«Навігатор з історії України. Довге ХІХ століття»

«Навігатор» по ХІХ століттю розповідає про зростання української національної самоідентифікації на тлі національно-визвольних процесів, що в той час розгорталися по всій Європі. На тлі радикальних технологічних і демографічних змін — розвитку транспорту й засобів зв’язку, винаходу парових машин і вакцин, стрімкого зменшення смертності й посилення міграції — відбувалися також зміни у ставленні українців до своєї культури й державності. 

У «Навігаторі» показано перехід від етнографічного зацікавлення на початку періоду, коли навіть найвидатніші українські інтелектуали не вважали за доцільне писати наукові статті українською мовою і уявляли майбутню Україну щонайбільше частиною федерації слов’янських народів, до національної рішучості кінця століття, коли й митці, і політики, і меценати побачили, що потрібно вкладати ресурси в розбудову самостійної української держави.

Час і простір

ХІХ століття було століттям одної з найрадикальніших трансформацій, які коли-небудь переживало людство. Коротко її можна охарактеризувати як перехід від аграрного до індустріального суспільства.

Історики пропонують дивитися на модернізацію ХІХ століття як на результат подвійної революції: індустріальної, яка почалася в 1770–1780-х роках у Великобританії; і політичної — її започаткували Американська (1775) та Французька (1789) революції. Кінцем же цього століття прийнято вважати першу найбільшу катастрофу модерності — Першу світову війну.

Така періодизація збігається з українським ХІХ століттям. Його початок традиційно пов’язують із появою в 1798 році «Енеїди» Івана Котляревського (1769–1838) — першого твору, написаного сучасною українською мовою, а кінець — із Першою світовою війною, у якій український фактор відіграв велику роль.

Якщо дивитися на українське довге століття як на драму, то в ньому міняється не лише сценарій — міняються актори і сама сцена. Початок довгому ХІХ століттю заклав великий поділ між Україною «старою» і «новою». Найперше зійшли зі сцени три старі актори української історії: українське козацтво, Річ Посполита і Кримське ханство. Після трьох поділів Польщі (1772–1795) більшість українських земель (85 %) підпала під владу Російської імперії, решта 15 % (Галичина, Буковина і Закарпаття) опинилися під владою Австрійської (з 1867 року — Австро-Угорської) імперії. Такий уклад без великих змін зберігся аж до 1914 року.

Ідеї

Ідея поступу — одна з головних ідей ХІХ століття. Поняття поступу існувало й раніше. Тільки що в середньовічні часи воно означало відстань, яку могли подолати піший або вершник від сходу до заходу сонця. Ця відстань була сталою. Натомість поступ у ХІХ столітті означав передовсім зміни за формулою: «Усе більше, більше й більше — і швидше, швидше й швидше». У 1857 році, повертаючись на пароплаві із заслання, Тарас Шевченко записав у своєму щоденнику, що це «молоде дитя, що росте не щодня, а щогодини, незабаром зжере батоги, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить, потішиться, як школяр льодяником».

І він не помилився. Визначальною для епохи була зміна ментальності — а старе аграрне суспільство боялося змін. Тож виникла нова лінія конфлікту: між тими, хто сахається модернізації та намагається її уникнути, і тими, які вітають її і не жаліють зусиль заради її просування, бо вважають виклик, який стоїть перед ними, питанням життя і смерті: «Модернізуйся — або погибай!». Конфлікт між прихильниками і противниками поступу став однією з головних сюжетних ліній української історії ХІХ століття.

ХІХ століття писало сценарії, які стали реальністю ХХ століття. Ці сценарії можна коротко охарактеризувати як «ізми» (ідеології): соціалізм, лібералізм, консерватизм, фемінізм тощо. Усі вони були продуктами ХІХ століття, але за їхніми лекалами конструювали «новий гарний світ» ХХ століття.

Значення

Модернізація на українських землях набирала різних форм. Український історичний досвід цього століття слугує доброю ілюстрацією того, що соціологи та історики називають «множинними модерностями». У російській частині було багато економічної модернізації, але мало політичної, в австрійській ситуація була з точністю до навпаки.

Це ж можна сказати і про процес творення модерної української нації. Він був суперечливим, далеким від завершення, і міра його успіху різнилася в різних царинах і регіонах. Успіх був більшим у літературі, меншим — у політиці та зовсім незначним — в економіці; більшим — в австрійській, аніж російській частині; більшим у містах, аніж по селах; а серед міст — більшим у тих, які мали університети й розбудований публічний простір. Та якщо уявити історію довгого українського століття як рухому шкалу, то попри певну хаотичність міра присутності на ній «українськості» зростає тим вище, чим далі ми рухаємося до кінцевої точки.

Але разом із тим зростає і шкала насильства. Оцінюючи українське ХІХ століття з перспективи нашого часу, можемо чітко бачити, що це століття передало наступному: зародки модерної української нації та зерна модерного насильства.

(Фрагмент із книжки Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України»)