Руська історія починалася з налагодження далекої торгівлі (зокрема, работоргівлі) норманською руссю в ІХ столітті. В обмін на рабів і хутро руси одержували арабські срібні монети, диргеми, або (у випадку дніпровських русів) візантійські золоті й срібні монети і шовк. Монети цінували не лише як платіжний засіб, а і як показник статусу. Арабський мандрівник Ібн Фадлан згадує, що руси робили з диргемів намиста, аби їх носили їхні жінки. На початках києворуської державності були спроби карбувати монети (Володимира, Святополка і Ярослава), однак економічного значення вони не мали.

Київська Русь не мала інституалізованої державної влади, поряд не було срібних копалень, а отже, не знала вона і єдиної офіційної валюти. Еквівалентом товарів могли бути зливки срібла (рідше золота), привозні монети (арабські, візантійські, а з ХІ століття — дедалі частіше західно- і центральноєвропейські), а також шкури хутряних звірів (куниць, соболів, білок). Оскільки кінцевим мірилом цих платіжних засобів була вага срібла, грошові одиниці Русі були власне грошово-ваговими одиницями.

Центральним поняттям давньоруського ринку була гривна. Це слово спершу позначало шийну прикрасу, що її часто робили зі срібла. Уже з Х–ХІ століття так почали називати міру ваги срібла, а невдовзі — срібний брусок стандартної ваги, що слугував платіжним засобом (монетна гривна). Упродовж наступних століть існувало декілька видів гривен різної форми й ваги. Київська гривна мала форму ромба і важила близько 163 грамів. На сучасних паперових українських гривнях було зроблено символічне зображення руської київської гривни. Новгородська гривна, яка виникає вже у ХІІ столітті, мала вигляд палички й важила близько 196 грамів. Гривни третього, так званого чернігівського, типу за формою наближалися до київських, а за вагою — до новгородських. Пізніше, у ХІІІ–XV століття, у Центрально-Східній Європі були відомі інші види гривен. Зокрема, на українських землях були гривни волинського типу, краківська гривна, литовська гривна (рубль).

Уже в ХІ столітті слово «гривна» набуває значення одиниці рахунку, тобто позначає кількість предметів, зокрема платіжних засобів. Із текстів ХІ–ХІІІ століть відомі «гривни соболів», «гривни кун» тощо.

Куна була другим ключовим поняттям ранньоруської фінансової сфери. Це слово походить або від куниці, або від латинського cuneus (від якого походить й англійське coin — «монета»). Спочатку це була назва платіжної одиниці — шкурки хутряного звіра, можливо, монети. Але вже в ХІ столітті кунами почали називати гроші взагалі. Між певною кількістю шкурок і срібною монетою існувала відповідність. «Хутряні гроші» східних слов’ян детально описує арабський мандрівник середини ХІІ століття аль-Гарнаті. Вісімнадцять шкурок, що відповідали вартості срібної монети, нанизували на мотузку, а спеціально уповноважена людина на ринку опломбовувала таку зв’язку печаткою.

У джерелах можна знайти ще декілька позначень грошових одиниць Русі, менших за вартістю від зливкової гривни: ногата, векша / вевериця, резана.

У руських землях ХІ–ХІІІ століть діяли різні грошово-вагові системи залежно від регіону. Зокрема, у північній Україні й землях басейну Дніпра в Х–ХІІ століттях уживали систему, орієнтовану на візантійські грошово-вагові стандарти. Натомість Новгород і північ Східної Європи були орієнтовані на стандарти західноєвропейські й скандинавські. З ослабленням Візантії і посиленням торговельних зв’язків  із західними сусідами у ХІІ–ХІІІ століттях економіка теренів України синхронізувалася із грошово-ваговими системами Центральної Європи.

Упродовж ХІ–ХІІ століть зберігав своє значення торговельний шлях по Дніпру до Чорного моря у напрямку Візантії. Купців, що торгували на ньому, називали «гречники». Водночас зросло значення суходільного шляху на захід через Галичину й річкового — через Буг і Віслу до Балтики. Продовження цього шляху в чорноморському напрямку пролягало по Дністру. У руських містах виникали постійні представництва європейських купців із католицьких країн, цих людей збірно називали «латина».

Автор: Вадим Арістов

Хоча землі франків, англів чи саксів і віддалені від територій, підвланих роду Рюриковичів, радше орієнтованому на найближчих сусідів, зв’язки країнами так званої «Старшої Європи» Русь підтримувала постійно й у різних площинах.

Уперше народ Rhos зафіксовано в Бертинських анналах: там ідеться про посланців, які 839 року прибули до франкського імператора Людовика І Побожного. Посланці належали, як це було встановлено під час перемовин, до шведів, із елітами яких новгородські й київські володарі згодом налагодили й підтримували найтісніші стосунки. 

Матримоніальні зв’язки

Належність до нормандського світу, який упродовж ІХ–ХІ століть охоплював щільно пов’язані торговельними й матримоніальними інтересами велетенські терени від Нормандії, Британії та Ісландії на півночі й заході до східнослов’янських і угро-фінських земель на сході, безперечно вплинула на укладання 19 травня 1051 року першого і єдиного французько-руського шлюбу вінценосних осіб: Анни (доньки київського князя Ярослава Володимировича і його дружини Інґігерди) і короля Генріха І з династії Капетингів. Опосередковано мусила посприяти цьому й інформація про мощі святого папи Климента, які перебували у Києві й стали відомими за посередництвом Бруно з Кверфурта французькому хроністу Адемарові Шабанському; згодом єпископ Шалон Роже ІІ, учасник посольства до Києва, привіз інформацію про них.

Удруге, вже овдовівши, у 1061 чи 1062 році Анна Ярославна вийшла заміж за колишнього ворога свого чоловіка — одіозного графа Рауля де Крепі з роду Валуа, що викликало неоднозначну реакцію при дворі Капетингів та в оточенні папи Олександра ІІ, адже на момент укладення шлюбу живою (хоч і звинуваченою у зраді й прогнаною) ще була попередня дружина французького вельможі. Новий зв’язок, отже, загрожував графові Раулю церковними санкціями.

Зі Священною римською імперією пов’язане ім’я доньки Всеволода Ярославовича Євпраксії, яка уклала шлюб спершу з маркграфом Північної Саксонської марки Генріхом Штаденським, а згодом — із німецьким імператором  Генріхом IV. 

Першою дружиною Володимира Мономаха була Ґіта Уессекська, донька останнього англосаксонського короля Гарольда ІІ. 1066 року в боротьбу за англійський престол втрутився одружений із донькою князя Ярослава Мудрого Єлизаветою Гаральд ІІІ Суворий, який, однак, зазнав поразки і загинув у битві біля Стамфордського мосту. Шлюб доньки Данила Романовича Софії з представником роду Шварцбурґів дав поштовх до оновлення стосунків із німецькими елітами у другій половині ХІІІ століття — завдяки цьому тевтонський орден у Пруссії перетворився на стабільного союзника держави Романовичів із постійним оновлення домовленостей аж до середини XIV століття. 

Релігійні та військові контакти

У ХІ–ХІІ століттях посередниками у відносинах володарів Русі з елітами Західної Європи нерідко були володарі так званої «Молодшої Європи». Скажімо, в абатстві Клюні в Бургундії кілька років провів майбутній польський князь Казимир І Відновитель, який згодом одружився з руською князівною Марією-Добронегою. 

Ігумен Даниїл у «Ходінні», написаному під враженням паломництва на Близький Схід у 1104–1106 роках, згадав не лише про знайомство з першим єрусалимським королем Балдуїном І і його франкським оточенням чи про відвідини святих місць, пов’язаних із життям Ісуса Христа, а й про стан укріплень Єрусалима. Загалом у Русі добре знали про перебіг хрестових походів, що позначено в літописанні. «Мучениками за віру» київський автор називає німецьких лицарів, котрі вирушили 1189 року до Палестини у Третій хрестовий похід; однак після того як учасники Четвертого хрестового походу сплюндрували Єрусалим, у риториці літописців з’являються потоки проклять і лемент. 

При дворі вельможного сілезького палатина Петра Влостовича і його руської дружини Марії, доньки чернігівського й тмутараканського князя Олега Святославовича, прислуговував якийсь Рожер, вочевидь франк за походженням. Сам же палатин Петро добре знаний із безрезультатного листування Бернарда Клервоського з краківським єпископом Матвієм щодо організації військового походу, покликаного «викорінити нечестиві звичаї та обряди руських». 

Французьку подружню пару, учасників хрестового походу Людовика VII й Алієнору з Аквітанії, при угорському дворі гостили король Ґейза ІІ і його дружина Єфросинія Мстиславна; Людовик VII став хрещеним батьком їхнього первістка — майбутнього короля Угорщини Бели ІІІ. Так само в Людовика VII на початку Другого хрестового походу шукав захисту й підтримки в боротьбі за угорський престол князь Борис, імовірно, народжений від позашлюбного зв’язку Євфимії Володимирівни й Алмоша — рідного брата її чоловіка, угорського короля Коломана Книжника.

Вроцлавський князь Болеслав Високий і його руська дружина Звенислава Всеволодівна підтримували активні зв’язки із Саксонією. 

На тлі вторгнення 1157 року до володінь П’ястів імператора Фрідріха Барбаросси серед союзників князя Болеслава Кучерявого занотоване якесь «руське військо», імовірно, надіслане галицьким князем Ярославом Володимирковичем. Згодом його син, галицький князь Володимир, просив імператора Фрідріха про допомогу в поверненні галицького престолу, із якого його у 1188–1189 роках вигнали сусіди. 

Є припущення, що Роман Мстиславович планував втрутитись у боротьбу між німецькими партіями гвельфів і гібелінів, але не дійшов до Саксонії, загинувши під польським Завихостом 19 червня 1205 року. І не варто забувати, що його онук — також Роман, але Данилович — упродовж 1252–1253 років був цілком легітимним герцогом Австрії, аж допоки не покинув її під ворожим тиском короля Чехії.

Часто «руські справи» були на порядку денному церковних соборів, що періодично відбувались у різних європейських країнах — зокрема під час так званого Авіньйонського полону пап упродовж 1309–1377 років, коли окремі терени неінституалізованого королівства Русі, не без консультацій з боку понтифіків, поступово інкорпорували династії П’ястів і Анжу. Дуже уважно в Ліоні слухали білгородського владику Петра, який влітку 1245 року виголосив перед католицькими архієреями та представниками світської знаті промову, присвячену монголам і наслідкам їхнього нападу на землі Русі, Польщі й Угорщини. Поширення інформації про кочівників дало змогу організувати ще до офіційного відкриття Ліонського церковного собору спеціальну розвідувальну місію, спрямовану до хана Бату, на чолі з францисканським ченцем Плано де Карпіні. Посланець папи зустрічався з різними князями, їхніми сім’ями, що й описав у своєму звіті — свого роду бестселері ХІІІ століття.

Пам’ять і пам’ятки

Єдиний для обох конфесій християнський простір, спільні культові для відвідування місця, однаково шановані святині дозволяли паломникам і середньовічним хроністам підтримувати постійний тісний міжкультурний зв’язок «Молодшої Європи» зі «Старшою». Це засвідчують не тільки перманентні «руські сюжети» на сторінках багатого французького, німецького, австрійського, італійського історіописання та навпаки (франки добре знані авторові «Повісті временних літ»), а й численні «латинські» культові речі (іконки, хрестики, медальйони), знайдені на теренах колишньої Русі. З Ліможа походять знайдений на території Галича знаменитий водолій, експонований тепер в Івано-Франківському обласному краєзнавчому музеї, і бронзова фігурка від процесійного хреста, виявлена 1992 року на пам’ятці Мамай-Сурка у нижньому Подніпров’ї. Доповнюють цей далеко не повний перелік знайдені в культурних шарах Галича, Володимира, Дорогочина, Старого Криму й інших руських міст торговельні пломби підконтрольних у XIV столітті французьким королям фламандських міст, як-от Турне, — живі свідки торгівлі сукном між сходом і заходом Європи.

До місць «спільної пам’яті» можна віднести й кириличні графіті зі стін французьких храмів, як-от датований приблизно рубежем ХІІ–ХІІІ століття напис якогось Семка Нинославича в церкві Сен-Жиль-дю-Гар. Місцем зупинки іншого паломника, Івана, став французький Пон в Аквітанії, де на стіні романської церкви святого Вів’єна ХІІ століття він чітко вказав про намір вклонитися мощам апостола Якова з Компостели. Схожі написи відомі також в італійських містах. 

На Русь проникали елементи західного обладунку (наприклад, так звані латинські шоломи), облогові чи метальні знаряддя (пороки, тарани), будівельні технології — особливо ті, що стосувалися зведення кам’яних храмів і палацової архітектури. Від ХІІІ століття тут розгорнули діяльність представники жебрущих орденів — францисканців і домініканців. Міста Русі, наприклад, Новгород, мали окремі квартали, де постійно мешкали німецькі купці. Їхні душпастирські потреби обслуговували спеціально зведені «латинські божниці». Немає сумніву, що така інтенсивна міжкультурна комунікація сприяла обміну інформацією, спричиняючись до постійної міграції людей, а з ними і речей. 

Дуже ймовірно, що кириличні листки ХІ століття, вміщені в Реймському Євангелії, яке французи використовували упродовж XVI–XVIII століття під час коронаційних урочистостей, під час дипломатичного візиту 1377–1378 років до Парижа привіз німецький імператор Карл IV із династії Люксембургів, котрий «за кужелем» через чеську королеву Кунеґунду доводився нащадком Ростислава Михайловича. У кожному разі, цей написаний кирилицею кодекс потрапив до Франції не пізніше 1574 року.

Схожа доля фрагмента Животворного хреста, привезеного близько 1200 року з Константинополя до Галича — вочевидь, у складі весільного посагу другої дружини князя Романа Мстиславовича. До 16 квітня 1340 року він зберігався серед найцінніших реліквій династії. Вивезений зі Львова до Кракова королем Польщі Казимиром ІІІ, він став реліквією тамтешніх володарів і перебував у місті до 1669 року, коли король Ян Казимир зрікся престолу й потай вивіз цю та ще кілька реліквій до Франції. Згодом святиня поповнила скарбницю собору Паризької Богородиці, де й зберігалася до сумнозвісної пожежі 2019 року.

Утвердження у ключових міських осередках на шляху «із варяг у греки» впродовж ІХ–Х століть скандинавських конунгів — засновників династії, згодом відомої як Рюриковичі — дало поштовх до розширення їхніх володінь як на схід від цього магістрального напряму, так і на захід: у землі дулібів і карпатських хорватів, яких остаточно підкорив під кінець Х століття київський князь Володимир Святославович. Тепер межі його держави сягали прикордонних володінь інших двох династій так званої «Молодшої Європи»: угорських Арпадів і чеських (богемсько-моравських) Пшемислідів. 997 року літописець недвозначно вказав, що руський князь жив у мирі із сусідніми володарями — польським Болеславом Хоробрим, угорським Стефаном І і чеським Олдржиком.

Середньовічна держава Пшемислідів, яку історики умовно називають Чеською у зв’язку з етнічним походженням і розташуванням їхньої головної резиденції у Празі, постала на межі ІХ–Х століть на фундаментах так званої Великоморавської держави, зруйнованої внаслідок нашестя номадів-мадярів і внутрішньої кризи. Кирило-Мефодіївська літургійна і писемна традиція ІХ століття, ротондальна архітектура, слов’янські засади державотворення, найкраще проявлені там за часів короля Святоплука (871–894), не лише перейшли у спадок до перших Пшемислідів, а й успішно експортувалися до інших слов’янських спільнот, зокрема підвладних Рюриковичам. Після хрещення Русі тут, наприклад, поширився культ перших чеських святих Вацлава І і його бабці Людмили.

Матримоніальні зв’язки

Нетривалий чесько-руський кордон у Передкарпатті, що зник на початку ХІ столітті внаслідок активної зовнішньої політики Болеслава І Хороброго з династії П’ястів, дозволив все ж налагодити матримоніальні, торговельні й військово-політичні зв’язки, що зберігалися до XIV століття. Місію передавачів інформації в обидва боки взяли на себе в ХІ–ХІІ століттях головно ченці із заснованих на слов’янській літургії монастирів у Сазаві та Зноймі, чиї контакти з київськими чернечими осередками до середини ХІІ століття були доволі жвавими. Це мало впливи й на міждинастичну політику.

Упродовж ХІ–ХІІІ століть із різним ступенем достовірності занотовано шість або сім шлюбів Рюриковичів із Пшемислідами. Можливо, донькою чеського князя Болеслава ІІІ була одна з незнаних за іменем дружин київського князя Володимира, котра 1014 року народила йому сина Судислава, носія дуже поширеного в землях Пшемислідів і зовсім не властивого для династії Рюриковичів імені. За брненського князя Вратислава 1132 року вийшла невідому за іменем донька на той момент уже покійного теребовлянського князя Василька Ростиславовича (або, за іншою версією, київського князя Ярополка Володимировича). Із Євфимією, донькою тоді вже покійного оломоуцького князя Оттона ІІ, близько 1143 року одружився новгородський князь Святополк Мстиславович. Приблизно в той самий час Дуранцію, доньку, імовірно, Мстислава-Гаральда Володимировича, узяв за дружину моравський князь Оттон ІІІ Детлеб. Не виключеним, хоча й дискусійним, є випадок укладеного 1149 року шлюбу незнаної за іменем доньки чеського короля Владислава ІІ із новгородським князем Ярославом Ізяславовичем. Дуже ймовірно, що саме з Чехії походила Марія, перша дружина князя Всеволода Велике Гніздо. Заміж за чеського короля Пшемисла ІІ Оттокара 25 жовтня 1261 року вийшла Кунегунда, донька колишнього галицького князя Ростислава Михайловича.

Родинні зв’язки, звісно, існували не тільки між вінценосними особами, а й у боярському середовищі. Із високою вірогідністю одіозного галицького вельможу Судислава, наближеного до королівського двору Арпадів, можна віднести до представників чеського за походженням роду Лудан, відомого в Угорському королівстві з ХІ століття. Представники цього сімейства, тісно споріднені з родом Гонт-Пазнан, від ХІІ століття систематично брали участь у дипломатичних і військових кампаніях у землі Рюриковичів.

Військові контакти

Попри відсутність спільного кордону, військово-політичні контакти між державами були доволі регулярні. 1145 року князь-бастард Борис, син Євфимії Володимирівни й онук Володимира Мономаха «за кужелем», висунув претензії на угорський престол, у яких його підтримав чеський король Владислав ІІ. Під час боротьби за київський престол впродовж 1148–1152 років князь Ізяслав Мстиславович, окрім угорського короля й польських князів, не раз просив про допомогу й чеських родичів; повертаючись із хрестового походу 1149 року підтримку йому надав, мабуть, той же Владислав ІІ. Невідомі за складом і походженням «чехи і морава» кілька разів занотовані в літописах під 1214 і 1219 роками поряд із угорськими військами й загонами галицьких бояр — суперниками волинських претендентів на галицький престол. 

Найзнаменитіша сторінка русько-чеських військових відносин — це дві кампанії, які Данило Романович і його син Лев провели 1253 і 1260 року, змагаючись за спадщину австрійської династії Бабенберґів. Питання щодо того, чи брали участь війська Лева Даниловича в битві на Моравському полі 26 серпня 1278 року, де чеський король Пшемисл ІІ Оттокар і німецький імператор Рудольф І Габсбург остаточно вирішували поділ спадщини Бабенберґів, досі дискусійне, та про чеських послів, висланих напередодні до Романовичів, відомо напевно. І хоча Пшемисл ІІ у цій битві загинув, кров Рюриковичів далі текла в жилах його нащадків, певною мірою впливаючи на стосунки з руськими володарями. 

Середньовічна Польща не одразу охопила ті терени, у яких відома зараз. Старі осередки П’ястів містились у Гнєзні й на Острові Ледницькому в Познані. Згодом влада династії поширилася на Краків, Сандомир та інших міста на півдні, а також на історичні Мазовію, Сілезію, Західне Помор’я тощо (які на той час термінологічно не були Польщею). Так польські землі впритул наблизилися до теренів, підконтрольних доволі розгалуженій династії Рюриковичів. Рубежем між ними стала річка Західний Буг із низкою міських осередків, відомих в історії під умовною назвою «Червенські гради» (Червен, Белз, Городло, Сутійськ, Угровеськ тощо), — предметом частих суперечок у русько-польських відносинах упродовж усього середньовіччя.

Матримоніальні зв’язки

Найтіснішими міждинастичні стосунки Рюриковичів були саме з П’ястами. Усього за ХІ–XIV століття відомо про 25 міждинастичних шлюбів, один конкубінат і один напіввінценосний шлюб; у 19 випадках представниці руських князівських сімейств виїжджали в землі П’ястів, у шести трапилося навпаки. 

Серед найвідоміших із цих союзів — одруження невідомої за іменем доньки першого короля Польщі Болеслава Хороброго зі Святополком Окаянним, шлюб краківсько-сандомирського князя Лешека Білого з донькою колишнього новгородського князя Ярослава Володимировича й одруження мазовецького князя Конрада із Агафією – донькою князя Святослава Ігоровича (донька Конрада й Агафії Дубравка згодом із дозволу папи Інокентія IV вийшла заміж за волинського князя Василька Романовича). Знаковим було й одруження короля Русі і князя Володимирії Юрія І Львовича із сестрою майбутнього короля Польщі Владислава Локетка Євфимією. 

Такі активні матримоніальні зв’язки мали великий вплив на долю неінституалізованого королівства Русі після загибелі у 1323 році останніх представників чоловічої статі з династії Романовичів — князів Андрія і Лева ІІ Юрійовичів. Адже тоді розпочалася боротьба за їхню спадщину родичів «за кужелем», тобто за жіночою лінією.

Пошуки прихистку

Тісні шлюбні стосунки впливали на військові й політичні відносини династій. За ХІ–XIV століття чимало руських князів, насамперед тих, що перебували в родинних зв’язках із П’ястами, у випадку небезпеки тікали до польських володінь. Це були, зокрема, київські князі Святополк Окаянний, Ізяслав Ярославович і його син Ярополк, Ізяслав Мстиславович, волинські й галицькі князі Володимир Ярославович, Олег Володимирович із Галича, Роман Мстиславович, Данило і Василько Романовичі, а також володарі із доволі далеких земель — Чернігівської і Рязанської — Михайло Всеволодович, його син Ростислав Михайлович, Костянтин Володимирович, Євстафій Костянтинович тощо. Матерями деяких із них були П’ястівни.

З другого боку, польська знать теж іноді переховувалася на Русі. Промовистий приклад — одіозний сілезький вельможа Петро Влостович, одружений із представницею династії Рюриковичів — Марією. У 1122 році він підступно полонив галицького князя Володаря Ростиславовича й домігся викупу у 20 тисяч срібних гривень (хоча спершу просив 80 тисяч), але згодом потрапив у опалу до князя Владислава Вигнанця, був осліплений і втратив язик. Після цього він упродовж 1145–1153 років переховувався в Русі, можливо, на батьківщині своєї дружини в Чернігівській землі. Краківський каштелян Генрик Кетлич на тлі протистояння за престол Кракова в 1191 році мусив шукати притулку в Русі. 

Як на службі руських князів перебували поляки (якийсь Ляшко, Владислав Лях), так і в землях П’ястів часом нотується руська невінценосна знать (особи з іменами Василь, Володимир, Дмитро, які не властиві місцевим елітам і могли сюди потрапити хіба що з Русі).

Конфлікти

Кількість середньовічних конфліктів так само значно перевищує аналогічну статистику у відносинах із будь-яким іншим західним сусідом. Наприкінці Х століття князь Володимир Великий започаткував цю традицію, приєднавши до своїх володінь Червенські гради. Упродовж ХІ–XIV століття руські війська — самостійно, підтримуючи П’ястів чи в союзі проти них із іншими силами (балти, номади тощо) — щонайменше 50 разів завдавали клопотів сусідам. 

У відповідь польська династія спустошувала руські землі приблизно стільки ж разів, теж іноді залучаючи союзників, зокрема угорців. Найчастіше сили П’ястів стояли під стінами Галича, Володимира, Берестя, Белза, Дорогочина, Перемишля, Городка, Луцька, Микулина. Двічі польські володар на запрошення руських князів вступали зі своїми військами до Києва: Болеслав Хоробрий у 1018-му й Болеслав Сміливий у 1069-му. На початку 1140-х років руською військовою підтримкою активно послуговувався вже згаданий Владислав Вигнанець, а 1149 року сини Болеслава Кривоустого підтримували в боротьбі за столицю Ізяслава Мстиславовича. 

У середині ХІІІ століття військову співпрацю бачимо між Романовичами й мазовецькими князями. Лев Данилович від 1279 року мав намір посісти краківський престол. На межі ХІІІ–XIV століть значна частина Люблінської землі входила до складу держави Романовичів. Їхні загони в той час за участі монголів кількаразово пустошили різні землі П’ястів аж до Сілезії (Вроцлав, Ополе, Рацібуж).

На відміну від, наприклад, сутичок із угорцями, яких за той самий час було близько 25, кожен другий-третій конфлікт із поляками закінчувався полоненням населення зі спустошених земель. Частота, з якою обидві сторони вилюднювали сплюндровані терени, змушувала володарів обох країн періодично повертати бранців: так відбулося, наприклад, близько 1040 року, коли Казимир І Відновитель одружився з Добронегою-Марією; полонені перебували в землях П’ястів з 1018 року. Заборону захоплювати чужу челядь фіксували двосторонні угоди — скажімо, 1229 року — проте сторони зазвичай недовго дотримувалися домовленостей.

Міграція

Ціла низка польських вельможних родин підтримувала сімейні й політичні зв’язки зі своїми «руськими колегами», зокрема Авданці, Ліси, Одровонжі, Ґрифіти, Лабендзі тощо. Вони не раз прибували в землі Рюриковичів із дипломатичними місіями, набували тут земель, а часом навіть опікувалися малолітніми князями, як можна побачити у випадку відносин Романовичів із Пакославом з роду Авданців на початку ХІІІ століття. 

Представники руських еліт також нерідко робили кар’єру в польських землях, як красномовно засвідчує випадок із сімейством Корчаків у середині — другій половині XIV століття. Руським із походження єпископом Кракова у 1292–1295 роках був Прокоп (на наш погляд, син князя Ростислава Михайловича). Руські містяни регулярно поповнювали ряди жителів великих і менших міст Малої Польщі (Краків, Сандомир, Вольбож) і Сілезії (Вроцлав, Ниса, Битом). Промовистим прикладом такої комунікації у першій третині ХIV століття слугує життєпис краківського містянина Миколи Русина чи кількох руських сімейств Вроцлава. Ці люди при урядах райців і лавників управляли справами міста, здійснювали судочинство, дбали про захист міських мурів, налагоджували зовнішньоторговельні контакти (у Пруссії, Фландрії, Русі) тощо. 

Немало є археологічно підтверджених місць вічного спочинку руських людей у землях П’ястів, головно датованих кінцем Х–ХІ століттями. Відомо про захоронення в Польщі руських княгинь (Добронега-Марія, Гримислава), інших вінценосних осіб Русі (князь Святополк, невідома на ім’я онука Михайла Всеволодовича, донька князя Лева Даниловича Святослава), які в різний час і за різних обставин тут опинилися, померли і були поховані.

В історичній літературі досі залишається не подоланим стереотип про існування так званого Галицько-Волинського князівства чи Галицько-Волинської держави із обов’язковими хронологічними рамками від 1199 до 1340 року. Як сама концепція, так і хронологія виникли в середовищі учнів Михайла Грушевського на межі ХІХ–ХХ століть, коли постала потреба продемонструвати тяглість києворуських династичних і церковних традицій не в північному, а в західному напрямі постмонгольського світу. За основу тоді взяли другий прихід володимирського князя Романа Мстиславовича до міста Галича 1199 року (хоча насправді між вереснем 1198-го й березнем 1199-го) та начебто об’єднання в одну державу двох «князівств». Однак ні Грушевський, ні його поціновувачі серед українських істориків (зокрема в діаспорі) ХХ й початку ХХІ століття не акцентували на тому, що інституалізовано постале під правлінням князя Романа державне утворення, по-перше, проіснувало недовго — до його несподіваної смерті 19 червня 1205 року; а по-друге, уже навіть за його життя виходило суто за межі галицьких і волинських вотчин володаря, який під кінець свого життя був також князем Києва. Невідомо, якими були його впливи в історичному Пониззі (тепер — Поділля), яке з географічного погляду не належить ні до Галицької, ні до Волинської земель. 

Зміни влади

Не ставили за мету послідовники Грушевського й пояснити, хто ж був володарем «Галицько-Волинської держави» після смерті Романа Мстиславовича, коли не без участі його вдови право на галицький престол отримали угорські королі з династії Арпадів та члени їхніх сімей, а правити тут на недовгий час приходили то вихідці з інших земель Русі (представники чернігівських Ольговичів і смоленсько-київських Мстиславовичів, наприклад), то ставленики тих же Арпадів як із королівських еліт (комес Бенедикт), так і з місцевих боярських сімей (Володислав Кормильчич). Схоже ситуація розгорталася після 1205 року у волинській частині спадщини покійного князя Романа, де прикордонні землі Побужжя опанував краківсько-сандомирський князь Лешек Білий, а престоли Володимира, Белза, Луцька, Пересопниці займали дуже різні князі з числа Романовичів ближчих чи дальших. Спершу навіть його малолітнім дітям — Данилові й Василькові — не знайшлося тут місця.

Така турбулентна ситуація не дозволяє засвідчити безперервного існування «Галицько-Волинської держави» чи «Галицько-Волинського князівства» в запропонованих колись хронологічних рамцях — цього просто не було. Ішлося про окремі княжі держання в межах більших волостей, причому жодне із цих держань найближчі тридцять років після смерті князя Романа не було постійним. У домонгольську добу вони рідко об’єднували всі Романові галицькі й волинські володіння — а частина з цих володінь із погляду династичної, конфесійної та навіть правової належності могла короткочасно також перебувати під владою інших правителів. Ідеться насамперед про історичну Галицьку землю. У 1215 році тут було закладено угорську королівську традицію, коли Коломана, другого сина короля Угорщини Андрія ІІ, коронували на короля Галичини. Ця традиція не виявилася тривалою, хоча через третього свого сина — також Андрія — Андрій ІІ намагався добитися її продовження. Не склалося.

Романовичі і їхні держання

Отже, постала 1198/1199 року держава князя Романа обіймала не тільки Галицьку та Волинську (де правили й визнавали його сюзеренітет інші родичі) волості, а й Київ. Це не дає підстав називати її «Галицько-Волинською». Це держава конкретно князя Романа і його родини — майбутніх Романовичів. Однак у випадку синів ця держава (точніше — їхні держання) часом не мала ніяких територіальних означень, бо діти з матір’ю перебували на вигнанні. А якщо й отримували якісь скромні землі, як-от Берестя, то йшлося лише про маленький шматок Волинської волості — і аж ніяк не Галицьку. Сини пробували збирати батькову спадщину, але тимчасові успіхи, як у 1234 чи 1238–1241 роках, не дали їм змоги закріпитися на цих землях. Утім, Данилові Романовичу все-таки вдалося зрештою взяти під контроль не тільки Волинську і Галицьку землі, а й опанувати Київ, що, як і в ситуації Романа, не свідчить про існування «Галицько-Волинської держави» чи «Галицько-Волинського князівства».

Монгольське вторгнення знову спричинило хаос у системі держань Романовичів, бо князі пересиділи 1240–1241 роки за межами своїх володінь (в Угорському королівстві і на Мазовії). Після повернення вони зрозуміли, що втратили контроль над більшістю територій: у землях Галичини владу взяли до рук бояри, урядник Дорогочина відмовився відчинити їм браму, Київ було спустошено, а на столичний престол монголи призначили представника владимиро-суздальських князів — Ярослава Всеволодовича. Так короткотривале існування цілісного організму держави Романовичів знову припинилося, і братам-князям довелося починати все з початку.

Між ханом і папою

На цьому етапі спершу Василькові, а згодом Данилові довелося визнати зверхність монгольського хана Бату, під наглядом якого фактично облаштовувалися взяті Романовичами під контроль землі в 1240-х роках. Але з другої половини десятиліття розпочалося жваве листування з римським папою Інокентієм IV щодо коронації Данила Романовича та відповідного переходу його держави під протекторат понтифіка — як це було у випадку із багатьма тогочасними державами Європи. Розглядаючи таку опцію як альтернативу монгольського протекторату, Данило наприкінці 1253 року прийняв у Дорогочині королівські символи влади від папського легата Оппізо та став титулуватися королем Русі (Ruscie rex). Цим було закладено основи для постання в межах його розлогих володінь королівства Русі (Regnum Ruscie) — вперше відомого з джерел під 1254 роком. Проте одна з умов коронації Данила — отримання воєнної допомоги проти номадів — так і не була виконана. 

Уже немолодий володар не зумів синхронізувати своїх дій на етапі інституалізації королівства Русі ні з вищим православним духівництвом, ні з частиною знаті. Висвячений за його сприяння київський митрополит Кирило ІІІ перебрався до резиденції нових київських князів у Владимир-на-Клязьмі. Не збереглося згадок про те, щоб за часів Данила Романовича чи будь-кого з його наступників окремим обрядом помазували на королеву Русі котрусь із їхніх дружин. Зі смертю короля Русі 1264 року жоден із його синів не коронувався. Монгольський тиск був таким сильним, що Данилові нащадки вважали за доцільніше залишатися під владою номадів, аніж наражати свої землі на небезпеку, шукаючи союзників на Заході. 

Спадкоємці королівства

Спроби повернутися до королівських традицій, вочевидь, із відродженням саме королівства Русі мали місце за Юрія І Львовича — короля Русі та князя Володимирії. Однак і їх вистачило ненадовго. Із почерговою смертю його синів — Андрія і Лева ІІ — 1323 року в державі Романовичів перервалося спадкування престолу «за мечем» (тобто по чоловічій лінії), а із отруєнням Юрія ІІ Тройденовича 1340 року — і на певний час «за кужелем» (тобто по лінії жіночій). 

Король Польщі Казимир ІІІ, який вивіз до Кракова королівські інсигнії Романовичів, у 1350-х роках кілька разів титулувався й «королем Русі», однак не вплітав цієї традиції до новопосталого 1320 року королівства Польщі. Його небіж Людовик І із династії Анжу — як король Угорщини, а від 1370 року й Польщі — володів успадкованим від Арпадів титулом «короля Галичини і Володимирії», що за значенням був принципово іншим від титулатури Романовичів (король Русі, король Русі і князь Володимирії чи навіть князь і дідич королівства Русі). Спершу він намагався інституалізувати королівство Русі в межах колишніх володінь Романовичів зі столицею у Львові, призначивши сюди свого палатина Владислава Опольського під нейтральним титулом господаря і держателя землі Руської. Людовикова ж донька Марія пішла ще далі, дозволяючи використовувати таку термінологію при урядах бана, воєводи чи старости.

Однак усі спроби якось виокремити королівство зійшли нанівець, коли більшість територій колишньої держави Романовичів перейшла під владу Владислава ІІ Ягайла, їхнього родича «за кужелем». Землі Данила повернулися до рук його спадкоємця, але тепер — на престолі королівства Польщі. Владислав ІІ Ягайло відмовився від ідеї надати королівству Русі інституційних форм, як це намагалися зробити в династії Анжу, а тому вживав титул дідича та господаря Руської землі. Адміністративна реформа 1434 року остаточно поклала край спробам рефлексувати в бік пам’яті про королівство Русі, хоча як термін на сторінках писемних джерел воно фігурувало до початку XV століття.

Засновник роду Романовичів князь Роман Мстиславович належав до волинського відгалуження Мономаховичів. Його батьком був Мстислав Ізяславович, син Ізяслава Мстиславовича, онук Мстислава-Гаральда Володимировича. Матір’ю князя Романа була Аґнєшка — донька польського князя Болеслава Кривоустого і Саломеї з Берґа.

Роман Мстиславович і його нащадки

Як нащадок волинського відламу київських князів, Роман Мстиславович мав повне право на найавторитетніший столичний престол, який і зайняв незадовго до своєї смерті 19 червня 1205 року. Його літописне означення «самодержець усієї Русі» підкреслювало авторитет, вплив, силу не лише в межах вотчинних волинських земель, а й здобутої Галицької, а також Київської. Народжених у його другому шлюбі синів Данила і Василька не всі інші руські князі вважали законними претендентами на спадщину загиблого батька, особливо на її галицьку частину. Адже у другий шлюб князь Роман вступив іще за життя своєї першої дружини Предслави Рюриківни; вона навіть не постриглася в черниці, як це іноді практикувалося у випадку розлучень.

Утім, уся діяльність нащадків Романа Мстиславовича навколо об’єднання його волинських земель, повернення галицьких та опанування Києва була прямим продовженням руських міжкнязівських традицій ХІІ — початку ХІІІ століття. Шляхом умілих дипломатичних кроків, воєн і успішної матримоніальної політики Романовичі поміж 1238–1240 роками зуміли взяти під свій контроль усе, що напередодні смерті належало їхньому батькові. Хоча для князя Данила резиденцією залишався Галич над Дністром, для його молодшого брата Василька — волинський Володимир, здобуття Києва гарантувало занесення старшого Романовича до переліку легітимних київських князів домонгольської доби, як це добре видно із пізнішого допису до «Повісті временних літ». Тобто в особі Романовичів тогочасні церковні кола й інтелектуали вбачали представників розгалуженої руської князівської родини із правом на столичний, найавторитетніший престол. 

Проблема монголів

Монгольське вторгнення, проте, призвело до змін у парадигмі розподілу влади на цій території. Спустошливий воєнний похід на чолі з ханом Бату і його воєначальником Субедеєм завершився підкоренням велетенських територій, підвладних ще кілька років тому Романовичам. 

Упродовж осені 1240 – весни 1241 року Данило Романович зі своїм сином Левом і галицькими боярами перебував при дворі угорського короля Бели IV, звідки на початку 1241 року рушив на північ, у Польщу, і з часом возз’єднався з рідними й найближчою знаттю. Незабаром сюди прибув з Угорщини і Лев Данилович. Разом вони пересиділи решту 1241 року у віддаленій від маршу монгольської кінноти Мазовецькій землі. Повернувшись у свої землі, вони застали їх частково спустошеними, із великою кількістю загиблого населення, частково непідконтрольними — адже владу за їхньої відсутності перебрали місцеві еліти. «Збирання земель» уже не могло відбуватися без монгольських санкцій, бо номади після завоювань справедливо вважали ці терени підвладними собі. Усі князівські здобутки тепер треба було узгоджувати із ханом Бату. Імовірно, саме так на межі 1242 й 1243 років відбулося з Волинською землею, за яку відповідав князь Василько, а після 1245 року — з Галицькою, закріпленою за Данилом Романовичем. 

Питання Києва — матері руських міст — було найзнаковішим. Монголи вирішили не повертати поруйнованої та знелюдненої столиці до рук Данила Романовича, передавши великокнязівський престол представникові іншого відгалуження Мономаховичів-Юрієвичів — володимиро-суздальському князеві Ярославові Всеволодовичу; той, до слова поміж 1236–1238 роками вже був київським князем, як колись його батько — Всеволод Юрійович Велике Гніздо. Ярослав був нащадком Юрія Долгорукого, із яким пов’язані колонізація Залісся та постання впливової князівської родини, що від середини ХІІ століття також претендувала на великокнязівський стіл Києва. 

Як Данило Романович у 1238–1240 роках, так і Ярослав Всеволодович у 1243–1246 роках не сидів у Києві. Його постійним місцем резидування був Владімір-на-Клязьмі. З інших тогочасних претендентів на столичний престол залишався колишній чернігівський князь Михайло Всеволодович, якого 1246 року було вбито у ставці Бату; його син Ростислав залишився мешкати в Угорському королівстві як зять короля Бели IV. У кожному разі, відтепер тяглість руських великокнязівських традицій і розподіл княжої влади перебували цілковито в компетенції монголів, з чим заліські князі змирилися, а при дворі Романовичів за часів правління Данила і Василька — не зовсім. 

Ключова постать, яка ще могла вплинути на ситуацію — київський митрополит. Упродовж 1240–1245 років митрополія не мала очільника, бо попередній владика грек Йосиф або помер в обложеному Києві у грудні 1240 року, або завчасно покинув кафедру. Відтак справу висвячення нового митрополита, як останній легітимний князь Києва домонгольський часів, взяв на себе Данило Романович, пославши на затвердження до Вселенського патріарха в Нікею Кирила. Усе це збіглося в часі з виїздом самого князя Данила до Бату й визнанням монгольського протекторату. 

Шанс на тяглість

Підтримка нового київського митрополита, сусідніх європейських володарів (насамперед короля Угорщини і низки польських князів), а також римського папи давала шанс зберегти тяглість руської держави і Церкви під владою родини Романовичів — і без монгольського ковпака. Вочевидь, на цьому тлі постала ідея надання князеві Данилові королівську корону й титул «короля Русі» (яким у листуванні римський папа Інокентій IV називав його ще з 1240-х), за що Данило отримував гарантію перепідпорядкування руської церкви зі збереженням грецького обряду — такої собі греко-католицької форми унії ХІІІ століття — а також збройної допомоги в боротьбі з монголами. 

Титул «короля Русі» та можлива подальша інституалізація «королівства Русі» за європейськими взірцями свідчили про тяглість руських традицій, доповнену західним теологічним і монархічним змістом. У схожий спосіб королями стали володарі Сербії, інституалізувавши і зберігши королівство до кінця XIV століття. Коронація Данила Романовича — причому за участі всіх церковних архієреїв — відбулася під кінець 1253 року, а з 1254 року в джерелах уже знаходимо термін «королівство Русі». Однак інституційно це королівство так ніколи до кінця й не оформилося. Від середини 1250-х років цьому стояв на заваді монгольський тиск. Нове вторгнення монголів 1258–1259 років призвело до знищення укріплень міст Романовичів; король Данило знову пересидів цю загрозу в Угорщині, а із його смертю до справи продовження королівських практик ще довгий час не поверталися. А головне — київський митрополит Кирило ІІІ остаточно покинув двір Романовичів, перебравшись до Владіміра-на Клязьмі, де резидували київські князі-ставленики монголів. Так було покладено початок церковному відособленню цих територій від держави Романовичів, черговий представник якої, Юрій І Львович († 1308), у 1302–1303 роках подбав про створення нової Галицької митрополії. 

Держава Романовичів як неінституалізоване королівство Русі й Галицька митрополія як нова церковна інституація мали забезпечити тяглість руських державних і церковних традицій на теренах, які менше відчували контроль монголів, аніж землі Залісся, Києва, Чернігова тощо. Утілитися повною мірою цьому проєктові не вдалося, бо київські митрополити не сприйняли ідеї виходу з-під свого канонічного впливу єпархій Галицької митрополії (Галич, Перемишль, Володимир, Луцьк, Турів, Холм, а згодом — Полоцьк, Чернігів, Брянськ, Смоленськ, Білгород). У першій половині XIV століття не раз точилися гострі канонічні суперечки з долученням Вселенського патріарха, які нерідко послабляли впливи галицьких владик. 

Не кращою була ситуація в міждинастичних відносинах, бо 1323 року почергово відійшли в засвіти двоє «князів і дідичів королівства Русі»: Андрій і Лев ІІ Юрійовичі. Рід Романовичів припинив існування «за мечем», а згодом — і «за кужелем». Однак термінологія, що стосувалася його володінь — «Руська земля», рідше «королівство Русі» — виразно свідчила про тяглість руських традицій. Вони нікуди не поділися, коли частину спадщини Романовичів прибрав до рук король Польщі Владислав ІІ Ягайло, адже титулувався він також господарем і дідичем Руської землі. Не стояли осторонь і споріднені з Романовичами великі литовські князі, зокрема Любарт (князь Луцький і Володимирський), Свидригайло (великий князь Литовський і Руський) та інші. До 1772 року королі Польщі були легітимними спадкоємцями руських традицій за титулатурою, династичним правом, в тому числі визнаним елітами краю.

Монгольське вторгнення до країн Східної і Центральної Європи — це, без сумніву, одна з найзнаковіших подій класичного середньовіччя, співмірна з хрестовими походами ХІ–ХІІІ століть чи пізнішими османськими завоюваннями на континенті. Особливість цього вторгнення — у залізній дисципліні й технологічній перевазі номадів, яких Темучин (Чингісхан) об’єднав, щоб узяти під контроль степову зону на Великому шовковому шляху й підкорити розташовані на ньому країн. 

Недооцінена загроза

До Європи інформація про монгольські звитяги в Середній Азії і Китаї на початку ХІІІ століття доходила у формі легенд, зокрема про про пресвітера Йоана; їх приносили хрестоносці, купці, мандрівники, а згодом — інші номади, вигнані зі своїх степових кочовищ, головно половці. Спершу в монголах не вбачали жодної загрози. Ба більше, від ХІ століття апокаліптичні настрої були пов’язані саме з проникненням до Європи половців. Монголів спершу сприймали як тих, хто може звільнити від цієї загрози.

Однак із появою кочівників на Закавказзі й у приазовських степах на початку 1220-х років ситуація змінилася. Яси й половці стали одними із перших жертв, від яких про монгольську загрозу довідалися в Русі. Перший руський досвід зіткнення з ними також був трагічним. У битві на Калці 1223 року об’єднані сили руських і половецьких князів зазнали розгромної поразки. Чимало з них полягло на полі бою або потрапило в полон і загинуло там. Подальше просування монголів зупинили волзькі булгари, тому на понад десятиліття про кочову загрозу у Східній Європі призабули.

Походи на Русь

Чергову масштабну кампанію монголи спланували на скликаному 1235 р. з’їзді (курултаї), де було вирішено атакувати країни Заходу. Очільником обрали Чингісханового онука Бату (відомого також як Батий), але приставили до нього найталановитішого полководця, підкорювача Китаю Субедея. Упокоривши Волзьку Булгарію, взимку 1237–1238 років монгольські загони вторглися в землі Залісся та спалили низку міст: Рязань, Владімір-на-Клязьмі, Коломну, Москву тощо. Похід на Новгород зірвався через початок весняних паводків. Повернувшись у прикаспійські степи, номади із новими силами вдарили 1239 року по землях Переяслава і Чернігова, а з осені 1240 року поступово оточили Київ. Його захоплення відкрило дальший шлях на захід, де номади планували перепочити у степах Паннонії — на землях Угорського королівства. До слова, ще наприкінці 1230-х років монголи надсилали до короля Угорщини Бели IV листи з погрозами не приймати у своїх землях половців і пропозиціями подальших спільних дій проти решти країн Європи, апелюючи начебто до спільного походження; королівська династія Арпадів ніяк на це не відреагувала.

Дорогою до Дунайської низовини монголи спустошили державу Романовичів, захопивши деякі з її міст (до прикладу, Володимир і Берестя), а населення вбивши. Інші міста, як-от Галич, уціліли з не зовсім зрозумілих причин. У кожному разі, країна залишилася без володарів, які втекли на Захід (до Угорського королівства та Мазовецької землі), а тому оборона лягла на плечі громади, можливо — церковних ієрархів. 

Заглиблення в Європу

1241 року окремі передові монгольські загони почали проникати до Угорського королівства. Головне військо в цьому напрямку вів сам хан Бату. Інший підрозділ, на чолі з ханом Байдаром, атакував землі П’ястів, головно Краківсько-Сандомирське князівство і Сілезію. Усвідомлюючи монгольську загрозу, король Угорщини Бела IV розпочав збір війська ще з кінця 1240 року й виступив із ним назустріч номадам, отаборившись на березі ріки Шайо (притока Тиси) поблизу села Мухі. 11 квітня тут відбулася битва, у якій королівські сили були розгромлені, табір оточено, а всіх, хто намагався із нього прорватися і втекти — вбито. Сам Бела IV з родиною заледве врятувався; його молодший брат, король Галичини Коломан, зазнав тяжкого поранення й зумів дістатися Хорватії, де й помер. Монголи переслідували королівську родину, але не наздогнали, тому взялися за спустошення королівства. 

Північне крило монгольських сил, котре рухалося через землі П’ястів, у березні спустошило краківсько-сандомирські терени, розбило князівські сили у битві під Хмельником 18 березня 1241 року, 22 березня захопило Краків, а 9 квітня стало до бою з об’єднаними військами сілезьких рицарів під Легницею. У цій битві монголи здобули блискучу перемогу, а очільник сілезького війська Генрик Побожний у битві загинув. Спустошення зазнали Вроцлав, Ополе, Рацібуж. У травні 1241 році номади сплюндрували Моравію. Їхні передові загони бачили під стінами Відня. 

Західноєвропейські лідери в особі німецького імператора Фрідріха ІІ Штауфена і римських пап (Григорія ІХ, а згодом Інокентія IV) добре знали про підготовку й перебіг монгольського вторгнення, однак на супліки володарів постраждалих країн практично не реагували. Фрідріх перебрався до Сицилії, де й пересидів монгольське лихоліття.

Смерть Уґедея

Складно сказати, як далі розгортались би події, якби у грудні 1241 року не помер великий хан Уґедей. Це означало, що монголам слід було обрати наступного очільника держави серед нащадків Чингісхана, тепер задіяних у віддаленому західному поході. Коли гінці добралися з цію новиною до Бату, кампанія перебувала у розпалі, номади без особливого опору спустошували зайняті терени і могли, в принципі, рухатися далі. Цілком імовірно, що їхні загони поповнювалися силами спільнот, які підкорилися номадам і в такий спосіб готові були рятувати свої землі від додаткового спустошення. Однак терміновість новини змушувала тепер зупинити похід і повернутися для участі у виборах. Вочевидь, саме це тоді врятувало Європу від іще більшої трагедії.

Перезимувавши у степах Паннонії, у березні 1242 року монголи через Сербію, Боснію, Болгарію рушили до причорноморських і приазовських степів. Частина розрізнених корпусів потрапляла під удари місцевих володарів, як-от болгарського царя Івана Асеня ІІ, а інша група вишукувала потенційно небезпечних ворогів, як-от князів Данила і Василька Романовичів. На їх пошук окремі тумени вирушили аж у поліські ліси й болота, вочевидь змусивши десь на межі 1242–1243 років визнати монгольський сюзеренітет над Волинською волостю. 

Наслідки

Наслідки монгольського вторгнення були катастрофічними. Воєнні переваги та жорстокість, із якою кочівники рухалися вперед, створили враження наближення кінця світу, що чітко зафіксовано в тогочасному історіописанні. Дуже змінилася демографія країн, якими пройшла хвиля номадів. Із Русі на захід люди втікали кількома хвилями ще з кінця 1230-х років, часом зупиняючись аж у німецьких землях. 

Завойовані краї, правителі яких уціліли, опинилися під протекторам Чингізидів. Тепер князям, які вижили, слід було особисто приїхати на принизливу аудієнцію до столиці Бату — у місто Сарай, що над Волгою. Не кожен візитер повертався з такої аудієнції живим. Ті ж, котрі вижили, відчували на собі усю тяжкість «татарської честі», отримавши ярлик на правління тими чи іншими за правом колись належними собі землями. 

Руські терени зберігали різний рівень субординації. Землі Залісся потерпали більше: на них одразу розповсюдилася не тільки система перепису населення (противна Богові в тогочасному уявленні), а й податкові практики за участі спеціальних монгольських представників — баскаків. Теренами Київської, Переяславської та Чернігівської земель правили за схожим сценарієм, чого до кінця не можемо побачити в землях Романовичів — насамперед у Волинській і Галицькій волостях. 

Визнавши владу монголів, брати Романовичі упродовж 1240-х років шукали шляхів її скинути — та цього так і не вдалося зробити. За правління Лева Даниловича й Володимира Васильковича монголи не раз споряджали воєнні походи до Литви, Польщі, Угорщини, у яких князі мусили брати участь. Це погіршило їхні стосунки із сусідами й закріпило за ними образ «татарських людей». 

Постійна напруга, яку в Європі відчували з боку номадів, русинів і почасти балтів, призвела до активних дій короля Польщі Казимира ІІІ і короля Угорщини Карла Роберта після отруєння навесні 1340 року Юрія ІІ Болеслава Тройденовича. Побоюючись, що Чингізиди в особі хана Узбека ще більше посилять вплив на руські території, польсько-угорські війська вторглися на «обезголовлені» землі неінституалізованого королівства Русі. Казимир ІІІ захопив у Львові скарбницю Романовичів і вивіз її до Кракова, а саме місто спалив. У відповідь на це місцеві еліти на чолі із держателем Перемишля Дмитром Дедьком заручилися допомогою номадів — і тримали Польщу в страху кілька років поспіль. Однак зі смертю хана Узбека 1324 року та сходженням із політичної арени самого Дмитра Дедька десь у середині 1340-х років королі Польщі й Угорщини отримали нагоду не тільки взяти під контроль окремі терени держави Романовичів, а й відсунути на схід татарську загрозу. Упродовж 1350–1360-х років це почергово вдавалося зробити спершу на Поділлі Людовикові І з династії Анжу, а згодом великому литовському князеві Ольгердові, який просунув свої впливи аж до причорноморського узбережжя. До його рук відтак перейшли Чернігівська і Київська землі, що раніше перебували під контролем номадів.

Колишня радянська, тепер — українська кіностудія. Заснована на початку ХХ століття, розташована в Одесі. Одна з перших кінофабрик світу.

Історія кінематографу розпочалася ще за царських часів — у 1907 році, коли кінооператор Мирон Гроссман відкрив перше у місті кіноательє і почав знімати місцеву хроніку. 1913 року він заснував товариство «Мирограф», яке виробляло власні кінострічки на популярну тематику, а 1916 року його компаньйоном став Мордко Товбин — один з засновників польського кіно, що евакуювався з Варшави через Першу світову війну. Влітку 1918 року, рятуючись від більшовиків, до Одеси перебрався кінопідприємець Дмитро Харитонов зі своєю трупою на чолі з зіркою німого кіно Вірою Холодною — він також побудував у Одесі свій знімальний павільйон.

У травні 1919 року Одесу захопили червоноармійці. Новий уряд націоналізував усі приватні кінопідприємства, перетворивши їх на «Кіносекцію політвідділу 41-ї дивізії Червоної армії». Після остаточного встановлення у місті радянської влади Одеса почала відігравати ключову роль у житті молодого українського кіновиробництва: 1921 року на місці розграбованих і зруйнованих ательє Гроссмана і Харитонова, що виїхали за кордон, розпочалося будівництво великої Першої кінофабрики Всеукраїнського фотокіноуправління.

Дебютним ігровим фільмом, створеним на фабриці, стала стрічка «Шведський сірник» (1922) — німа короткометражка з українськими інтертитрами, знята за оповіданням Антона Чехова (на сьогоднішній день втрачена). У 1923—1929 роках Одеська кіностудія була фактичним лідером українського кіновиробництва, однією з найкращих кінофабрик радянської країни. Її першими режисерами були Петро Чардинін і Микола Салтиков; у 1924 року до команди приєднався Лесь Курбас — він став режисером низки ігрових фільмів, відзнятих на фабриці; тут також робив свої перші творчі кроки Олександр Довженко.

На 1930 рік було заплановано вихід першого звукового фільму кіностудії — ним мала стати стрічка Григорія Рошаля «Людина з містечка». Втім, цей фільм залишився німим; натомість, лаври першої звукової стрічки одержав фільм Івана Кавалерідзе «Коліївщина» (1933), знятий за мотивами шевченківських «Гайдамаків». Створення цього фільму, що нині входить до списку ста найкращих українських фільмів усіх часів, супроводжувалося постійними суперечками і цензурними правками з боку радянського керівництва; втім, навіть за цих умов Кавалерідзе вдалося зберегти український патріотичний дух. Згодом в Одесі були зняті й інші фільми, присвячені минулому України, такі як «Назар Стодоля» (1936) і «Кармелюк» (1938).

У роки Другої світової війни колектив кіностудії був евакуйований і тимчасово увійшов до складу Ташкентської кіностудії. З 1953 робота Одеської кіностудії відновилася під керівництвом Олександра Горського, батька художниці-дисидентки Алли Горської, який запросив на роботу цілу плеяду молодих спеціалістів: режисерів, художників та операторів, що фактично дали їй нове життя. Загалом у радянські часи на Одеській кіностудії було створено понад 350 фільмів.

Сьогодні Одеська кіностудія входить до списку виробників національних фільмів в Україні. На її території розташовано Музей кіно Одеського відділення Національної спілки кінематографістів України, а також меморіальну дошку, присвячену репресованим радянським режимом митцям, які працювали на кіностудії.