Палац у Великому Любені

Колись старовинне поселення на берегах Верещиці називалося Любинегородом (прозоро натякаючи на свій міський статус) і Любинцем. Було колись тут, між ставків та мочарів, князівське давньослов’янське укріплення, оточене валом і ровом. Усе, що від тієї дерев’яно-земляної фортеці лишилося, — назва урочища Замчисько поблизу місцевого ставка.

А як прожити без замку, коли татари грабують околиці? У 1624 і 1648 роках Любінь руйнували вщент, а населення гнали в ясир. Так, уже Любінь, а не Любинегород. Поділ одного міста на дві окремі територіальні одиниці — Любінь Великий і Любінь Малий — відбувся в середні XV століття. Так вони й досі існують — паралельно. 

Сплюндрований татарами замок відродився в другій половині XVII століття вже як палацова резиденція, навколо якої насадили парк. Там висадили екзотичні платани й модрини. Вони, як і трьохсотлітні тополі, прикрашали парк ще в середині ХХ століття. Зараз старих дерев суттєво поменшало.

Власників райського куточка було чимало: то Парави (їм Любінь дарував король Владислав Ягайло, але рід швидко згас), то Вільчеки (з другої половини XV століття), то Гумецькі (друга половина XVII — XVIII століття), то Свідзінські. Від Свідзінських ключ дістався магнатам Яблоновським, а в середині ХІХ століття, після скасування панщини на теренах тодішньої Австрії, його купив Ігнацій Бруницький. Усе було в промислового магната: і ставок, і млинок, і гуральня з цегельнею. А ще — власний курорт. 

Ось ми й підійшли до того головного, що вирізняє Великий Любінь. Про місцеві цілющі джерела є легенда: нібито мешкав тут пастух Павло, який страждав на жахливі болі в суглобах. Не варто гадати, які обставини наштовхнули Павла занурити недуже тіло в тухлувату воду, та на подив усім самовидцям він одужав.

До чудодійних джерел потягнулися стражденні. Оскільки ефективність таки була, слава джерел швидко поширювалася. Прибулі розбивали шатра, ставили курені. На сонці чи на вогні підігрівали воду у величезних казанах і влаштовували саморобні лікувальні ванни.

Документально зафіксована перша згадка про великолюбенські сірководневі джерела належить до 1578 року. Тоді краківський лікар Войцех Очко, персональний лікар короля Стефана Баторія, писав, що джерела мають силу лікувати хворих. А першу, нехай і примітивну, водолікарню збудували ще наприкінці XVI столітті. Її зруйнували татари 1624 року.

Відродження курорту в кінці XVIII століття принесло Любіню і славу, і гроші. Тоді ж води вперше дослідили науковці. ХІХ століття — зірковий час Великого Любеня. Бруницький реконструював оздоровницю, дав корпусам курорту імена дочок: «Софія», «Гелена», «Марія». Джерела мали імена синів — «Людвіг» та «Адольф». Прикрасою курортного парку був фонтан зі скульптурою Самсона, що розриває руками пащу лернейської гідри. 

Початок ХХ століття теж був непоганим: у 1902 році через місто пролягла залізниця — клієнтам стало легше діставатися курорту. Із розваг, крім прогулянок парком, були ще театр і ресторація. Курорт відновив свою діяльність навесні 2024 року.

Зацікавленість джерелами Любеня відобразилась у численних документах, а от панському двору пощастило менше. У «Щоденниках» Людвік Яблоновський кілька разів згадує палац у Любені, називає його «замок». Але подробиць годі шукати: є лише згадки, що родичі жили на широку ногу, а маєток був величезним. 

Колись парадний вхід до палацу був з короткого лівого боку. Бруницькі перенесли його на сучасне місце в 1920-х роках. Тоді ж було змінено й під’їзд до будівлі. Єдина частина палацу, яка збереглася майже без перебудов — тильна. У 1909–1910 роках резиденцію Бруницьких декорував відомий майстер того часу Петро-Віталіс Гарасимович зі Львова. Фасад прикрасили герби Бруницьких (з левом) і Шимановських (під баронською короною).

До 1914 року палац мав білі лаковані французькі гарнітури і два позолочені комоди в бальній залі, декорованій у стилі Людовіка XV. У залі висіла велика кришталева люстра, був балкончик для оркестру. Майже всю підлогу вкривав килим з квітковим малюнком. На одній зі стін висів гобелен на теми грецької міфології. Також у приміщенні був великий груповий портрет королеви Марисеньки із синами Якубом, Олександром і Костянтином та дочкою Терезою Кунегундою на тлі бюста Яна ІІІ Собеського.

Салон було обставлено найновішими меблями в різних стилях. Були тут крісла з темного дерева, оббиті шкірою. У буфетах до 1939 року зберігалося чимало порцеляни з гербами Водзицьких, старовинного срібла і скла. Бібліотечні шафи з темного дерева містили понад тисячу томів польською, англійською, німецькою і французькою мовами.

Парк був облаштований на французький регулярний манер: з доглянутими газонами, колонами з вазами для квітів, кущами, підстриженими в різні фігури. Костянтин Браницький для найбільш теплолюбивих рослин звів оранжерею. У саду була невелика каплиця.

Останнім власником Любеня до 1939 року був син Костянтина Адольф Бруницький.

Авторка: Ірина Пустиннікова