Народилася, вивчилася (золота медаль школи і червоний диплом з англійської філології КПНУ) і живу в Кам’янці-Подільському.
Дитинство припало на часи, коли дитячих садочків у Кам’янці було вдвічі більше, ніж зараз, — і туди були черги. Тому щоранку мене, заспану і заплакану, мама відводила в садок від її заводу, майже на інший кінець міста.
Забирав мене з цього дитячого кількагодинного рабства зазвичай дідусь. Додому ми поверталися через Старе місто. Якщо уявити траєкторію моїх щоденних походів «дім-садок-дім», то вийде правильний трикутник: витягнута в струну гіпотенуза проспекту вранці, броунівський рух дитячого майданчика вдень, а ввечері — два катети, до фортеці та звідти додому, перерізані гнучкою стрічкою Смотрича.
Уявний центр трикутника припадав на площу Ринок. «Дивися, тут, перед ратушею колись Устима Кармалюка карали сотнею різок! А о-о-он там, біля вірменського торгового дому, — будівля колишньої духовної семінарії. Її закінчив не лише батько Федора Достоєвського Михайло, а й мій улюблений поет Степан Руданський». Мені п’ять, може, шість років. Мені цікаво.
Від моїх чотирьох років ми щочервня їздили в Ялту. Зранку пляж, після обіду — Судак і Місхор, Кореїз і Алупка. З екскурсіями. Уже тоді я мала звичку пройти в перший ряд і слухати гіда, роззявивши рота від захвату. І так щоліта до моїх 13 років.
Коктейлі наших дорослих уподобань складаються з різних інгредієнтів. Приблизний рецепт мого: закоханий у рідний край дідусь, старі путівники Україною, які мама привозила з численних походів комсомольської юності, — і місто, застиглий у середньовічній летаргії Кам’янець.
Зі старших класів я мріяла бути або історикинею, або журналісткою, але в голодні дев’яності пішла шляхом найменшого спротиву — на філологію. На третьому курсі почала підробляти інтерв’юеркою в «Соціс Геллапі» та репетиторкою, на четвертому пішла у школу вчителькою англійської мови. Пропрацювала так вісім років. Скромні зарібки витрачала на книги, фотоплівку до «Кодака» та бензин до маминих «Жигулів»: уже в юності зрозуміла, що найбільше задоволення в житті отримую від мандрів.
Дуже хотіла ділитися з людьми побаченою красою, але не знала як, не вміла — заважала моя аутичність. Та влітку 2000 року в місті з’явився інтернет — і це змінило все. Виявилося, що спілкування може бути не стражданням, а радістю. Того ж літа я залишила на першому й давно забутому українському пошуковику «Інтернетрі» оголошення: «Була в більш як 70 українських замках. Розкажу, що, де, як».
На оголошення відгукнувся Валерій Напиткін, тоді програміст, а зараз знаний геральдист. Запитав, чи не варто б було мої знання оформити як сайт. Доти я про це й не замислювалася. Так народилися «Замки і храми України». Валерій допоміг оцифрувати мої фотографії пам’яток, однак із самим сайтом справа пробуксовувала. Тоді я скористалася готовим конструктором — довелося лише вивчити кілька команд HTML. Від 2005 року сайт хостить львівська «Веб-Кузня» Мар’яни Рожанківської. У 2007 та 2009 роках «Замки і храми» були визнані найкращим краєзнавчим сайтом країни за версією УТОПІК — Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Сайт потрапив на сторінки путівника Україною від «Lonely Planet»; про нього — і про мене — зняло двосерійний документальний фільм Львівське телебачення.
Від 2001 року я пишу статті для багатьох українських медіа: «Фокус», «Кореспондент», «Світ туризму», «Твій номер», «Фортеця», «Високий замок», «Твоє місто», «Подолянин», «Локальна історія», «Панорама» тощо. Своєю школою журналістики вважаю співпрацю з першим західноукраїнським туристичним часописом «Карпати. Туризм. Відпочинок», а головним учителем — його редактора Андрія Філіпського.
У 2006 році вийшла перша моя книжка «Чернівці для небайдужих». Відтоді я стала авторкою та співавторкою понад 20 путівників різними регіонами й містами заходу України. У 2018 році вийшли мої «Буковинські маланки» — перший путівник із подієвого туризму в Україні. Книжка «Карпати. Коротка історія мандрів» теж незвичайна: це путівник у часі, що розповідає, як наші Карпати з дикого закутка Австро-Угорської імперії перетворювалися на модну туристичну дестинацію. Єдина моя белетристика — біографія найвидатнішого рококового скульптора Поділля й Галичини Йогана-Георга Пінзеля. Пишаюся також фотоальбомами «Буковинська маланка» та «Буковина», на створення котрих надихнув історик та знавець Буковини Сергій Осачук.
Як фотографка (камера, дрон) брала участь у кількох фотовиставках в Україні й одній у Бразилії. Беру участь як CMM-спеціалістка в різноманітних культурологічних проєктах. Була експерткою програми «Культура. Туризм. Регіони» УКФ, є експерткою УІК.
Українська архітектура — найбільше захоплення мого життя, але не єдине. На жаль, більшість того, що дарувало мені втіху в житті, забрала війна: це повітроплавання, військово-історичні фестивалі й аерофотозйомка. Велика моя любов — подільські та буковинські маланки. Вивчаю їх — та їхній зв’язок із карнавальною культурою Європи. Не тільки побувала на десятках українських ритуалів, а й бачила древні язичницькі зимові обряди Австрії, Німеччини, Румунії, Швейцарії та Польщі. Мрію написати книгу про наші маланки як одну з ланок великої європейської переберійної культури.
Виховую сина Григорія. Маю багато котів.