Середньовічна Польща не одразу охопила ті терени, у яких відома зараз. Старі осередки П’ястів містились у Гнєзні й на Острові Ледницькому в Познані. Згодом влада династії поширилася на Краків, Сандомир та інших міста на півдні, а також на історичні Мазовію, Сілезію, Західне Помор’я тощо (які на той час термінологічно не були Польщею). Так польські землі впритул наблизилися до теренів, підконтрольних доволі розгалуженій династії Рюриковичів. Рубежем між ними стала річка Західний Буг із низкою міських осередків, відомих в історії під умовною назвою «Червенські гради» (Червен, Белз, Городло, Сутійськ, Угровеськ тощо), — предметом частих суперечок у русько-польських відносинах упродовж усього середньовіччя.
Матримоніальні зв’язки
Найтіснішими міждинастичні стосунки Рюриковичів були саме з П’ястами. Усього за ХІ–XIV століття відомо про 25 міждинастичних шлюбів, один конкубінат і один напіввінценосний шлюб; у 19 випадках представниці руських князівських сімейств виїжджали в землі П’ястів, у шести трапилося навпаки.
Серед найвідоміших із цих союзів — одруження невідомої за іменем доньки першого короля Польщі Болеслава Хороброго зі Святополком Окаянним, шлюб краківсько-сандомирського князя Лешека Білого з донькою колишнього новгородського князя Ярослава Володимировича й одруження мазовецького князя Конрада із Агафією – донькою князя Святослава Ігоровича (донька Конрада й Агафії Дубравка згодом із дозволу папи Інокентія IV вийшла заміж за волинського князя Василька Романовича). Знаковим було й одруження короля Русі і князя Володимирії Юрія І Львовича із сестрою майбутнього короля Польщі Владислава Локетка Євфимією.
Такі активні матримоніальні зв’язки мали великий вплив на долю неінституалізованого королівства Русі після загибелі у 1323 році останніх представників чоловічої статі з династії Романовичів — князів Андрія і Лева ІІ Юрійовичів. Адже тоді розпочалася боротьба за їхню спадщину родичів «за кужелем», тобто за жіночою лінією.
Пошуки прихистку
Тісні шлюбні стосунки впливали на військові й політичні відносини династій. За ХІ–XIV століття чимало руських князів, насамперед тих, що перебували в родинних зв’язках із П’ястами, у випадку небезпеки тікали до польських володінь. Це були, зокрема, київські князі Святополк Окаянний, Ізяслав Ярославович і його син Ярополк, Ізяслав Мстиславович, волинські й галицькі князі Володимир Ярославович, Олег Володимирович із Галича, Роман Мстиславович, Данило і Василько Романовичі, а також володарі із доволі далеких земель — Чернігівської і Рязанської — Михайло Всеволодович, його син Ростислав Михайлович, Костянтин Володимирович, Євстафій Костянтинович тощо. Матерями деяких із них були П’ястівни.
З другого боку, польська знать теж іноді переховувалася на Русі. Промовистий приклад — одіозний сілезький вельможа Петро Влостович, одружений із представницею династії Рюриковичів — Марією. У 1122 році він підступно полонив галицького князя Володаря Ростиславовича й домігся викупу у 20 тисяч срібних гривень (хоча спершу просив 80 тисяч), але згодом потрапив у опалу до князя Владислава Вигнанця, був осліплений і втратив язик. Після цього він упродовж 1145–1153 років переховувався в Русі, можливо, на батьківщині своєї дружини в Чернігівській землі. Краківський каштелян Генрик Кетлич на тлі протистояння за престол Кракова в 1191 році мусив шукати притулку в Русі.
Як на службі руських князів перебували поляки (якийсь Ляшко, Владислав Лях), так і в землях П’ястів часом нотується руська невінценосна знать (особи з іменами Василь, Володимир, Дмитро, які не властиві місцевим елітам і могли сюди потрапити хіба що з Русі).
Конфлікти
Кількість середньовічних конфліктів так само значно перевищує аналогічну статистику у відносинах із будь-яким іншим західним сусідом. Наприкінці Х століття князь Володимир Великий започаткував цю традицію, приєднавши до своїх володінь Червенські гради. Упродовж ХІ–XIV століття руські війська — самостійно, підтримуючи П’ястів чи в союзі проти них із іншими силами (балти, номади тощо) — щонайменше 50 разів завдавали клопотів сусідам.
У відповідь польська династія спустошувала руські землі приблизно стільки ж разів, теж іноді залучаючи союзників, зокрема угорців. Найчастіше сили П’ястів стояли під стінами Галича, Володимира, Берестя, Белза, Дорогочина, Перемишля, Городка, Луцька, Микулина. Двічі польські володар на запрошення руських князів вступали зі своїми військами до Києва: Болеслав Хоробрий у 1018-му й Болеслав Сміливий у 1069-му. На початку 1140-х років руською військовою підтримкою активно послуговувався вже згаданий Владислав Вигнанець, а 1149 року сини Болеслава Кривоустого підтримували в боротьбі за столицю Ізяслава Мстиславовича.
У середині ХІІІ століття військову співпрацю бачимо між Романовичами й мазовецькими князями. Лев Данилович від 1279 року мав намір посісти краківський престол. На межі ХІІІ–XIV століть значна частина Люблінської землі входила до складу держави Романовичів. Їхні загони в той час за участі монголів кількаразово пустошили різні землі П’ястів аж до Сілезії (Вроцлав, Ополе, Рацібуж).
На відміну від, наприклад, сутичок із угорцями, яких за той самий час було близько 25, кожен другий-третій конфлікт із поляками закінчувався полоненням населення зі спустошених земель. Частота, з якою обидві сторони вилюднювали сплюндровані терени, змушувала володарів обох країн періодично повертати бранців: так відбулося, наприклад, близько 1040 року, коли Казимир І Відновитель одружився з Добронегою-Марією; полонені перебували в землях П’ястів з 1018 року. Заборону захоплювати чужу челядь фіксували двосторонні угоди — скажімо, 1229 року — проте сторони зазвичай недовго дотримувалися домовленостей.
Міграція
Ціла низка польських вельможних родин підтримувала сімейні й політичні зв’язки зі своїми «руськими колегами», зокрема Авданці, Ліси, Одровонжі, Ґрифіти, Лабендзі тощо. Вони не раз прибували в землі Рюриковичів із дипломатичними місіями, набували тут земель, а часом навіть опікувалися малолітніми князями, як можна побачити у випадку відносин Романовичів із Пакославом з роду Авданців на початку ХІІІ століття.
Представники руських еліт також нерідко робили кар’єру в польських землях, як красномовно засвідчує випадок із сімейством Корчаків у середині — другій половині XIV століття. Руським із походження єпископом Кракова у 1292–1295 роках був Прокоп (на наш погляд, син князя Ростислава Михайловича). Руські містяни регулярно поповнювали ряди жителів великих і менших міст Малої Польщі (Краків, Сандомир, Вольбож) і Сілезії (Вроцлав, Ниса, Битом). Промовистим прикладом такої комунікації у першій третині ХIV століття слугує життєпис краківського містянина Миколи Русина чи кількох руських сімейств Вроцлава. Ці люди при урядах райців і лавників управляли справами міста, здійснювали судочинство, дбали про захист міських мурів, налагоджували зовнішньоторговельні контакти (у Пруссії, Фландрії, Русі) тощо.
Немало є археологічно підтверджених місць вічного спочинку руських людей у землях П’ястів, головно датованих кінцем Х–ХІ століттями. Відомо про захоронення в Польщі руських княгинь (Добронега-Марія, Гримислава), інших вінценосних осіб Русі (князь Святополк, невідома на ім’я онука Михайла Всеволодовича, донька князя Лева Даниловича Святослава), які в різний час і за різних обставин тут опинилися, померли і були поховані.
