«Слово про закон і благодать»

«Слово про закон і благодать» — це перший датований твір української літератури. Іларіон, митрополит Київський, якого вважають автором «Слова», міг його написати до 1051 року, тобто до своєї інтронізації. Верхня межа постання твору — 1050 рік, до смерті Ярославової дружини Ірини, яка згадана в тексті живою. Найраніше датування пропонує дослідниця Надія Нікітенко: 25 березня 1022 року. 

Як це властиво середньовічним текстам, «Слово» було створене не так для читання, як для слухання. Час його виголошення пов’язаний зі святкуванням Благовіщення і Великодня; можливі місця читання — це Софійський собор, церква Благовіщення на Золотих воротах чи церква святих Апостолів у Берестовому. 

Слухачами Іларіона була тогочасна київська еліта, новонавернені християни з доброю освітою, адже в тексті сказано: «Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними». Напевно, спочатку «Слово» мало усне функціонування, а вже згодом — записане. 

«Слово про закон і благодать» дійшло до нас у 52 списках і чотирьох редакціях, що свідчить про його «популярність». Найповніший список містить «Проповідь про закон і благодать», «Похвалу Володимирові», «Молитву», «Ісповідання віри» та Іларіонів колофон (тобто те, що ми нині назвали б вихідними даними). 

Початок Іларіонового твору за жанром є, власне, проповіддю на євангельський уривок про воскресіння Христа. Автор очікувано будує свій текст на основі Святого Письма, роздумуючи про фрагмент із Євангелія від Йоана: «Закон-бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа». Використовуючи старозавітні (наприклад, історію Авраама, його дружини Сари та слугині Агар) та новозавітні сюжети, а також образи рабства і свободи, тіні та істини, темряви та світла, закону і благодаті, Іларіон демонструє переваги християнства над юдаїзмом, щоб опісля висловити вдячність Володимирові, заслугами якого руський народ порівнявся з іншими християнськими державами:

Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі.Так починається «Похвала Володимирові», який, за словами Іларіона, рівний візантійському імператорові Костянтину. Свідченнями Володимирових чеснот в очах автора слугують церква Богородиці (Десятинна) і син Георгій (хресне ім’я князя Ярослава). Іларіон закликає померлого Володимира встати, подивитися на плоди християнства і возрадуватися славним градом Києвом, що красується церквами.

Виняткова цінність «Слова» полягає не лише в тім, що написано, але і в тім як. Довершена композиція твору побудована на сотеріологічному мотиві: спасіння — основна причина вдячності хрестителеві Русі. Текст митрополита Іларіона засвідчує і належність до традицій візантійської риторики, і цілком новаторський підхід у ритмічній та образній організації урочистої проповіді — тож не дивно, що його поетика і риторика вплинули на творення пізнішої української літератури.