Бароко

Cтиль у європейському мистецтві XVI–XVIIІ століть, якому притаманні експерсивність, драматизм, динаміка, релігійність, чуттєвість, контрастність, розкіш і пишнота. Світогляд бароко символічно втілений у малярській техніці к’яроскуро — поєднанні світла й темряви, зображенні окремих деталей, ніби вихоплених із безодні довколишнього мороку божественним проблиском. На відміну від готики, що обмежувалася деякими країнами Європи, стиль бароко втілився майже на всіх континентах.

В Україні ранньомодерна доба, коли набув поширення стиль бароко, — це період значного культурного розквіту. Українське бароко постає як цілком оригінальний стиль, а не репліка чи наслідування взірцевого на той час італійського бароко. В Україні бароко частково виконало функції Ренесансу, зокрема через творче переосмислення античної спадщини. Українському варіанту стилю властиве поєднання уявного з реальним, сполучення різночасових і різнопросторових сюжетів (християнських, міфологічних, історичних) в одному часопросторі, трактування декоративних елементів як символів, помірність вияву експресії, динамічність форми, значна мистецька вага різних написів, апелювання до минулого.

Наприкінці XVI століття на українських землях Речі Посполитої відбулося радикальне переображення спадщини Русі. Це стало можливим завдяки об’єднанню зусиль шляхти, духовенства та мешканців міст із магдебурзьким правом. Ранніми плодами цієї співпраці були Острозький гурток книжників і Острозька Біблія — перше друковане видання всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Завдяки братському руху — формі самоорганізації побожних містян — постало шкільництво, що керувалося ідеалами освіченого благочестя. Ще один приклад плідної взаємодії — вступ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного до Київського Богоявленського братства разом із військом та відновлення за сприяння гетьмана церковної ієрархії 1620 року.

У Київській митрополії освіту усвідомлювали як важливий чинник конкурентоспроможності в час значних викликів, тому митрополит Петро Могила 1632 року реформував шкільництво, взявши за взірець європейську освітню систему. Серед предметів чільне місце посіли поетика та риторика. Змагання риторів привертали інтерес широкого загалу, а полемічна література незабаром після Берестейської унії 1596 року та утворення унійної церкви давала змогу вправлятись у красномовстві на різні теми — зокрема щодо переходу на новий календар.

Одним із ключових жанрів барокового письменства був панегірик — хвалебний вірш із прославленням визначної особи. Митці оспівували лицарські чесноти оборонців віри, відданих слуг володаря, жертовних захисників батьківщини, щедрих благодійників, освічених шляхтичів, що примножують честь краю.

Бароко стало часом розквіту шкільної драми. Вистави були обов’язковим елементом навчання: викладач поетики писав п’єсу з нагоди свята або приїзду поважних гостей, а учні її інсценізували. Барокові драматурги писали різдвяні та великодні містерії, міраклі про життя святих, мораліте на алегоричні сюжети. У перервах між діями глядачів розважали інтермедіями — кумедними сценками, дія яких часто відбувалася на ярмарку. Ще одне явище барокової театральної культури — це вертеп. До речі, колядки «Бог Предвічний», «Небо і земля нині торжествують», «Шедше тріє царі» також виникли в барокові часи.

Завдяки пожертвам меценатів — гетьманів, полковників, шляхтичів та їхніх дружин і вдів — постали перлини барокової архітектури. У цей час церкви набували нового вигляду, в якому ми здебільшого знаємо їх нині. Наприклад, дзвіниця Софії Київської та Києво-Печерської лаври були перебудовані в бароковому стилі. Панегірик гетьману Іванові Мазепі зображує його в оточенні численних церков, на будівництво та віднову яких він жертвував кошти.

Найвідомішим бароковим архітектором Києва був Іван Григорович-Барський. Збереглося чимало пам’яток, до яких він доклався, зокрема: Покровська церква на Подолі, церква Миколи Набережного, дзвіниця церкви Миколи Доброго, трапезна церква Софійського монастиря. Григорович-Барський спроєктував і перший київський водогін із фонтаном «Феліціан» («Самсон»). Останній був знищений 1934 року, як і більшість барокової спадщини, та відбудований 1982 року, з нагоди відзначення так званого 1500-ліття Києва.

Бароковий портрет-парсуна став живописним відповідником поетичного панегірика, зображуючи визначну постать за взірцем іконопису, статично і з найважливішими атрибутами її життя в інтер’єрі. Художники передавали індивідуальні характеристики портретованих через численні символи: атрибути влади чи церковного служіння, написи, родові герби тощо. Показовими є парсуни дружини лубенського полковника Сулими Параски, автора «Книг Житій святих» Димитрія Туптала, лубенського полковника Григорія Гамалії.

Митці бароко, що писали іконами, різьбили іконостаси, творили гравюри й пишні оправи Євангелій, власними засобами втілювали світогляд буремної доби війн, піднесення та занепаду державності.

У цей час постав і суто жіночий мистецький напрям — гаптування сухозліткою церковного одягу й ікон. Засновницею цього ужиткового мистецтва була Марія-Магдалина Мазепа, мати гетьмана й ігуменя Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів.

Найбільш знаний скульптор українського бароко — Йоган-Ґеорґ Пінзель. Його витончені та елегантні роботи вражають експресією, емоційністю та динамікою.

Дух барокової музики вловили композитори Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський — усі троє були вихованцями Києво-Могилянської академії. Як і філософ Григорій Сковорода, котрий практикував партесний спів — іще один самобутній жанр українського бароко.

Дорога була одним із символів життя барокової людини. Дехто з барокових діячів більшість життя провів у мандрах, як-от автор «Мандрів по святих місцях Сходу» Василь Григорович-Барський (брат архітектора Івана), засновник духовної практики странництва Паїсій Величковський, мандрівний дяк Ілля Турчиновський — автор автобіографії, що лягла в основу роману «Три листки за вікном» Валерія Шевчука.

Історик культури та мислитель Дмитро Чижевський зауважив, що серед фундаментальних ознак «українськості» найпомітнішою є саме бароковість. Бароко стало важливим періодом у культурній історії України, із якого черпали натхнення для формування національної ідентичності подальші покоління митців — зокрема, Георгій Нарбут обрав естетику козацьких часів за основу національного стилю на початку ХХ століття.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова