виголошена на закритому засіданні в останній день з’їзду, що ознаменувала початок «відлиги». 

Ще одним фактором, який вплинув на формування дисидентського руху в УРСР, була «повзуча русифікація». Зокрема, освітня реформа 1958–1959 років передбачала можливість обирати мову навчання. Десятиліттями формоване сприйняття української мови (та й мов інших союзних республік) як чогось другосортного, відсталого на противагу елітній і прогресивній російській, а тим більше подальші кар’єрні можливості спонукали батьків обирати російську мову шкільного навчання. Представники української інтелігенції чудово усвідомлювали мету й ризики такої політики. Саме питання мови стало наріжним каменем гуртування людей різних професій, поглядів і соціальних статусів, що не погоджувалися з радянською політикою.

Шістдесятники

Учасників та активістів українського національно-культурного руху 1960-х — початку 1970-х років називають шістдесятниками. Це були представники творчої інтелігенції, які працювали заради відродження української культури й опиралися політиці русифікації. Шістдесятники не прагнули до виходу України зі складу СРСР. Вони сподівалися, що хрущовська лібералізація все-таки торкнеться й національних питань. До середини 1960-х років учасників руху не переслідували, деякі з них навіть робили успішну кар’єру. 

Центром шістдесятництва був Київ. У 1960–1964 роках тут діяв клуб творчої молоді «Сучасник» на чолі з Лесем Танюком. Клуб мав секції кіно, театру, образотворчого мистецтва, музики, письменства. Лекції читали Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверсюк, Олена Апанович, Михайло Брайчевський. Відбувалися творчі вечори Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. До клубу належали, зокрема, В’ячеслав Чорновіл і Алла Горська, яка разом із Симоненком і Танюком досліджувала поховання жертв сталінських репресій у Биківні. 

Осередком шістдесятників був також клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, що виник 1962 року. Його учасники — Михайло Косів, Ігор Калинець, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Григорій Чубай — також торкалися національних проблем. 

У Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Черкасах теж діяли клуби шістдесятників. Але «творчі зустрічі» Хрущова з мистецькою інтелігенцією у грудні 1962 року та в березні 1963 року поклали край «відлизі» в інтелектуально-мистецькому житті. В УРСР почалися переслідування інакодумців, звільнення з роботи, цькування, арешти. Не забарились і закриття клубів. 

Самвидав і закордонні видання

1963 року творчість шістдесятників заборонили друкувати у радянських часописах та газетах — але її поширювали в самвидаві та друкували в україномовних виданнях за кордоном: «Наше слово», «Український календар» (Польща); «Дукля», «Дружно вперед», «Народний календар» (Чехословаччина). У видавництві «Сучасність» (Мюнхен) друкували твори Петра Григоренка, Ігоря Калинця, Валентина Мороза, Миколи Руденка, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса. 

Окрім суто літературної творчості, обертів набувала політична публіцистика. Спершу такі публікації були анонімні, та вже з другої половини 1960-х років виступи стали відкритими. Самвидавом у січні 1970 року почав виходити анонімний «Український вісник», де друкували хроніки з життя політв’язнів, інформацію про репресії, дослідження з історії України, художню прозу й поезію. «Вісник» мав читачів у понад десяти областях України. 

Яскраві зразки шістдесятницького самвидаву — це памфлет Євгена Сверстюка й Івана Світличного «З приводу процесу над Погружальським», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. 

Самвидав став потужним джерелом консолідації шістдесятників у рух спротиву — втім, цей рух ніколи не був монолітним, у ньому можна виокремити як культурницьку течію, так і політичну. У середині 1960-х років розпочався процес формування шістдесятницької політичної опозиції радянському режимові. 

Правозахисний рух

На заході України шістдесятницький рух мав форму національно-визвольного в поєднанні з релігійним, а на сході — виразний правозахисний відтінок. Правозахисна діяльність дисидентів набула поширення у Харкові, Луганську, Запоріжжі, Донецьку, а також Чернівцях. Із другої половини 1970-х років увиразнилася тенденція переплітання правозахисного руху із національним. Особливо це було помітно в засланні, зокрема в мордовських політичних таборах. Генріх Алтунян та Леонід Плющ були членами першої радянської правозахисної організації — Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Одним зі щорічних маніфестів українських дисидентів було покладання квітів до пам’ятників Тарасові Шевченку 22 травня (день перепоховання Кобзаря на Чернечій Горі).

Після операції «Дунай» (вторгнення військ СРСР і країн-сателітів до Чехословаччини у серпні 1968 року) радянський режим іще суворіше переслідував дисидентів. Україною прокотилася ще одна хвиля арештів, масових обшуків, звільнень з роботи. Всеохопним явищем стало явне або приховане стеження за незгодними, прослуховування телефонів, перехоплення кореспонденції; декому під час обшуків навіть підкидали наркотики. Набирала обертів каральна психіатрія. Розпочалася ще одна хвиля русифікації. 

Серед заарештованих були Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Стасів-Калинець, Надія Світлична, Василь Рубан, Семен Глузман, Стефанія Шабатура. Їх звинувачували у виготовленні, поширенні та зберіганні забороненої літератури, в участі у вертепах, у паплюженні радянської соціалістичної системи. Більшість засудили на поздавлення волі терміном від 5 до 7 років. Аллу Горську, Володимира Івасюка, Миколу Зварича вбили.

Попри переслідування, 1976 року новий етап українськоо опозиційного руху ознаменувався створенням за ініціативою Петра Григоренка Української Гельсінської групи (УГГ) — правозахисної організації, яка керувалася підписаними в Гельсінкі загальноєвропейськими постановами про права людини. Національний рух уже зовсім виразно набув правозахисних рис і методів боротьби. Права людини були близькими як культурницькій, так і політичній гілці дисидентів. 

УГГ зосереджувала основну увагу на фіксації порушень національних прав, майже не зачіпаючи релігійних і соціально-економічних. Та на початку 1980-х років діяльність групи була майже знекровлена арештами її учасників. Протягом першої половини 1980-х років відкриті виступи дисидентів були практично неможливі через реакцію радянської влади, посилення психіатричних репресій. Дисиденти, що залишилися на волі, діяли переважно підпільно. 

У таборах ув’язнені нонконформісти продовжували діяльність, стаючи головними рупорами спротиву через голодування, страйки, заяви про відмову від радянського громадянства. Вони вели літописи тюремного життя, фіксували події табірних буднів. Іноді ці документи вдавалося таємно передати за межі табірної неволі — тоді їх поширювали в самвидаві й навіть публікували на Заході, де вони викликали певний резонанс щодо ситуації в СРСР.

Українські дисиденти, яким вдалося вижити в таборах, повернулися з неволі протягом 1987–1989 років і долучилися до політичної діяльності. Вони стали осердям політичних партій національно-демократичного та національно-радикального спрямування. 

Вплив на історію

Українські дисиденти прагнули до утвердження гуманістичних цінностей, поваги до людини, до особистості, до культурної, національної самобутності та ідентичності, про що в СРСР можна було лише мріяти — і то тихенько. Багато з них вірило в «соціалізм з людським обличчям», однак виявилося, що їхні ідеї та вчинки небезпечні й неприйнятні для системи. Масові арешти, каральна психіатрія, позбавлення можливості працювати за фахом, тотальне стеження, вбивства — ось арсенал, який радянська влада застосовувала для придушення дисидентських настроїв. Та попри всі ці засоби, культурницька і правозахисна діяльність нонконформістів справді наблизила відродження державної незалежності України. 

Авторка: Оксана Сморжевська