Українське німе кіно

1893 року одесит Йосип Тимченко сконструював прототип кінознімального апарата й кінопроєктора і зафіксував на плівку вершників і метальників списів. Ці протофільми, які здобули неабиякий успіх у глядачів, стали початком історії українського кіно.

Сюжетні німі фільми почали з’являтися в Україні ще за царських часів. Це були кіноверсії популярних вистав — наприклад, «Наталка Полтавка» (1909) за участю Марії Заньковецької. Першим ігровим фільмом українського виробництва вважають повнометражну стрічку Данила Сахненка «Запорозька Січ» (1911). Піонери українського кіно, що працювали на базі приватних кіноательє, загалом віддавали перевагу екранізаціям літературних творів і мелодрамам про кохання — такі фільми, зокрема, принесли славу «королеві екрану» Вірі Холодній.

1918 року Павло Скоропадський видав наказ про українізацію кіно, для втілення якого було створено кіностудію «Українфільм». Метою студії було «виробництво та розповсюдження ідейних і національних фільмів, головним чином патріотичного й історично-героїчного напрямків». Вона проіснувала лише рік, протягом постав понад десяток фільмів — переважно у форматі документальної кінохроніки. Після того як більшовики захопили владу, сам факт існування «Українфільму» ретельно приховували — лише після відновлення незалежності України історики кіно отримали доступ до закритих архівів.

Радянська влада націоналізувала кінотеатри й кіноательє, оголосивши свій список рекомендованих тем: класова боротьба, село, куркулі, героїзм червоноармійців тощо. У 1920-х роках українське кіно перебувало у віданні державного монополіста — Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). То був період активного розвитку кіновиробництва, основними базами якого були Одеська і Ялтинська кінофабрики; з 1928 року до них долучилася й Київська. Тогочасне кіно намагалося поєднувати революційну тематику з розважальними жанрами, а також створювати екранізації української літературної класики.

Наприкінці 1920-х років завдяки співпраці Леся Курбаса, Майка Йогансена і Юрія Яновського в українському кіно виникла модерністська течія; водночас гучно заявив про себе авангардист-документаліст Дзиґа Вертов. До Одеси приїздили працювати й російські режисери — наприклад, тут була знята культова стрічка Сергія Ейзентшейна «Броненосець Потьомкін».

На початку 1930-х років у радянській державі розгорнулася кампанія боротьби з українським кіно. Під заборону потрапили, зокрема, такі знакові стрічки, як «Земля» Олександра Довженка, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова і «Перекоп» Івана Кавалерідзе; втім, так само безжально цензори розправлялися й зі звичайними драмами та пригодницькими фільмами. До 1938 року заборонені були майже всі німі українські фільми — для того, щоб потрапити в опалу, було достатньо самих лише україномовних інтертитрів.

Альфред Гічкок вважав німе кіно «найчистішою формою кінематографу» — мовляв, «зі введенням звуку ми позбулися всього, що він завоював». Досягнення українських творців цієї «чистої форми» мали всі шанси стояти поряд зі світовими, однак через радянську політику українське німе кіно десятиліттями вкривалося пилом в архівах, було приховане від світу, забуте — або й незворотно втрачене.