Християнізація Русі

Упродовж 988–989 років відбулося кілька пов’язаних подій: похід Володимира до Криму і взяття Херсона, його хрещення під ім’ям Василій, військова допомога візантійським імператорам (яка врятувала їх від повстанців) й одруження з царівною Анною. Щодо точної хронології і причинно-наслідкового зв’язку цих подій історики сперечаються, але зрозуміло, що вони дали поштовх створенню києворуської державності й появі Русі як християнської країни.

Перемоги Володимира

Взявши Херсон у критичний для імперії момент, Володимир міг вести переговори з позиції сильного. І він здобув те, що не вдавалося не тільки його язичницьким предкам, а і європейським християнським володарям — одруження з багрянородною царівною. Імператори Василій II і Костянтин VIII конче потребували Володимирових варягів, оскільки повстанець Варда Фока стояв ледь не під стінами Константинополя. Тому вони згодилися на умови руського вождя, а той прийняв хрещення як переможець.

Обидві сторони від такої домовленості виграли. На початку 989 року за допомогою варягів повстання у Візантії було придушено. Володимир здобув Анну, віддав Херсон назад грекам і повернувся до Києва. Після цього відбулося показове знищення ідолів, грецькі священники масово охрестили киян, а 989 року в Києві було закладено першу кам’яну церкву — Десятинну.

Здобутки кримського походу перетворили Володимира з мобільного вождя дружини (яким був і його батько Святослав) на осілого правителя. Хрещення успішного володаря (та ще й одруженого з візантійкою) неминуче вело до християнізації підданих.

Поширення віри

«Хрещення Русі» є красивою метафорою, за якою стоїть хрещення самого Володимира, його військової дружини і киян у 988–989 роках. Ці акти стали початком довгого — кількасотлітнього — процесу поширення християнства з Києва на всі підвладні Рюриковичам терени. На українських землях це відбувалося переважно мирно. Жодних звісток про язичницькі повстання чи заворушення тут немає — лише поодинокі свідчення про агресивний спротив новій вірі, які походять з півночі Східної Європи, населеної периферійними слов’янськими (в’ятичі) та фінськими (меря) племенами.

Загалом християнське вчення й традиції люди засвоювали повільно й обмежено, накладаючи їх на язичницькі вірування. В ХІ–ХІІ століттях цілком християнізоване населення великих міст (Київ, Чернігів, Новгород, Переяславль (Переяслав), Володимир тощо) ще співіснувало з масами поган поза містами. Сильвестр на початку ХІІ століття описує деревлян, сіверян і в’ятичів як людей, що живуть за поганськими звичаями, не знають християнського шлюбу й ховають померлих за старими порядками — спалюють, після чого попіл складають у якийсь посуд (урну) й ховають у курган. Навіть хрещені не поспішали на свята до церков, а радо ходили на «ігрища».

Чому східний обряд?

Хрещення Володимира «від греків» було політично вмотивованим і ситуативним. Утім, серйозних альтернатив і не було, зважаючи на тривалий зв’язок дніпровських русів із Візантією.

Через 100–150 років книжники намагалися осмислити цей акт як результат особливого Божого натхнення чи свідомого «вибору віри». Найрозлогіше цю ідею розвиває «Повість временних літ». Вона описує, як до Києва один за одним приходили представники різних релігій (мусульмани, юдеї, християни «від Папи»). Останнім прийшов грецький «філософ», який пояснив різницю між грішниками й праведниками, а також продемонстрував сцену Страшного суду, чим і переконав Володимира. Потім князь нібито відправив посольства до країн, де практикували ці релігії, щоб перевірити «на місці» слова проповідників. Фінальним аргументом на користь хрещення, за «Повістю временних літ», стало те, що князь раптово втратив зір уже в захопленому Херсоні. Володимир дав обіцянку хреститися — і хвороба відступила.

Усю цю історію справедливо вважають літературною конструкцією Сильвестра. Перекази про «вибір віри» були відомі на Сході Європі, на кордоні кількох світових релігій (зокрема, у випадку хозар). Але хронікальна легенда все ж мала певну реальну основу. Відомо про візити до Володимира латинських місіонерів (Бруно і Рейнберна) на початку ХІ століття. В арабських джерелах є відомості про посольство, яке прибуло до Хорезма в Центральній Азії від «царя русів Буладмира» з проханням навчити русів ісламу. Однак якщо Володимир ще міг вагатися щодо свого релігійного рішення (причому не до, а після хрещення), то за його нащадків ніхто вже не ставив під сумнів східне християнство.

Розбудова структур

Церковні структури на теренах Русі, усупереч пізнішій фіктивній традиції, виникли далеко не одразу. Першим достовірно відомим (і, схоже, взагалі першим) руським митрополитом чи архієпископом був грек Феофілакт, який прибув на береги Дніпра не раніше ніж на початку 1010-х років, але не пізніше ніж 1018 року, коли німецький хроніст Титмар Мерзебурзький згадує київського «архієпископа». Цей же хроніст пише про кафедральний храм святої Софії, де зберігалися мощі святих (очевидно, святого Климента). Цю київську Софію слід ототожнювати з Десятинною церквою — першим кам’яним храмом Русі. Коли 1039 року Ярослав заклав новий (сучасний) Софійський собор, Десятинна церква змінила посвяту й надалі була відома як церква Пресвятої Богородиці.

З 1030-х років починає розростатися структура Київської митрополії, виникають єпископства у великих містах: спершу в Новгороді, Білгороді, Чернігові й Переяславлі, а до кінця ХІ століття — у Юр’єві (майбутній Білій Церкві), Ростові, Полоцьку, Володимирі. За подальші півтора століття додалося лише декілька нових кафедр: Турів, Смоленськ, Галич, Рязань, Володимир-Суздальський, Перемишль. Розширення церковної інфраструктури (єпархій і місцевих парафій) за підтримки влади та збільшення чисельності духовенства створювало підстави для християнізації населення.

Київська (офіційна назва — Руська) митрополія була частиною Константинопольського патріархату. Її предстоятелів призначав патріарх. Першим порушенням цього порядку стало обрання митрополитом Іларіона (у минулому — священника церкви при княжій резиденції Берестове під Києвом) на соборі руських єпископів у 1051 році.

Обличчя руського християнства

«Повість временних літ» недарма пов’язує з часами Ярослава збільшення кількості монастирів, зокрема в Києві та його околицях. Перші монастирі Русі мали статус патрональних: їх засновував, а потім утримував «патрон» — певний князь, а потім його нащадки. Винятком з правила став Печерський монастир, що виник як самоврядний. У нього не було єдиного патрона, натомість його спонсорували різні князі й бояри. Печерський монастир від самого початку став школою кадрів, з якої виходили ігумени (настоятелі) інших монастирів, місіонери та єпископи.

В ХІ столітті Русь отримала перших «вітчизняних» святих. Ними стали, однак, не мученики за віру, а жертви міжкнязівського конфлікту — Борис і Гліб. Їх культ як святих цілителів виник наприкінці правління Ярослава з ініціативи князя. Невдовзі Борис і Гліб перетворилися на династичних святих — уособлення політичних чеснот: покірності старшим і братолюбства. Об’єктом вшанування стали мощі братів після відкриття їх у Вишгороді. Спершу в цьому місті побудували дерев’яний храм, куди мощі перенесли 1072 року. Згодом було зведено величезний кам’яний храм-мавзолей на честь Бориса і Гліба. Урочисте перенесення туди їхніх мощів відбулося 1115 року.

Поширення християнства й розбудова руської церкви зумовили появу й розвиток монументальної архітектури (будівництво кам’яних храмів), іконопису, ювелірного мистецтва. Грецькі й болгарські ремісники, яких залучали в Русь, приносили із собою технології. Вибір Володимира на користь «грецького» християнства визначив візантійський «фасад» ранньоруської культури.

Автор: Вадим Арістов