Юрій Іллєнко

Перші роки життя Юрія Іллєнка минули в Україні, однак у 1941 році сім’я евакуювалася до Сибіру; там від виснаження помер його молодший брат. 1944 року Іллєнки повернулися додому, та вже за два роки виїхали до Москви, куди батько влаштувався на виробництво скловати, щоб забезпечувати родину.

У Москві Іллєнко закінчив школу і слідом за старшим братом Вадимом вступив у Всесоюзний державний інститут кінематографії. Його дипломною роботою стала стрічка «Прощавайте, голуби» (1960), відзначена на кінофестивалях у Празі й Локарно. 1963 року Київська кіностудія імені Довженка запросила Іллєнка бути оператором фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», що став одним із символів відродження української національної ідеї та сьогодні посідає чільне місце у списку ста найкращих фільмів в історії українського кіно.

Дебют Іллєнка як режисера відбувся у 1965 році: він поставив стрічку «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча — про вимирання українського села. Одразу після виходу її заборонили з вердиктом: «Недосвідченість режисера Юрія Іллєнка призвела до того, що у фільмі “Криниця для спраглих” було допущено ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екран, а витрати в сумі 268,0 тис. крб. списано на збитки». Стрічка побачила світ лише 22 роки по тому.

Та сама доля спіткала й наступний фільм Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) — його зняли з показів наказом голови Комітету із кінематографії при Раді міністрів СРСР Олексія Романова. Дирекція кінофестивалю у Венеції запрошувала Іллєнка взяти участь у конкурсній програмі з цим фільмом, однак Романов стверджував, нібито такої стрічки взагалі не існує.

Третій фільм Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1970) теж потрапив під заборону як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді» — причиною стало, зокрема, виведення у головній ролі вояка УПА. Згодом його могли побачити глядачі в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, однак не в Україні. Після цієї заборони Іллєнко на два роки виїхав у Югославію, де створив стрічку «Жівіо заінат» («Живу всупереч всьому») — не допущену до показів в Україні, проте відзначену нагородою кінофестивалю в Пулі.

Після повернення Іллєнко зняв фільм «Мріяти і жити» (1974), виробництво якого на різних стадіях зупиняли 42 рази. Це коштувало режисерові інфаркту; натомість перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький з гордістю заявив на XXV з’їзді партії, що «з так званим поетичним кіно України нарешті покінчено».

Майже всі проєкти Іллєнка були заборонені на стадії сценарію — лише сім із 42 стали фільмами. Після розпаду Радянського союзу режисер створив незалежну кіностудію, де зняв фільм за тюремними оповіданнями Параджанова «Лебедине озеро. Зона» (1990), відзначений призами Каннського кінофестивалю. В український прокат фільм не вийшов; згодом права на нього придбала російська компанія ОРТ і довічно «поклала на полицю».

Протягом десяти років Іллєнко не мав роботи в кіно. У 2001 році він створив стрічку «Молитва за гетьмана Мазепу», заборонену до показу в Росії. Через деякий час фільм в Україні теж зняли з кінотеатрів, не показували на телебаченні, не дозволили випустити на відео і навіть продати за кордон, незважаючи на щедрі пропозиції. Доведений до відчаю творчими поневіряннями, Юрій Іллєнко зробив публічну заяву: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

2010 року 74-річний режисер помер у рідному селі на Черкащині і був похований на місцевому цвинтарі.