Поморянський замок

Історія Поморянського замку 

На Львівщині є кілька монарших резиденцій: замкові комплекси в Жовкві, Золочеві, Підгірцях і Поморянах належали впливовому роду Собеських. Коли один з його представників, син русинської магната Ян став 1674 року королем Польщі, свої галицькі маєтки він зміцнив і часто бував тут з дружиною Марією Казимирою. Більшість з українських замків, пов’язаних з Яном ІІІ Собеським, зараз перекваліфіковувалася на музеї: так сталося в Олеську, Жовкві й Золочеві, така сама доля чекає — за гарних прогнозів — і на палац у Підгірцях, де вже кілька десятиліть триває фінансована реставрація.

Улюблений замок Яна III Собеського, переможця турків під Віднем, національного героя Речі Посполитої, має жалюгідний вигляд. Здалеку кутова вежа здається білою, поруч — двоповерховий палац у формі букви «Г» з ренесансною аркадою вздовж фасаду. Але, підійшовши ближче, помічаєш обвал: кут замку впав у червні 2015 року. Земля всіяна фрагментами черепиці, на напівзруйнованому будинку старим скелетом лежать дошки покрівлі.

 Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок побудували в першій половині XVI століття на місці дерев’яної фортеці, яку в 1340–1350 роках звів магнат Миколай Свинка за наказом короля Казимира Великого. У кінці XV століття маєток перейшов до Жигмунта Сенінського — і залишався в руках цього роду до 1619–1620 року, коли його купив Якуб Собеський, батько майбутнього короля Польщі.

Якуб зміцнив замок, побудував нову порохову вежу. Після смерті власника замок успадкувала його дружина Теофілія, а вже після неї 1661 року господарем маєтку став син подружжя — Ян. Бував тут часто, формував збройні загони для військових кампаній.

Коли 3 лютого 1662 року Ян Собеський прибув у Поморяни, вітати його вийшло чи не все місто. Тоді він затримався в замку надовго: влаштовував бенкети, їздив полювати, стежив за відновлювальними роботами й будівництвом валів навколо містечка.

Власне, саме за часів Собеського довкола міста насипали вали й викопали рови, поновили замкові стіни. Твердиня неодноразово витримувала затяжні облоги, а для її відродження король своїм привілеєм звільнив місто від податків, неодноразово виділяв на чергові роботи тисячі злотих. Усе в Поморянах тоді дихало Собеським. Дзвін місцевого костелу відлили з турецьких гармат, які польський монарх доставив зі свого тріумфального походу до Відня. Орнати (урочисті шати) місцевих священиків були пошиті з турецьких прапорів, які Ян ІІІ захопив у битвах під Хотином і Віднем і привіз до міста. Південне крило замку ще до Другої світової війни всі наступні господарі резиденції називали «крилом Собеського».

До 1729 року в замку жила Марія Юзефа Собеська, вдова Костянтина — недолугого сина Яна ІІІ. У 1740 році форпост перейшов до рук литовського князівського роду Радзивіллів, які в Поморянах бували наїздами. 1771 року спалахнула пожежа, після якої частину укріплень розібрали. Поворотною точкою в історії палацу став 1789 рік: тоді Поморяни перейшли у власність родини Прушинських. Еразм Прушинський ретельно відбудував південне й північне крило крила замку, розібрав північне й західне. Відновлення резиденції завершив його син Юзеф: відновив інтер’єри, оновив покрівлю, заклав парк з теплицями. Великий любитель мистецтв, він зібрав у Поморянах цінну галерею живописних олійних робіт від видатних італійських майстрів. Колекція налічувала близько 300 малюнків відомих художників, зокрема — нібито — Рембрандта, Мікеланджело й Леонардо да Вінчі. Найімовірніше, більшість з них була копіями. Ще в палаці зберігалися колекції медалей і монет, печаток польських королів і князів, ікон, столового срібла й порцеляни, мозаїки, оригінали творів польських художників. Після смерті Юзефа всі сімейні колекції продали за безцінь. У 1876 року замок перейшов у власність Романа Потоцького. Тут уже не жили — залишалася тільки адміністрація маєтку.

Використання замку і сучасний стан

Замок став свідком Битви за Львів (Листопадового чину). 1 листопада 1918 року в Поморянах була роззброєна жандармерія, а на ратуші вивісили жовто-блакитний прапор. Староста міста без опору передав владу українському військовому комітетові. У замку відбулося багатотисячне віче, на якому проголосили українську цивільну владу. На жаль, ненадовго. Полонізація була вже не за горами. У краї закривали сільські читальні «Просвіти», українські кооперативи, українські активісти потрапляли під пацифікацію. 1930 року поморянців урятував від неї граф Потоцький, який якраз перебував у замку. Він подзвонив голові держави маршалу Пілсудському — і військо нікого не зачепило.

Граф був послом Речі Посполитої в США, часто був у роз’їздах, але резиденцію під Золочевом любив. Потоцькі приїжджали в Поморяни навесні. На честь їхнього приїзду на замкових воротах вивішували чорно-жовто-зелено-білий прапор. Завдяки клопотам графа замок із суворого воїна перетворився на затишну садибу посеред доглянутого саду з безліччю троянд. Покої графині, модниці-брюнетки (у містечку вірили, що вона іспанка), були обвішані дзеркалами. Її стильні сукні з довгими шлейфами вражали містян і містянок. Граф тримав величезну псарню на 50–60 гончих. Син Потоцького Андрій часто грався з місцевими дітьми в саду або у своїй кімнаті, а графиня запрошувала малюків на обід. У будиночку біля замку Потоцькі влаштували сирітський притулок, де також годували бідняків.

Друга світова війна привела нових квартирантів: у замку жили два гестапівці, які керували поморянським маєтком. Можливо, це врятувало садибу від цілковитої руйнації. Але не врятувало німців: їх біля самих воріт розстріляли вояки Української повстанської армії. Після війни деякі цінні предмети із замку потрапили до тернопільських музеїв, невелика частина бібліотеки Потоцьких була передана до Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Спочатку в замку влаштували школу, а в 1950 роки — розмістили райком комуністичної партії. Пізніше будівля перейшла до місцевого професійно-технічного училища.

9 березня 1974 року палац загорівся. Це було початком кінця: для училища збудували нові корпуси. Понад два десятиліття садиба не знала справжнього господаря. З 2014 року львівська активістка Ганна Гаврилів й організація Спадщина.UA докладають титанічних зусиль для реанімації твердині.

Авторка: Ірина Пустиннікова