Олександр Довженко

Олександр Довженко з’явився на світ у небагатій родині селян — сьомою дитиною з чотирнадцяти; до дорослого віку дожило лише двоє, тож «плач і похорон» були частими атрибутами його дитинства. Втім, Довженко зберіг про ті часи теплі спогади, що стали натхненням для «Зачарованої Десни»: «Вчора, пишучи спогади про дитинство […] один собі в маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного й доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться!», — писав він.

1911 року Довженко закінчив школу і вступив до Глухівського педагогічного училища — не за покликанням, а з практичних міркувань: через гарну стипендію і можливість здобути освіту. «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів–обрусителів краю», — згодом згадував він.

У час визвольних змагань 1918–1919 років Довженко воював проти більшовиків у лавах УНР; за свідченнями близьких, належав до куреня Чорних гайдамаків, що штурмували завод «Арсенал». Через десять років, 1929-го, він зняв фільм «Арсенал» — погляд з іншого боку барикад, що критикував і засуджував колишніх побратимів. Цю стрічку до сьогодні сприймають по-різному, вбачаючи в ній то пряму зраду і пропаганду, то прихований доків націоналістам, які програли боротьбу.

1920 року Довженко вступив до партії боротьбистів, що згодом самоліквідувалась і злилася з більшовицькою компартією України. «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. […] Обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, він зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився», — вважає кінознавець Сергій Тримбач. 1922 року Довженко отримав направлення до Німеччини — тут він працював секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР і водночас штудіював мистецтво в школі експресіоніста Віллі Гекеля. Повернувшись наступного року в Україну, переїхав до Харкова, де розпочався його мистецький шлях: він працював ілюстратором і карикатуристом, познайомився з літературним об’єднанням «Гарт», а після його розпаду став одним із лідерів новоствореного об’єднання ВАПЛІТЕ.

1926 року Довженко поїхав до Одеси — працювати на кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Він написав сценарій для фільму «Вася-реформатор» і завершив режисерську роботу, коли Фавста Лопатинського відсторонили від проєкту. Перша ж самостійна режисерська робота Довженка — це комедія «Ягідка кохання» (1926); утім, сам він починав відлік «своїх» стрічок зі шпигунського детектива «Сумка дипкур’єра» (1926).

Та справжня слава прийшла до режисера завдяки кінотрилогії «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929 і «Земля» (1930). «Звенигора» стала першою українською стрічкою на міжнародній арені; «Земля» ж, з ідеологічних міркувань заборонена на радянській батьківщині через півтора тижня після прем’єри, здобула величезний успіх за кордоном і зробила Довженка світовою величиною.

1933 року після скандалу з «Землею» та розпаду ВУФКУ він переїхав до Москви, де в роки Другої світової знімав агітаційні фільми про подвиг радянського народу. У повоєнні роки українське кіно переживало занепад; культуру заганяли в жорсткі рамці соцреалізму, що позначилося на моральному й фізичному стані Довженка. У цей час він викладав, писав художні тексти та сценарії для нових кінопроєктів — однак чиновники зустрічали їх холодно, а часом відверто перешкоджали їх реалізації.

1956 року Довженко помер від інфаркту в себе на підмосковній дачі. Він не встиг завершити роботу над запланованими фільмами «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1961), «Закон Антарктиди» (1962), «Зачарована Десна» (1964) — вони побачили світ вже по його смерті за участі вдови Юлії Солнцевої.