Хоча землі франків, англів чи саксів і віддалені від територій, підвланих роду Рюриковичів, радше орієнтованому на найближчих сусідів, зв’язки країнами так званої «Старшої Європи» Русь підтримувала постійно й у різних площинах.
Уперше народ Rhos зафіксовано в Бертинських анналах: там ідеться про посланців, які 839 року прибули до франкського імператора Людовика І Побожного. Посланці належали, як це було встановлено під час перемовин, до шведів, із елітами яких новгородські й київські володарі згодом налагодили й підтримували найтісніші стосунки.
Матримоніальні зв’язки
Належність до нормандського світу, який упродовж ІХ–ХІ століть охоплював щільно пов’язані торговельними й матримоніальними інтересами велетенські терени від Нормандії, Британії та Ісландії на півночі й заході до східнослов’янських і угро-фінських земель на сході, безперечно вплинула на укладання 19 травня 1051 року першого і єдиного французько-руського шлюбу вінценосних осіб: Анни (доньки київського князя Ярослава Володимировича і його дружини Інґігерди) і короля Генріха І з династії Капетингів. Опосередковано мусила посприяти цьому й інформація про мощі святого папи Климента, які перебували у Києві й стали відомими за посередництвом Бруно з Кверфурта французькому хроністу Адемарові Шабанському; згодом єпископ Шалон Роже ІІ, учасник посольства до Києва, привіз інформацію про них.
Удруге, вже овдовівши, у 1061 чи 1062 році Анна Ярославна вийшла заміж за колишнього ворога свого чоловіка — одіозного графа Рауля де Крепі з роду Валуа, що викликало неоднозначну реакцію при дворі Капетингів та в оточенні папи Олександра ІІ, адже на момент укладення шлюбу живою (хоч і звинуваченою у зраді й прогнаною) ще була попередня дружина французького вельможі. Новий зв’язок, отже, загрожував графові Раулю церковними санкціями.
Зі Священною римською імперією пов’язане ім’я доньки Всеволода Ярославовича Євпраксії, яка уклала шлюб спершу з маркграфом Північної Саксонської марки Генріхом Штаденським, а згодом — із німецьким імператором Генріхом IV.
Першою дружиною Володимира Мономаха була Ґіта Уессекська, донька останнього англосаксонського короля Гарольда ІІ. 1066 року в боротьбу за англійський престол втрутився одружений із донькою князя Ярослава Мудрого Єлизаветою Гаральд ІІІ Суворий, який, однак, зазнав поразки і загинув у битві біля Стамфордського мосту. Шлюб доньки Данила Романовича Софії з представником роду Шварцбурґів дав поштовх до оновлення стосунків із німецькими елітами у другій половині ХІІІ століття — завдяки цьому тевтонський орден у Пруссії перетворився на стабільного союзника держави Романовичів із постійним оновлення домовленостей аж до середини XIV століття.
Релігійні та військові контакти
У ХІ–ХІІ століттях посередниками у відносинах володарів Русі з елітами Західної Європи нерідко були володарі так званої «Молодшої Європи». Скажімо, в абатстві Клюні в Бургундії кілька років провів майбутній польський князь Казимир І Відновитель, який згодом одружився з руською князівною Марією-Добронегою.
Ігумен Даниїл у «Ходінні», написаному під враженням паломництва на Близький Схід у 1104–1106 роках, згадав не лише про знайомство з першим єрусалимським королем Балдуїном І і його франкським оточенням чи про відвідини святих місць, пов’язаних із життям Ісуса Христа, а й про стан укріплень Єрусалима. Загалом у Русі добре знали про перебіг хрестових походів, що позначено в літописанні. «Мучениками за віру» київський автор називає німецьких лицарів, котрі вирушили 1189 року до Палестини у Третій хрестовий похід; однак після того як учасники Четвертого хрестового походу сплюндрували Єрусалим, у риториці літописців з’являються потоки проклять і лемент.
При дворі вельможного сілезького палатина Петра Влостовича і його руської дружини Марії, доньки чернігівського й тмутараканського князя Олега Святославовича, прислуговував якийсь Рожер, вочевидь франк за походженням. Сам же палатин Петро добре знаний із безрезультатного листування Бернарда Клервоського з краківським єпископом Матвієм щодо організації військового походу, покликаного «викорінити нечестиві звичаї та обряди руських».
Французьку подружню пару, учасників хрестового походу Людовика VII й Алієнору з Аквітанії, при угорському дворі гостили король Ґейза ІІ і його дружина Єфросинія Мстиславна; Людовик VII став хрещеним батьком їхнього первістка — майбутнього короля Угорщини Бели ІІІ. Так само в Людовика VII на початку Другого хрестового походу шукав захисту й підтримки в боротьбі за угорський престол князь Борис, імовірно, народжений від позашлюбного зв’язку Євфимії Володимирівни й Алмоша — рідного брата її чоловіка, угорського короля Коломана Книжника.
Вроцлавський князь Болеслав Високий і його руська дружина Звенислава Всеволодівна підтримували активні зв’язки із Саксонією.
На тлі вторгнення 1157 року до володінь П’ястів імператора Фрідріха Барбаросси серед союзників князя Болеслава Кучерявого занотоване якесь «руське військо», імовірно, надіслане галицьким князем Ярославом Володимирковичем. Згодом його син, галицький князь Володимир, просив імператора Фрідріха про допомогу в поверненні галицького престолу, із якого його у 1188–1189 роках вигнали сусіди.
Є припущення, що Роман Мстиславович планував втрутитись у боротьбу між німецькими партіями гвельфів і гібелінів, але не дійшов до Саксонії, загинувши під польським Завихостом 19 червня 1205 року. І не варто забувати, що його онук — також Роман, але Данилович — упродовж 1252–1253 років був цілком легітимним герцогом Австрії, аж допоки не покинув її під ворожим тиском короля Чехії.
Часто «руські справи» були на порядку денному церковних соборів, що періодично відбувались у різних європейських країнах — зокрема під час так званого Авіньйонського полону пап упродовж 1309–1377 років, коли окремі терени неінституалізованого королівства Русі, не без консультацій з боку понтифіків, поступово інкорпорували династії П’ястів і Анжу. Дуже уважно в Ліоні слухали білгородського владику Петра, який влітку 1245 року виголосив перед католицькими архієреями та представниками світської знаті промову, присвячену монголам і наслідкам їхнього нападу на землі Русі, Польщі й Угорщини. Поширення інформації про кочівників дало змогу організувати ще до офіційного відкриття Ліонського церковного собору спеціальну розвідувальну місію, спрямовану до хана Бату, на чолі з францисканським ченцем Плано де Карпіні. Посланець папи зустрічався з різними князями, їхніми сім’ями, що й описав у своєму звіті — свого роду бестселері ХІІІ століття.
Пам’ять і пам’ятки
Єдиний для обох конфесій християнський простір, спільні культові для відвідування місця, однаково шановані святині дозволяли паломникам і середньовічним хроністам підтримувати постійний тісний міжкультурний зв’язок «Молодшої Європи» зі «Старшою». Це засвідчують не тільки перманентні «руські сюжети» на сторінках багатого французького, німецького, австрійського, італійського історіописання та навпаки (франки добре знані авторові «Повісті временних літ»), а й численні «латинські» культові речі (іконки, хрестики, медальйони), знайдені на теренах колишньої Русі. З Ліможа походять знайдений на території Галича знаменитий водолій, експонований тепер в Івано-Франківському обласному краєзнавчому музеї, і бронзова фігурка від процесійного хреста, виявлена 1992 року на пам’ятці Мамай-Сурка у нижньому Подніпров’ї. Доповнюють цей далеко не повний перелік знайдені в культурних шарах Галича, Володимира, Дорогочина, Старого Криму й інших руських міст торговельні пломби підконтрольних у XIV столітті французьким королям фламандських міст, як-от Турне, — живі свідки торгівлі сукном між сходом і заходом Європи.
До місць «спільної пам’яті» можна віднести й кириличні графіті зі стін французьких храмів, як-от датований приблизно рубежем ХІІ–ХІІІ століття напис якогось Семка Нинославича в церкві Сен-Жиль-дю-Гар. Місцем зупинки іншого паломника, Івана, став французький Пон в Аквітанії, де на стіні романської церкви святого Вів’єна ХІІ століття він чітко вказав про намір вклонитися мощам апостола Якова з Компостели. Схожі написи відомі також в італійських містах.
На Русь проникали елементи західного обладунку (наприклад, так звані латинські шоломи), облогові чи метальні знаряддя (пороки, тарани), будівельні технології — особливо ті, що стосувалися зведення кам’яних храмів і палацової архітектури. Від ХІІІ століття тут розгорнули діяльність представники жебрущих орденів — францисканців і домініканців. Міста Русі, наприклад, Новгород, мали окремі квартали, де постійно мешкали німецькі купці. Їхні душпастирські потреби обслуговували спеціально зведені «латинські божниці». Немає сумніву, що така інтенсивна міжкультурна комунікація сприяла обміну інформацією, спричиняючись до постійної міграції людей, а з ними і речей.
Дуже ймовірно, що кириличні листки ХІ століття, вміщені в Реймському Євангелії, яке французи використовували упродовж XVI–XVIII століття під час коронаційних урочистостей, під час дипломатичного візиту 1377–1378 років до Парижа привіз німецький імператор Карл IV із династії Люксембургів, котрий «за кужелем» через чеську королеву Кунеґунду доводився нащадком Ростислава Михайловича. У кожному разі, цей написаний кирилицею кодекс потрапив до Франції не пізніше 1574 року.
Схожа доля фрагмента Животворного хреста, привезеного близько 1200 року з Константинополя до Галича — вочевидь, у складі весільного посагу другої дружини князя Романа Мстиславовича. До 16 квітня 1340 року він зберігався серед найцінніших реліквій династії. Вивезений зі Львова до Кракова королем Польщі Казимиром ІІІ, він став реліквією тамтешніх володарів і перебував у місті до 1669 року, коли король Ян Казимир зрікся престолу й потай вивіз цю та ще кілька реліквій до Франції. Згодом святиня поповнила скарбницю собору Паризької Богородиці, де й зберігалася до сумнозвісної пожежі 2019 року.
Бронзовий лімозький водолій (акваманіль), знайдений у Галичі
