Дзиґа Вертов

Давид Кауфман — таким було його справжнє ім’я — народився в Польщі, на території тодішньої Російської імперії. Його батько був букіністом, власником двох книжкових магазинів і опікуном міської бібліотеки. Через Першу світову війну та неспокійну політичну обстановку родині Кауфманів не раз довелося переїжджати. У юності Давид навчався в музичній школі, у Петроградському психоневрологічному інституті та в Московському університеті.

Світ кінематографу відкрився йому завдяки щасливому випадку — 1917 року друг запросив його на роботу до канцелярії Московського кінокомітету. Спочатку то була нудна паперова робота, однак через рік йому доручили змонтувати кінохроніку «Річниця революції». У цей час він вигадав собі псевдонім «Дзиґа Вертов», під яким і увійшов в історію кіно.

З 1920 року Вертов працював як режисер-документаліст, зокрема, брав участь у створенні кіножурналу «Кіноправда». У 1922 році разом із колегами заснував авангардистське об’єднання кінодокументалістів під назвою «Кіноки», що закликало замінити «інсценізацію життєвих явищ» справжнім життям, зафіксованим на механічне «кінооко»: «Ми розкриваємо душі машин, ми закохані в робітника біля станка, у селянина на тракторі, у машиніста на паровозі. У будь-якої механічної праці ми приносимо радість творчості. Ми укладаємо мир між людиною і машиною. Ми виховуємо нову людину».

1924 року Вертов зняв німий експериментальний фільм «Кіно-око», оголосивши, що це перша у світі кінострічка, створена без участі акторів, костюмерів, гримерів і художників. Фільм отримав премію на Міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі, проте наразився на різку критику з боку радянських колег — аж до звинувачень у «марному витрачанні плівки». Чорновий варіант роману Ільфа і Петрова «Золоте теля» містив сатиричне зображення Вертова: він поставав там як «Крайних-Взглядов, великий борец за идею кинофакта», який знімає недопалок в урні так, що той нагадує жерло гармати, і вважає своєю спеціальністю зйомки під колесами потяга.

У 1927 році Вертова звільнили з Совкіно нібито за недотримання термінів зйомок, і він перебрався до Одеської кіностудії, де завершив роботу над німим документальним фільмом «Людина з кіноапаратом» (1929) — хронікою одного дня з життя великого міста. В Україні він створив перший радянський звуковий фільм «Ентузіязм: симфонія Донбасу» (1930), де зробив особливий наголос на реальних промислово-виробничих і повсякденних звуках. Фільм, що прославляв індустріалізацію, колективізацію і боротьбу з релігією, зафіксував між тим ознаки програми українізації на Донбасі, яку в 1930-х роках вже почали згортати.

На початку 1930-х Вертов повернувся до Москви, де далі робив фільми, присвячені ленінізму й революційній боротьбі. У воєнні роки він створив кілька стрічок про боротьбу радянського народу з нацизмом та його героїчну працю в тилу. Після Другої світової війни режисер став жертвою нової сталінської кампанії пошуку ворогів — боротьби з так званими «безрідними космополітами», якою маскували звичайний антисемітизм. Керівництво відхиляло всі його нові проєкти, тому до кінця життя він мусив працювати режисером-монтажером новинного кіножурналу.

58-річний Вертов помер від злоякісної пухлини 12 лютого 1954 року. Його стрічка «Людина з кіноапаратом», що свого часу провалилась у прокаті, сьогодні входить до списку ста найкращих фільмів в історії українського кіно, а 2014 року Британський кіноінститут оголосив її найвидатнішим документальним фільмом усіх часів.