Палац у Качанівці

Палац у Качанівці

Початки качанівської величі слід шукати у XVIII столітті, коли ці землі дісталися графу Петру Рум’янцеву-Задунайському. На березі спокійної річки Смош він облаштував резиденцію, де за проєктом Карла Бланка побудували розкішний палац у романтичному стилі. Процесом керував український архітектор Максим Мосцепанов. Він же спланував регулярний парк навколо садиби.

1824 року Качанівка стає власністю роду Тарновських — цукрозаводчиків, багатіїв і меценатів. Тарновські володіли безмежжям земель на Київщині, Полтавщині й Чернігівщині, мали гуральні (заводи з виробництва горілки), кінні заводи, вовняну фабрику й дев’ять тисяч кріпаків.

Першим з роду Качанівку отримав Григорій Тарновський, член Вільного економічного товариства в Санкт-Петербурзі. Він пишався своїм походженням з козацької старшини. Привіз до маєтку модні ампірні меблі з червоного дерева, облицював покої мармуром, організував хор та оркестр з кріпаків. 

Далі Качанівка дісталася його племіннику Василю Тарновському-старшому. Той був цікавою особистістю: брав участь у підготовці селянської реформи 1861 року, виступав за надання кріпакам свободи за викуп, написав чимало праць з історії українського права («Юридичний побут Малоросії», «Про ділимість сімейств у Малоросії» та інші), проспонсорував видання «Чорної Ради» Пантелеймона Куліша. У його часи в Качанівці побували Микола Гоголь (товариш Василя ще з часів навчання в Ніжинському ліцеї), згаданий Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Ганна Барвінок, Михайло Врубель, Микола Бодаревський, брати Володимир і Костянтин Маковські, Дмитро Яворницький, Микола Маркевич, Гнат Житецький та багато інших — уся хрестоматія з української літератури й підручник з історії під одним дахом. Понад 600 автографів у качанівському альбомі для гостей — було чим пишатися. Кілька разів бував у Качанівці й Тарас Шевченко. Він листувався з Василем Тарновським-старшим і надіслав до маєтку свою картину «Катерина».

У часи Василя Тарновського-молодшого Качанівка переживає крещендо. Василь був з юних років фанатичним колекціонером українських старожитностей, меценатом, патріотом, протягом 18 років — предводителем дворянства. Після навчання в інженерному училищі в Петербурзі закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Запрошував до Качанівки Марка Вовчка, Іллю Рєпіна, Миколу Ге та Василя Горленка. Збирав малюнки й рукописи Тараса Шевченка (758 одиниць зберігання!), був автором ескізу хреста на Чернечій горі в Каневі, спонсорував видання «Київської старовини». А ще  — надавав великі пожертви на спорудження пам’ятників Богдану Хмельницькому в Києві й Івану Котляревському в Полтаві, створення Київської громадської бібліотеки, археологічні дослідження в Канівському повіті, упорядкування могили Тараса Шевченка, на допомогу молодим митцям. 

Серед найбільших раритетів колекції Тарновського були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи й Семена Палія, козацькі клейноди, гетьманські універсали, портрети гетьманів і старшини.

Мистецькі й історичні збірки 1880 року зацікавили Іллю Рєпіна. Художник прибув сюди працювати над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Працював у Качанівці протягом усього літа, змальовуючи клейноди та зброю. На полотні є і власник маєтку — високий козак з похмурим поглядом, у смушевій шапці. 

Іншою пристрастю Василя Тарновського був парк, який він перетворив на один з найгарніших і найбільших зелених куточків Європи. Тут збереглося кілька ставків, містки, гірки Кохання й Вірності (данина епосі романтизму), руїни на березі Великого ставка, альтанки — і просто гарні галявини. 

Колекція принесла Василю Васильовичу славу — вона ж загнала його до межі банкрутства. Меценат передав її Чернігівському краєзнавчому музею, коли 1897 року Качанівку за мільйон карбованців купив цукрозаводчик Павло Харитоненко.

Харитоненко капітально відремонтував і трохи перебудував палац: з’явилося кілька нових будівель, збільшилася площа парку — завдяки купівлі прилеглих лісових ділянок. Садибу електрифікують, проводять телефонний зв’язок — настає ХХ століття. 

За легендою, під час весілля доньки господаря маєтку Олени з князем Урусовим батько нареченої засипав усю дорогу до церкви цукром. Зрада й розлучення — усе це буде потім, а поки — снігом виблискують солодкі кристалики під ногами гостей і молодят, що прямують з палацу до ампірної Георгіївської церкви в парку. Нібито в такий спосіб Харитоненко викинув річний урожай буряків — схожі «солодкі» оповідки є і в подільському Меджибожі, і в Польщі.

А за кілька років біля того самого храму відбулася дуель між Урусовим, чоловіком Олени Харитоненко, та її коханцем, молодим бароном Михайлом Олівом. Дуель закінчилася мирно, без поразок і смертей. Більше князь Урусов до Качанівки не приїздив.

Молодята і зараз дуже люблять Качанівку — приїжджають сюди кортежами, фотографуються на фоні палацу й катаються в чепурній бричці. 

Після смерті цукрового короля Качанівка перейшла в спадок до його доньки Олени і її нового чоловіка — Михайла Оліва. Ненадовго — лише з 1914 до 1918 року. Далі — зрозуміло. 

З 1925 до 1933 року в садибі розміщувалася дитяча комуна імені Воровського. Діти, кажуть, гралися з кістками Тарновських, які діставали з родинного склепу. 

Далі тут був санаторій для хворих на туберкульоз. Парк заростав, флігелі й палац руйнувалися. Але 1981 року Качанівка отримала статус державного історико-культурного заповідника. У вихідні сюди вервечкою тягнуться екскурсійні автобуси. Леви з геральдичними щитами охороняють підходи до маєтку, ще одна пара левів мирно спить біля флігеля. Клумби засаджені чорнобривцями, над куполом палацу майорить український прапор. Музейні працівниці мирно п’ють чай у вестибюлі. 

Авторка: Ірина Пустиннікова